Без сумніву, в Шевченка поняття свободи при всенародному і вселюдському значенні мало найбільш персональний характер, порівнюючи з поезією всіх його сучасників; для нього воля народу була одночасно конкретною і особистою волею кожної окремої людини в загальному складі. Шевченкові чужий модель ідеологічного походження — з "програм", що означували народ, ніби отару в загорожі, звідки виводять "єдиним махом" на пастівник свободи і зоставляють ходобою під батогом нового "хазяїна". Такий модель за-щепився назавжди в москалізованому марксизмі, і Л. Новиченко тільки відбиває сіру копію його, віддалену, як тінь пенька — від самого сонця, від дійсного ідеалу Кобзаря. Скотопригінний образ, замість того ідеалу, підшивають поетові в "Літературній газеті": мовляв, "маса" — в ярмі, зняти ярмо, і аж до далечезного "зазираного" майбутнього немає питання про особисту свободу! — "чужу" і "ворожу", ніби для тварини такої примітивної, що цурається пайки волі, потрібної навіть для биків на толоці.
Секрет моделю простий; його з самото початку задумано на червоній вокулацькій кухні — в хитрому розрахунку: з однієї загорожі перегнати народ, мов худобу, в загорожу другу, багатократно тіснішу. І перекреслено поняття про особисту свободу, бо за речниками її могла піти "маса" і вирватися з наставленої пастки диктаторства, теоретично задекорованої під "новый мир".
Шевченко, маючи ясновидіння генія, передчував, що "вража наруга" наготовляється другою, помноженою силою. Він молився:
Поможи нам, ізбави нас Вражої наруги. Поборов ти першу силу, Побори ж і другу, Ще лютішу!..
Був певен: доки коло кожного в Україні незримо мріятиметься старий запорожець на коні, як символ дійсної волі людської особистостям збережеться і дух всенародної свободи; а силі другої наруги нелегко буде "похилити рабів".
Ми бачили, з якою пристрастю переконання і ліричною патетикою в зображенні живого втілення вільної думки Шевченко висловив свій погляд; як він прославив перебендю-кобзаря, що передусім відстоює право вільно мислити і пізнавати загадки світові, вірити в Творця і говорити до Нього, — виспівувати своє серце.
Це нагадує погляд одного з вершинних геніїв Заходу, Мільтона, який в кожен час ставив особисту свободу на першому місці:
"Дайте мені свободу знання, думки, віри і вільного вислову згідно з сумлінням, — понад всі інші свободи".
Подібні ж заяви належать багатьом діячам Західньої культури в пізніший час. Письменник Є. Бульвер-Літтон, сучасник Шевченка, стверджував, що якраз: "Особиста свобода є істотна для людської гідности і людського щастя".
Через весь духовний поступ Заходу проходить ідея особистої свободи, як одна з провідних для нього. Але вона там не становить собою самоцілі, бо її цінність — в тому, що при ній відкривається шлях вірного шукання вічних правд. Найсуттєвішу характеристику західної душі, прикмету серця і свідомости, становить догранично чесна, безжалісна до власних помилок, тенденцій та інтересів, духовна праця і боротьба за вірний напрямок до джерела всіх джерел. На цій дорозі відбуваються найбурхливіші драми невгомонного і прагнущого духа людського, які дали зміст для шедеврів мистецтва.
"ПРАВЕДНИЙ ЗАКОН"
Визволення було для Шевченка насамперед від-новою приспаної чи погашеної духовости в кожної людини. Душа повинна ніби знов народитися в огні слова — від його могутности. Сама кров людського серця переміниться в іншу: чисту, як огонь. Люди стануть справжніми дітьми Божими під час того визволення. В "Кобзарі" всюди, від сторінки до сторінки, розкривається містерія зв'язку між дійсною свободою духовною і небесною силою, як її джерелом. Весь шлях світоглядового розвитку поета приводить до ствердження цього поняття, — після зображення Коліївщини, як кари і помсти, що, на жаль, мусіла статися. Вона складала тільки епізод. Провідництво в ході духовного визволення, всенародного і вселюдського, в "Кобзарі" перебирають будівники вічної перемоги: неофіти.
Над ними ніби витає "духовний чоловік" Сковороди: відважний, як лев, кроткий, як голуб, міцний, як адамант, в освітленні від семи духів Господніх, маючи голос, як блискавка, і зір, що прозріває всі часи, з таємницями майбутнього. Подібні до героя Сковородиного — окремі великі праведники в небесному житті, в "зібранні святих", преподобні, що про них співають неофіти, як про воїнів з мечами, "гострими обоюду". Ті воїни встановлять справедливість навіки. В 1857 році Шевченко покладає в уста неофітів повний текст свого переспіву 149 псалма, датований 1845 роком.
Якщо введено переспів дванадцятилітньої давности в новий і найкращий твір: для вкоронування його змісту — висповіддю віри героїв і своєї власної — то це тому, що в переспіві псалма билося духовне серце поеми "Неофіти", як ї всієї творчости Кобзаря.
