Старий заховавсь В степу на могилі, щоб ніхто не бачив, Щоб вітер по полю слова розмахав, Щоб люди не чули, бо то Божеє слово, То серце по волі з Ботом розмовля, То серце щебече Господнюю славу, А думка край світа на хмарі гуля. Орлом сизокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б'є; Спочине на сонці, його запитає, де воно ночує, як воно встає.
*
А якби почули, що він, одинокий, Співа на могилі, з морем розмовля, — На Божеє слово вони б насміялись, Дурним би назвали, од себе б прогнали. "Нехай понад морем, — сказали б, —
гуля!"
Добре сси, мій кобзарю, Добре, батьку, робиш, Що співати, розмовляти На могилу ходиш!
Ходи собі, мій голубе,
Поки не заснуло
Твоє серце, та виспівуй,
Щоб люди не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий.
В світовій ліриці трудно знайти кращий вираз ідеї особистої свободи — з такою повністю і глибиною його, з життьовістю образної мови гри багатосторонності символічного значення. Старий за^ ховався в степу на могилі, щоб ніхто не бачив (ставлячи слово "ніхто", поет ніби наперед остерігся також і від декотрих часописників).
Важлива прикмета є в символіці поеми: заховався кобзар на могилі, багатократно оспіваній в Шевченка — як таємнича скарбниця і пам'ятник козацької волі, звідки ще збудиться огонь. Сказано в "Думах":
Степ і степ, ревуть пороги, І могили-гори. Там родилась, гарцювала Козацькая воля.
Перебендя — один з останніх свідків козацької волі: в повноті її, громадській і особистій. Він сам втілює її дух і жити без неї не може. Радіє одній прихороненій стороні її, індивідуальній, з особистою свободою думки. Зберігає цю свободу, справді як "вольний козак" — в духовному житті, в світі своїх співаних мрій: супроти кожного поневолюючого тиску на особистість.
Для старого кобзаря найсвятіше добро життя з'являється в можливості вільно, без нічийого перебранчання і зизого ока, говорити з Богом, при тій скарбниці волі козацької. Перебендя — її сторож і вимовник.
То серце поволі з Богом розмовляє, То серце щебече Господнюю славу...
В цьому ж сутність: по волі говорити з Творцем, так вільно, як пташка щебече, — ця метафорична ознака вказує знов на особисту свободу, потрібну і законоправну в духовній природі людської індивідуальности — для розмови серця з небом. Тільки при цій свободі здійснюється найбільше піднесення душі; "думка край світа на хмарі гуля".
В повноті особистої волі думка сягає далеко, аж на "край світа", без зв'язаности з місцевою навколишністю. Думка "гуля": витає по власній волі своїй, позбавлена всякого примушування. І витає на хмарі, яка теж становить символ для волі — не прив'язана нічим до жодного місця на землі, переходить над нею в небесній свобідності. Це уявлення про волю підсилюється і просторніє через образ "орла сизокрилого", що "літає-ширяє", розбиваючи широкими крилами блактину височину. Два образи: хмари і орла, доповнюють один одного, виражаючи — і відданість на свободу природного життя і діяльний характер вільної думки в суцільному уявленні для найповнішого вислову ідеї особистої свободи: свободи людської душі, її думки, її віри, її витання, її виповіді.
Вільна думка вподібнена до орла, що "спочине на сонце і спитає про віковічну загадку його, як найвищого світляного джерела. В цьому — завінчання і життьова апотеоза думки, мета якої, здійснювана при свободі, полягає в пізнанні, через символ, найглибшої таємниці вселенського буття: таємниці Божого світла для серця людини.
Шевченко виконав ідеальне і найпоетичніше втілення заповіді: шукати надсвітньої істини. Ствердив верховну цінність свободи для шукання духовних джерел.
Круг образів, що алегорично виражають ідею волі, поширюється на все земне довкружжя. Перебендя слухає моря: його мови, вільної — нескутої. Також і гору, "чорну", як виобраз старого нещастя, спитає: "чого ти німа?" Не повинно бути думки, замкнутої в неволі горя! Треба говорити до Творця, — так, як сам кобзар, хоч і сховавшися від тих, що притулились до неволі. Далі ця думка потверджена: перебендя "знову на небо, бо на землі горе". В неволі немає вільного місця для мудрого співця свободи, "куточка нема" свого на землі "широкій" — для того, хто здобув знання і зберіг чуйність. А саме ж постать перебенді виростає до височини великого відання через вільну мисль: співець "все знає" і "все чує". Звичайно, — це не в значенні самодумної гордині, а в сенсі духовного багатства від вільного мислення і почуття, з повнотою життьового досвіду. Тут "віща" мудрість від некнижного прозріння в буття світотвору (що море говорить, де сонце ночує — це тільки умовні означення характеру відучости). Кобзарева мудрість походить від пісенного збагнення світу вільною душею. Для Шевченка той співець становив взірцеве і найзмістовніше, в романтичному світлі, втілення могутности духу, яку забезпечує тільки свобода від безвірної, від гріховної скутости думок, — тільки свобода думання і пізнання, співу і мрії, сумління і вимови.. Перебендя тому одинокий між людьми, що тієї свободи ще не мають; з нею він хоч одинокий, але недосяжний для причіпок неволі. Шевченко так прославляє його: "Один він між нами, як сонце високе".
