«Україна біля Тихого океану» Іван Багряний

Читати онлайн публічну лекцію (доповідь) Івана Багряного «Україна біля Тихого океану»

A- A+ A A1 A2 A3

Попри все своє ігнорування українського питання в Далекосхідному краю, совіти, одначе, продовжували й підсилювали заселення його українцями. Заохочували демобілізованих із армії українців осідати на Зеленому Клину, впливали на всіляких фахівців з усіх галузей, щоб тут працювали. Партійні кадри з України перекидали сюди порядком партмобілізації. Так само засилали й репресованих на так зване вільне заслання. Концтаборовикам, по скінченні термінів, також охоче дозволяли селитися і працювати в цьому краю, навіть заохочували до цього. Одночасно ж провадили і планове переселення селян з України на Далекий Схід. Та це не були оті переселенці часів царату, оті відважні перші піонери, добровольці, конкістадори. Це були примусові засланці. Сюди змушували перевозити навіть окремі колгоспи. Та під час колективізації в Україні в цей край кинулося добровільно багато селян, рятуючись од розкуркулювання. Та, гай-гай, тут вони потрапили в таку ж кашу і розпорошилися по всіх усюдах — по золотих копальнях, по різних містах. Навіть у Біробіджані з'явилось їх немало, у цій далекосхідній жидівській Палестині, де, до речі, більше українців, ніж жидів. Бо всі жиди геть розбіглися і тільки партійна й урядова верхівка, складена із самих жидів, репрезентувала ту жидівську расу.

"Дівоча армія"

В роки 1936 — 37 наїхало до Далекосхідного краю багато дівчат з України. Це було в час штучно викликаного руху так званих "хетагуровок", спричиненого недостачею жіноцтва на цій благословенній землі... Армія, флот, концтабори — все це виходило, демобілізувалось, осідало — одні женихи. Треба було їх одружувати. То ж, туди й рушила ціла "дівоча армія". Багато гарних дівчат понаїздило з України. Не знаю, чи всі вони повиходили заміж, чи, може, повтікали назад, додому, але було серед них багато наречених із вищою й середньою освітою, фахівців.

Шлях злиднів і сліз

Крім усього цього допливу й довозу українців у Далекосхідний край на постійне помешкання, було тут завсігди ще багато тимчасового, так би сказати, рухомого українського люду, що вічно виповнював поїзди, пароплави, стації та пустирі, — ці нескінченні потоки заробітчан, контрактованих з України на рибні промисли: у Примор'я, на Сахалін, Камчатку. [...] Коли ж до цього заробітчанського пересування додати постійний рух етапних поїздів та нескінченні ряди концтаборів при будованій новій залізній дорозі, виповнених засудженими українцями, — то далекосхідну залізничну магістраль у ці роки можна сміливо назвати дорогою злиднів, розпачу і сліз українського народу.

Стійкість раси

Цікаве питання про стійкість українського корінного народу на Зеленому Клині щодо фізичної асиміляції. Я не збираюся тут висвітлювати його докладно, бо це потребує окремого дослідження, точніше окремої праці. Але деякі підмічені випадки підтверджують думку про абсолютну відпорність українського народу на асиміляцію з народами неслов'янського кореня. Скажімо, з тунгузцями, китайцями тощо. Так за шість років я не подибував і не чув ні про один випадок одруження тунгуза чи гольда, чи навіть корейця з українкою, а українця — з жінкою цих народностей. Розмова з хлопцями та дівчатами на цю тему викликають тільки регіт.

Щодо подружжя московок із іншими представниками, то це явище поширене. За весь час я знав лише два випадки подружжя українок із китайцями (власне, маньчжурами). Але це винятки, що лише підтверджують правило: українки відчувають фізичну відразу й погорду до китайця.

Дивовижна родина

Розкажу дещо про одну мішану маньчжурсько-українську родину. В селі Сагібовому на Амурі жила родина, де чоловік був китаєць (маньчжурин), а жінка — молода й дуже гарна українка. Вийшла заміж за китайця "з лихої години". Приїхала на Амур, утікаючи з України від колективізації, і потрапила знову в таку ж халепу. До того ж втратила батьків і всяку моральну та матеріальну підтримку. Вийшла, як вона сама каже, здуру, за китайця, а саме тому, що китайців не силували до колгоспів. Матеріально жили вони дуже добре. Чоловік кохав свою дружину і робив усе, щоб вона ні в чому не мала нестачі. Але з боку морального все уявлялося трагічно. Перше, що я побачив, зайшовши до хати, і що впало мені в око, це гарна дівчина, яка колихала в колисці немовля. Біля печі поралась ставна чепурна молодиця, про яку можна було зразу сказати, що це полтавка, такий-бо вона мала виразний тип полтавської жінки. Дівчинка біля колиски, років п'яти-шести, коли дитинка заплакала, раптом розгнівалась:

— Мамо, і чого це чортове китайча плаче! Говорила дівчинка добірною українською мовою, а колихала вона свою рідну сестричку. З її слів можна було пізнати, що вона під впливом материних настроїв...