Наводимо названий текст, вищий, ніж поезія, в прийнятому значенні слова:
— Псалом новий Господеві
І новую славу
Воспоєм чесним собором,
Серцем нелукавим.
Во псалтирі і тимпані
Воспоєм благая,
Яко Бог кара неправих,
Правим помагає.
Преподобнії во славі
І на тихих ложах
Радуються, словословлять,
Хвалять ім'я Боже.
І мечі в руках їх добрі,
Острі обоюду,
На отмщеніє язикам
І в науку людям.
Окують царів неситих
В залізнії пута
І їх, славних, оковами
Ручними окрутять.
І осудять неправедних
Судом своїм правим,
І во віки стане слава,
Преподобним слава. —
Як у п'єсах Шекспіра, поемі Данте, Мільтона, Ґете, так і в Кобзарі провішується час усправедливлення людей і задоволення їх морального почуття: воно такого усправедливлення вимагає. Але все це здійснюється в кожного поета по-різному; Шекспір завершує в яскравих і раптових, як промінь крізь хмари, просвітах — моральних розсудах наприкінці подій; Данте з строгою розчисленістю розміщує всі переступи і покарання, всі доброчинності і нагороди — в трьох сферах посмертного життя; Шіллер передбачає, зрештою, настання в майбутньому, після всіх навісних кривд, — такого світлого і справедливого віку, коли цінність корон обернеться ніщотою, а чисті серця будуть найбільшими скарбами світовими. Шевченко, трохи змінюючи уявлення з священної поезії царя-про-рока Давида, творить візію всесвітнього, раптового і остаточного, усправедливлення навіки. Тоді вся кривда життя буде знищена, а всі її спричинники покарані, в оковах видалені без вороття. Здійсниться звільнення роду людського силами вищих праведників, що в многості своїй, осяяні вже нетлінним світлом, перебувають перед очима Бога і Йому пресвітлим собором співають пісню нову, пісню слави без кінця віків.
Згадано в "Кобзарі" всі апогеї зла, заподіяного Україні колись і тепер, з неволею бісурменською, лядською, московською ("москалі, орда, ляхи"), і протиставлено їм діяння героїв, через які відмірюється справедливо кара.
До султана "в гості" прямували байдаками, звільняти хрещеного невольника — Іван Підкова і Гамалія, який
Сам хурдигу розбиває,
Кайдани ламає.
"Вилітайте, сірі птахи!.. "
Неволю лядську розмикали Тарас Трясило, Наливайко, Залізняк, Гонта, Галайда, звитяжці "Кобзаря", що мали противниками нелюдів і карали їх. Відпираючи третю неволю, запорожці списами скородили ребра на півночі. Але ще зображено в "Кобзарі" апогезії зла всесвітнього: з мучителями при Ґолґоті і коло арени колізею. Вже ні списи, ні "залізна тараня" не змогли зарадити вселенському лихові, на погляд поета, вкоріненому в дні самого пекла і розпростореному по всіх землях.
Визволення повинно статися через вищу зброю — духовну, сила якої походить від неба і має набагато дужчу дієвість, ніж кожне оружжя.
Людям, вибраним для звитязства, ця сила дається в натхненому слові провіщення.
А вищим душам, праведникам в славі небесній, дана ця сила, як незбагненна зброя: мечі двосічні, що символізують могутність торжествуючої Церкви в її небесному стані. З силою двогострих мечів-променів з'явиться потужність, спроможна поборювати обидва зла: видиме, в земному вигляді, і незриме, від злих духів; — вона сповнить розсуд назавжди.
В тому розсуді є надзвичайна сторона, вказана наприкінці самого біблійного псалма і відтворена не тільки при його переспіві, але також в ряді інших поезій "Кобзаря": це — окування царів земних і їхніх вельмож. Вони, подібно до владичних притіснителів старовини, чинили, як "злодії і розбійники", узурпувавши владу над людьми і привласнивши собі прославлення серед них, яке належить тільки Творцеві одному. Земні володарі стали здійснювачами гордої і лютої волі диявола-миро-держця: через них зло пекла вилилося на землю. В "Кобзарі" почуття і думка з пекучою невідступністю весь час допитується розсуду над ними, згідно з провіщенням псалма:
Чи буде суд! Чи буде кара! Царям, царятам на землі? Чи буде правда між людьми? Повинна буть, бо сонце стане І осквернену землю спалить.
Ніби віщий птах, уява поетова кружить над тронами лиходійників, то з квилінням жалю за їхні жертви, то з клекотом гніву. Слова осуду і картання приходять горючі і грізні — про царів: "кати вінчанні", мов "пси голодні", "скажені"; "собака! людоїд!"
Безбожний царю, творче зла,
Правди гонителю жорстокий!
(Продовження на наступній сторінці)