Бо Шевченко знав силу, безмежно більшу за всяку ненависть і помсту, чого Чернишевський, духово самозасліплений і самонадіяний безвірник, хоч один з найвизначніших інтелектуалів свого століття і великий борець проти царщини, бачити не міг і через те зостався "величиною" переважно в російському революційно-атеїстичному мисленні. В той час, як Шевченко — постать всесвітня: в духовному розвитку християнського людства він — геніяльний речник і поет.
Міт про "школярство" Шевченка в російських безвірників розвіється сам.
Була докорінна різниця і в поглядах на революційну боротьбу, приблизно — така, як між совєтським і американським ставленням до переможених німців: 1945 року.
Американці повели на суд головних німецьких "творців зла"; суд покарав їх; а решту, тільки виконавців, відпущено, хай денацифікуються в німецьких закладах.
Совітчики ж тоді залили кров'ю Східню Німеччину, хапаючи і вбиваючи без числа, винних і невинних, тільки з ненависти. Масові ґвалтування жінок, грабунки, насильства, мучення, морди заповнювали життя. Навіть була вимога з Москви до альянтів: вистріляти все вище офіцерство Німеччини; але альянти не згодились.
Приблизно так різняться погляди Шевченка і Чернишевського з його послідовниками. Поет кликав тільки до того, щоб головних "творців зла", "царів-кривавих шинкарів", покарати, "без всякого лихого лиха", нехай осудять їх "немудрі" і "до ката поведуть". Обвинуватить народ і він повинен в час тріюмфу виявити, на думку Шевченка, найвищу велич моральної перемоги: простити! Досить стримати зло і очистити світ від нього. Кара має відбутися враз, без проповіді злоби, ненависництва, озвіріння. Тоді негайно втишити життя; знайти мир; згасити всяку ненависть у громаді, мов добрій сім'ї: між дітьми Божими, між братами, — спинити соціяльну ворожнечу, що її планували і сіяли систематично, з теоретичними підставами, Чєрнишевський і потім його приклонники, ленінці.
Роблять помилку і спотворюють історичну правду — ті, що догуляють ім'я Шевченка-мислителя до Чернишевського і Добролюбова, властиво, опонентів поета, які дечому навчились від нього, але в найглибшому були нездібні збагнути його світогляд.
"МОСКАЛІЗМ" — ЯК ПЕРШИЙ ВОРОГ
Особистий досвід Шевченка з московітством був дуже сумний.
Якщо завжди існує суперечність між щоденністю і мріями, то вона в Шевченка помножена багатократно; бо наскільки людяні його мрії, настільки озвірілий деспотизм московщини зустрічався навкруги.
Що для Шевченка згадана суперечність була причиною душевних драм, немає сумніву! — весь "Кобзар" свідчить; та мабуть він і виник почасти з тієї причини. Він і складається, в найдужчих пророчих мотивах, з виспіву омріяної дійсности і з гіркого осуду дійсности існуючої. Не могло бути інакше в такого натхненного поета, як Шевченко, коли це взагалі — закономірно для всякої піднесеної творчости в ділянках духовної культури. Читаємо визначення в мислителя і поета В. Соловйова:
"Дійсність, дана в життьовому досвіді, безперечно, перебуває в глибокому протиріччі з тим ідеалом життя, який відкривається в вірі, філософському умозрінні і творчому натхненні".
Свій ідеал життя Шевченко в "Кобзарі" виспівав повно; на завінчання, незадовго до смерти, означив весь однією строфою:
І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі.
Для всіх народів і племен, без винятку, і на всі віки землі — цей ідеал. А що становило дійсність?
Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина ,єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне...
Причину страшного становища в Україні поет бачив і знав і чудово означив назавжди: ... Москалі і світ Божий В путо закували!
Москалики що заздріли, То все очухрали. В поемі "Сліпий" наведено повідання братчиків-січовиків:
І розказують і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі сребро, злато
І свічі забрали У Покрови.
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила І Межигірського Спаса Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала, Нишком усміхалась. І як степи запорозькі Німоті ділила. Та бахурам і байстрюкам Люд закріпостила.
Пекелля від влади північних самодержців розкривається в поемі "Сон" (1844 р.):
Це той первый, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися...
