«Пацан» Іван Багряний

Читати онлайн оповідання Івана Багряного «Пацан»

A- A+ A A1 A2 A3

Біля ґанку звалені сідла, недбало почеплена на палісаднику зброя... Вартовий сидить спиною сюди і позіхає в захмарене небо. О, яка в нього груба шия, в збрижах. Чомусь пригадав батькову картку, обсижену мухами: сухий, мов тараня, з кокардою... Вмить Кольчин зір прикувала одна дрібниця — всього лише блискучий "маузер" на кухні біля котла... із шнурком і з кобуром... Думки поскакали в іншому напрямкові. Непереможне бажання оволодіти цією цяцькою опанувало всього. Коли б вона йому,— о! він би...

Що "він би", про те гаразд не знав, а душа була вже там, у тому кобурі.

Довго стояв за ворітьми і стежив у щілину. Ось вартовий встав, зітхнув на всі німецькі груди, полагодив ліхтаря, поставив його зверху і пішов сам до хати. — Ну тепер... і не наважиться — що то буде.

Зрештою, замираючи, просунувсь у ворота і ліг ниць. Серце колотиться, ноги потерпли. Посунувся трохи. За хвилю ще трохи.

Кілька часу лежав тихо, ловив вухом найменший рух,— аж дзвенить там від напруження. Десь прокричали перші півні. До болю стиснув зуби, щоб не цокотіли. Ліз у тіні— через грязюку, через кізяки. Ще трохи... ось уже біля коліс...

Ось...

— Гальт... — і цокіт зброї. Колька влип у землю, потім рвонувсь як заєць, і побіг.

— Гальт!!! — і в слід один, другий постріл. Зразу впав, далі переметнувся через недопалений паркан і залопотів з вітром у темінь. Позаду шум. Вогке повітря спирає груди. Зразу думав капут, але оглядівся — аж наче цілий. Тільки щемить щось...

Біг довго, все далі і далі. Вже за містом. Біля застави хотіли спинить, та Микола не чув і біг, нічого не бачачи, нічого не відчуваючи, окрім терпкого холоду за спиною,— йому постріляли в слід, у простір і стихли.

Куля влучила в груди.

Вже непритомний дерся через якісь левади, через канави, довго; потім втеряв свідомість, але й упавши, ще плазував по грузькій ріллі.

 

* * *

Коли кліпнув віями, сонце кружляло, мов сокіл, і сипало золотим порохом в очі. Ні підвести голову, ні звести рук. Навколо, скільки оком сягнеш, мокра рілля і нікого, тільки вітер гойдає торішній пирій та вгорі заливається жайворонок. Спробував встати, але... оце, мабуть, і смерть та... Глупо як! В голові осою думка — що можна б не так, ліпше...

Опівдні підібрав дядько, їдучи з міста.

— А Боже, хто тебе, дитино моя, скалічив, знівечив? Бодай же йому...

На возі Микола попрохав води. Пахуче сіно лізло з-під рядна в очі, дядько такий білий і добрий, навіть не вірилося. Всю дорогу скаржився, чи до коняки, чи до нього,—

— А, нно, булана, бодай не пішла під німців... ідуть і беруть, і беруть... Телицю третячку — єдина була, як ока беріг, ходив — забрали, дали ордер...

У вухах шумить: ...Бу, бу, бу... сина забрали десь, нема... та вже, мабуть, і не буде...—Якось безнадійно, сидів дідусь і крутив батогом.

Згадалася мати, закрив очі. Трусить і болить у грудях, моторошно.

...Бу, бу, о-о-о...

— Н-н-о!..

Микола танув. Біля нього упадала дідусева невістка — і сорочечку біленьку, і яблучко мочене... Дідусь лише скорбно хитав головою — не виживе. Е, де вже йому нещасному. Жили вони тільки вдвох з невісткою і лише однією надією— чекали: вона чоловіка, він сина. Ні в неї дітей, ні в нього онуків і ось за те ніби полюбили цього... покидька. — Якби воно оклигало, — скаже було невістка і дідусь мовчки погоджується.

Микола зразу було помаленьку виходив запашними вечорами і чутко, до болю чутко вслухався в далекий-далекий чи то грім, чи то стогін. Небо таке чисте, чисте, червонясте там над борами. Ворушилась тривога і росла надія. Приходив і сідав біля нього дідусь, запалював саморобну люльку і теж дивився кудись у затягнені димком далі. Єдина думка, єдине бажання росло і заповнювало все.

— Діду, а чи скоро вони прийдуть... наші?..

— Коли б я вже знав, дитино моя...

Але Микола знав, що хлопці прийдуть і скоро прийдуть. Виходив і вдень, подовгу сидів на призьбі та все вдивлявся в далекі хребти синіх борів, жмурився на сонце і чекав. Нікого ніде. Лише ген по шляху смуги хур зі збіжжям ключем тягнуться до міста. На кожній хурі мигтить багнет і каска, а навколо кілька вершників.

В дідуся нічого було молоти і він дуже жалкував. Микола бачив злидні і було ой як неловко, в них і без нього хватає клопоту. Хотів втекти, але... як би ж то була снага тая, якби...

Вмираючи, все питав: — Дідусю, чи скоро прийдуть хлопці?.. Дідусю...

В гарячці кликав матір, хотів іти, потім затих.

Так і не дочекався своїх.

 

* * *

А в місті йшла швидка евакуація. Говорили, відкликає Вільгельм, говорили — революція і в них.

Якось опівдні місто обстріляли з кулеметів. Переляк позаганяв мешканців до погрібників. За годину до міста вступили повстанці — все кіннота, кіннота.

 

* * *

Голубів відшукав Миколину жебрачку матір. Жива вона, тільки зсохла і почорніла, мов скелет. Тиха, напівбожевільна вона нічого не знала і говорила різну нісенітницю.

...Сина її схопили й зарізали... о, вона знає... болить же в неї серце, болить. Вчора приходив у білій сорочці, босенький, розтав, як дим... і всяке таке. Не йняв божевільній віри, але десь глибоко ворушилось передчуття, робилось так гірко. Марно заспокоював стару — віщує, як сич той. Постояв понуро і пішов.

На хрестах під сонцем тривожно впівголоса гомоніли галки.

Десь далеко тупо строчив кулемет.

Нічим не шкодував, ні за чим не жалів, а тут… шкода.

Сідаючи на коня, проговорив чи до нього, чи в повітря, грубо так:

— От… і погиб замурзаний… і загубився наш пацан.

Опубліковано у журналі "Всесвіт" № 3 за 1928 рік

Примітки:

Бойскаути (англ..) – слідопити, хлопці; назва дитячої організації, що була заснована в Америці протестантськими педагогами, набула поширення на території Російської імперії на початку XX століття. Була конкурентом соціалістичному дитячому рухові піонерів; заборонена компартією у кінці 1920-х років.

Главковерх (рос.) – верховний головнокомандувач.

Хлаки (рос.) – перекручене "флаги" – прапори.

Цейхгауз (нім.) – військовий склад для зброї.

Шанець – тут: редут.