Тут відзеркалюється споконвічне, дійсне і сьогодення, розрізнення між двома станами життя: відданістю свободі духовній, навіть ціною зречення, "відторження" від усіх спокусних дібр і прийнятих забезпеченостей "ладного" побуту; а напроти того — задоволеність посеред існування, безсвобідного в духовному відношенні, і сухосердна причіпливість до кобзаря, провісника свободи.
Застиглість сердець він розбиває співами, починаючи з веселого і звернувши на смутний, чи — навпаки. Він виконує своє призначення між людьми, як пробудник серця народного, на дні якого в високій незримій могилі нескарбовано дорогоцінності козацької волі.
Люди знають його, але свобідна думка його їм невідома; "а якби почули, що він, одинокий, співа на могилі, з морем розмовля", — тоді б сталося те, що й тепер буває в Києві.
На Божеє слово вони б насміялись, Дурнем би назвали, од себе б прогнали, "Нехай понад морем, — сказали б, гуля!"
Передбачено "відгук" (включно до моря, тільки північного), який і в сучасності постає, особливо серед теоретиків, що десятиліттями звикли накладати визалізнений, через безсвобідне мислення, трафарет з товстими партійними лініями — на твір надхненної лірики і здобувати тільки друковані скелети від нього крізь протулини свого знаряддя.
Але ж той твір, над зримою графікою сторінки, являє цілий співучий космос, маючи кожен вислів і рядок в такій закономірності їх, вірній і чудесній, як розміщення складників великої квітки чи соняшної системи. Все має значення, і безпосереднє, і глибоке: строго на своєму місці і в живому злагодженні всіх частин завершеної цілости, мов звучання складної сюїти.
Здебільшого так складаєтеся твір геніяльних поетів, які часто уособлюють дух свободи — в стихії моря (Байрон, Гюґо, Пушкін). В тому образі неодмінно було також поняття про особисту свободу, омріяну в ліриці. Наприклад, Пушкін прирівнює душу людини до "свобідної стихії" моря, з якою прощається.
Всі великі поети ставали речниками особистої свободи ,особливо в період романтизму, під час незчисленних і в'язких, мов баговиння, обмежень для неї в консервативному суспільстві. Крім згаданих імен, назвемо: Шіллер, Ґете, Шеллі, Міцкевич, Словацький, Лєрмонтов, Тютчев, Леопарді, Петефі; ряд можна продовжувати набагато.
Але рідко хто збирав світло свого ідеалу особистої духовної свободи — в такому зосередженні одного віршу, як Шевченко: в одній алегоричній картині, з дивною пісенною звучністю і теплом народно-ліричних барв, на фоні всього видимого світу.
Відзначено в "Перебенді" розлад між співцем і оточенням, яке ще не збагне вертости особистої свободи думок для найвищої мети.
Тільки при вільному виборі дороги до Творця можлива справжня віра: ця ідея особистої свободи для ісповідного життя особливо розвинулася на Заході, починаючи з XVI століття. Вона ж дала народам духовну зброю великої могутности для боротьби за волю громадську проти всякого пригнічення силами егоїстичних кляс, завойовницьких націй, змовницьких тираній, чорних традицій тощо.
Дякуючи віроісповідній ідеї особистої свободи душі — від різновсякого гріховного насильства, на Заході відбувся величезний духовний поступ, в той час, коли Московщина і Російська імперія, зневаживши її, загальмували свій розвиток на цілі століття. Мусіли різницю надолужувати в поспіхах, з хворобливими потрясеннями і соціяльними каліцтвами.
Якщо автори резолюції та брошури, немилої Л. Новиченку, вказували на зв'язок між західнім поняттям особистої свободи і творчістю Шевченка, то мали рацію.
Особиста свобода, оспівана в "Кобзарі", повна, з волею думки і слова, сходиться з ідеалом західних поетів, як два сусідні колоски в ниві.
В передмові до "Гайдамаків" читаємо цілу дискусію про волю поетичного вислову. Поета картали за "мертву" мову і за героя "у постолах", нав'язуючи йому язик чужий і "султан, паркет, шпори", як предмети для прославлення (сьогодні цей добір нанесено з ідеологічного "двірця" партії). Відповідь поета: "кричіть собі, я слухать не буду... ".
Буде з мене, поки живу,
(Продовження на наступній сторінці)