*
На страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очей твоїх неситих. Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав, а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими. Ідеологію імперщини в Росії поет називав "московською блекотою" і остерігав, що кожного, хто "на квиток повірив москалеві", дожидає лихий обман. Зостається додати: квиток сьогодні скроєно червоний і вибито наголовок партії. Поет прозрінням пророчим розглядів головні прикметності, що ними визначилося тепер московство на весь кругосвіт — мучити, кого полонило, вдираючися в саму душу.
Щоб та печаль Не перлася, як той москаль, В самотню душу. Лютий злодій Впирається-таки, та й годі.
Згадано також і найбрудніше в світі психічне болото на дні московства:
Саул прочумався, та й ну,
Як той москаль, у батька, в матір
Свою ріденьку волохату
І вздовж і впоперек... Москалі в "Кобзарі" Шевченка — зайди, що не тільки обчухрують і неволять, знечещують і розпинають, але на додачу домагаються душевної залежносте жертв, крім платневої, — як також підпадання ,ніби перед вищістю.
Нам тільки сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! чом ви нам Платить за сонце не повинні !..
Слід пам'ятати також нагадки визначного російського історика: буйністю і розгнузданістю, яка приєднується до російських справ, навіть найкультурніших, не треба козиряти як знаменитою прикметою національної вдачі. Бо ця прикмета виявлялася в Европі декілька століть тому, зокрема в часи ренесансу, так нестримно, що серед рідних берез і не снилось. Вона — віджиток дикости, здебільшого переборений на Заході системами виховання.
Комуністи вирішили перескочити через них; і продовжує кипіти дичизв", як сто років тому, в часи Достоєвського, що зауважив про неї:
"Ми любителі просвічення і Шіллера, і в той же час ми бушуєм по трактирах і вириваєм у п'яничок, одногорільчанців наших, бородьонки".
Ще ніколи дичизна так не процвітала, як при совітчині, не тільки в повсюдному хапунстві, що, наприклад, в судовій справі про одного керівника відзначилося так: "він грів руки на холодільниках", — але і в самому способі державного урядовання — згори до низу! Брутальність і хамщина стали невід'ємними властивостями режиму, завершуючися в терористичному апараті з його "корифеями" злочинности: Ягодою, Єжовим, Берією та прочими.
То ж і єсть москалізм, який був Шевченкові вкрай осоружний і проти якого поет вів війну протягом життя.
Але якраз — без ворожнечі до всіх росіян, до народности і осіб, що втілюють високі прикмети її. Таких він багато бачив: серед учнів Академії, літераторів, учених, громадських діячів, солдатів, — з ними знаходив однодумність і ділив серце. Рідко при особистих спілкуваннях, можна стрінути таку сердечність в дружбі і відкритість найщирішого почування, братерськість — до самопожертви в виручені з біди, — які виявляються між добрими людьми серед народу російського; хоч не тільки його одного. Справді, в його простих людей, не отруєних і духовно не покалічених імпєрщиною, є на серці риса Божого народу. Доброзичлива вдача їх приріднює собі зміст вселюдського єднання. Коли режим не врізається з силами страхання і ґвалту, а самі особи не чіпляються в імперську згорділість, вони зберігають справжню душевну велич.
Шевченко знав ті прикмети. Ніде немає в нього зневаги до росіян як народности, навіть коли він протиставляється їй.
Постійний читач пророків, він також знав, що бажати загибелі або зла цілому народові, це — гріх.
Коли пророк Йона сподівався знищення Ніневії, міста провинного страшними злочинами, і не хотів проповдіувати йому покаяння і порятунку, то був покараний в'язничністю в череві кита. А потім, бачачи, як пропала рослина, під тінню якої знайшов був спочинок, Йона "дуже огірчився, навіть до смерти".
І почув тоді докори Божі:
"Ти шкодуєш про рослину, над якою ти не трудився і якої не ростив, котра в одну ніч виросла і в одну ніч пропала;
Чи ж мені не пожаліти Ніневії, города великого, в якому понад сто двадцять тисяч людей, що не вміють відрізнити правої руки від лівої? ..." (Йона 4: 10-11).
Можливістю загибелі, за гріх створення кумирів і за безчестя, грозив Шевченко своїй власній вітчизні, ніби хто з біблійних пророків, що їх свій народ каменував: "Погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі". Але окрему погрозу для сусідніх країн він заставив на обов'язку їхніх власних поетів.
Не було в Шевченка шовінізму, коли картав москальство, бо вважав це тільки однією і найпоганішою стороною російського життя.
(Продовження на наступній сторінці)