— Звідкіля Ви, — спитав я жінку, — і чи давно Ви тут?

— Недавно, — відповіла, — з Опішнього... Там... Коло Полтави.

— З Опішнього? Це там є Нільське, Глинське, Куземине...

Жінка аж поставила гайлію і приголомшено витріщилась на мене.

— Так Ви так само звідтам? Ой, Боже! Розкажіть, як же там... — і жінка заплакала.

Я розказав, "як же там". А потім спитав, чи скучає вона за рідною землею. А як вона зітхнула, спитав, чого б їй не поїхати туди та не глянути, не побувати там у гостях.

Жінка важко махнула рукою десь у вікно (там на дворі йшов її чоловік — високий, ставний, але маньчжур):

— Куди (...) поїдеш?.. Кому його покажеш?!

Це була ціла трагедія для нещасної жінки. Проте діти в них були гарні. І вчила вона старшу дочку рідної мови (...). Але як вірна дружина, як жінка не з тих розбещених вертихвосток, а вихована в чесній родині, вона покірно терпіла свою недолю. Жили вони мирно, ніколи не сварились, вона своє горе носила в собі. Коли були на самоті, то ще нічого, а на людях їй було соромно, либонь.

Мені стало шкода і його, і її, і дітей, особливо старшенької, що ЇЇ звали Ніна. Таке чепурне, миле, гарне дівча. Зовнішністю нічим не нагадувало, що в неї батько китаєць, хіба тільки тим, що шкіра на обличчі була ледь матова. Дівчинка ця була настроєна проти батька. Коли я спитав її, де батько, вона понуро покрутила головою і мовила: "нема..." "Та де ж? Далеко?.. А це ж хто?" — показав я у вікно. "Це — папа"? — Так зневажливо. Бо ж чує материне настановлення.

Українських дітей багато

Щодо подруж українок і українців із жидами, то в умовах далекосхідного села це взагалі виняток. Інша річ — подружжя з білорусами, росіянами та іншими слов'янами. Це явище доволі поширене. Таких мішанців родиться чимало. Але чистих українців все ж таки більше. Взагалі треба сказати, що дітлахів по далекосхідних українських селах дуже багато. Може, як ніде!

 

VI

Почуття окремішності

Хоч царський уряд і вважав Далекосхідний край нероздільно своїм, чи, як казав пізніше Ленін, "нашенським", але він був таким лише формально. В суті ж, Далекий Схід не був російським.

Цей край окремий, відмінний, з постійним і то виразним відосереднім тяжінням до російської імперії. Недарма ж у традиції корінних далекосхідників збереглося і тримається міцно й досі підсвідоме, але вперте переконання, яке не дозволяє визнавати себе за Росією, а за окремий край. Хоч як прагнули всілякі Муравйови-Амурські перетворити його на справжню Росію, але з цього нічого не виходило. І не вийшло, як довели потім події 1917—20 років. Зумовлене це, найперше, національним складом населення далекосхідних земель. Це в усякому разі більша Україна, ніж будь-яка інша держава Москалі не утворили тут ні більшості!, ні масового активу. І тільки вища адміністрація складалася з росіян.

Ця національна відмінність, плюс територіальна відірваність від Росії (між Зеленим Клином і Москвою лежало чергою якихось 10 тисяч кілометрів пустель, нетрів і московських земель) — тривала впродовж цілих десятиліть. Отже, будь-які тісніші взаємини з Московією були зовсім виключені. Не вдіяли тут багато і прокладені згодом дві залізниці — КВЖД і Транссибірська. Вони здійснювали тільки адміністративний зв'язок, але ніяк не розв'язували питання цілковитого змосковлення людських мас цієї окремої землі. Значить, віддалення від Росії і слабі та неможливо розтягнуті комунікаційні шляхи не витворили економічного тяжіння населення Далекосхідного краю до московської метрополії. До революції, себто до організації знаменитого совєтського "кордону на замок", населення Далекого Сходу мало тісніший економічний зв'язок із Китаєм, Японією, Америкою та Кореєю, ніж із Росією. Кордони тоді були, по суті, відкриті, пристані — так само. А природні гавані на всьому узбережжі частіше бачили в себе гостей із Америки та Японії, аніж із Росії. Населення не визнавало на суходолі кордону й ходило собі не тільки в куми до родичів в Маньчжурію та Китай, а й ходило з транспортами, з торговельними валками туди й назад.

Економічне відосереднє тяжіння

Китайці у Далекосхідному краї тримали основну торгівлю та обмін, а також вивіз із краю всякої сировини. Вони ж і постачали населення всім із Китаю, Маньчжурії та й із Англії і Америки — крамом та зброєю. Українські ловці і хлібороби старшого покоління розповідають, як живі свідки, про ці взаємини з близькими й далекими сусідами. На пристанях Далекого Сходу вантажили і вивантажували товари чужоземні купці, порядкував чужоземний капітал — американський, японський тощо.

У взаєминах із цими сусідами росло і розвивалось далекосхідне село, росло і розвивалось далекосхідне місто, народжувалось своє купецтво, підприємці, шукачі золота тощо.

(Продовження на наступній сторінці)