— Це... це... це нахабство... Це... — Страменко остаточно рознервувався, шарпнувся, сплюнув і пішов геть.
А як уже Страменко діходив до дверей, Сазонов промовив мляво, спокійно:
— А вернись! (Редактор вернувся). Сідай! (Редактор сів). Сазонов тихо, мляво: — А тепер от що — ти питав Харитона про різні там настрої... Це все добре, але стрільба по горобцях. Та ще й на балконі. А я от хочу тебе спитати, і про речі серйозніші. Тільки не тут. Ми зараз підемо он туди через дорогу, до твоєї редакції, до твого кабінету (бо до бюра Обкому далекувато), й ти мені розповіси, як воно там "угорі"... Ну, в Обкомі, і в Рогача теж, і в Педінституті в осередку... І на ливарні — серед наших панів та в осередку, і так... В тебе там багато "кореспондентів" скрізь...
— Так-так. Авжеж, багато... Ну, чудесно. От добре, що ти той... — залебедів Страменко, — ну, ясно ж!.. Будь ласка... Знаєш, той Рогач ще й досі плутає УКП з
КП(б)У. Я йому не довіряю... А Кайдан — так це ж зінов'євська шкура. Знаєш, він...
— Добре, добре, — перебив Сазонов з явним глумом. — От бачиш, як гарно. Але стривай, стривай! Не тут, не тут! Виключ пока свій гучномовець, і пішли до тебе. Зайдешнер!..
Зайдешнер з темряви кахикнув у кулак, реєструючи свою присутність. Потім почвалав до дверей і відкрив їх, освітивши їх зеленим електричним ліхтариком.
В ті двері вони й вийшли.
Ліхтарик погас.
* * *
Погноблена й розбита морально Ата вийшла з театру в темряву, розпанахувану мовчазним блискотінням. На вулиці стала нерішуче, — яка темрява! їй було страшно. Страшно йти самій в таку чорну ніч, в те грізне й загадкове миготіння.
Хтось зупинився біля неї. При спалахові упізнала — Петро Сміян. Інстинктово схопилася за рукав:
— Мені страшно. Проведіть мене... Пауза.
— Давайте руку... — промовив спокійний, ледь-ледь насмішкуватий голос.
Подала руку. Але враз і вихопила її, — його рука була шорстка, тверда й гаряча і ніби тремтлива... Вихопила свою руку й вони пішли так, торкаючись ліктем ліктя, щоб не розгубитися.
Мовчали. Аті було солодко, було страшно, було хвилююче.
— Вам страшно? — запитала вона супутника, аби щось запитати, аби якось розполохати власну розгубленість.
— Аякже, — відповів той самий ледь насмішкуватий голос. Ніби холодної води трохи линув на голову.
Це стільки й розмови було. Йшли мовчки. Думали кожен про своє. Ата напружено чекала, — ану ж він щось скаже; чекала кожну мить... Але супутник її мовчав. Тоді зринула стара гіркота й додалася нова. Взагалі дурне все, все! Недавнє почуття страшної порожнечі, гіркого розчарування, катастрофи зринуло з ще більшою силою. Йшла й думала, все про те ж, все про те ж. Почуття, що зродилося на сьогоднішній генеральній пробі, стероризувало їй душу, затопило її, знекровило, обеззброїло. Почуття аварії. Надворі тепло, задушливо, а їй наче холодно, їй холодно від тих поглядів. Ще й досі відчуває їх на собі... Там був і Павло; сидів сам у переднім ряду порожніх стільців; зразу дивився просто, а потім опустив очі в підлогу... Все те було не перегляд п'єси, а якийсь трибунал, що, як маячіння у сні, заморожував кров, мав судити її (і всіх їх!) на страту. Конче на страту...
Немов мороз упав і побив цвіт радости, цвіт надій, погасив вогонь її творчого лету... І, мабуть, у всіх так...
Ну й вийшов пшик. І вийшов пшик. Пшик. А хіба щось інше могло вийти? І як можна було сподіватися чогось іншого?!. Та й, мабуть, правда, що сама п'єса наївна й нікому непотрібна нині... Все на купу...
Цілковитий провал.
Ах, все забути, все геть забути!..
В тяжкому настрої мовчки дійшла Ата до своєї хати з своїм супутником. Він так і не проронив ані слова до неї.
Біля хати вони зупинилися. Стояли й дивилися на захід, як бігли вогняні корчі в чорноті по хмарах... Власне, на корчі дивився Петро Сміян, а Ата при тому миготінні дивилася в його обличчя, зосереджене в собі, загадкове, — особливо загадкове тепер від чаклунського того миготіння. Таке, мов з подзьобаного граніту. Задивлене не на неї! Але, без сумніву, схвильоване від неї! Чи то так лиш видається їй?
Ата думала, що він щось скаже-таки до неї. Але він не сказав нічого. А вже як розставалися, взяв її простягнену руку й промовив спокійним, усміхненим голосом одне-однісіньке просте слово:
— Добраніч...
І потис злегка руку. Лиш ледь-ледь затримав її й пустив.
"Добраніч".
І пішов у чорну задушливу темряву.
На руці ще довго трималося тепло його руки, а у вухах бринів спокійний, рівний і трохи насмішкуватий голос.
Ата проплакала на самоті всю ніч. Чого? А так. Проплакала, та й усе. Дивилась у відчинене вікно на далекі тривожні спалахи й тихенько плакала. То здавалось їй, що вона одна-однісінька, самотня на увесь цей велетенський, чужий, ворожий і чорний, як цяя темная ніч, світ. А то здавалося, що їх двоє... І, може, сльози від того голосу насмішкуватого, що помандрував десь, теж один і самотній, але такий упевнений і спокійний у цій чорній задушливій ночі, під тими загадковими вогнями блискавиць.
XXX
Хлопчик-вовчик
Яскраве вранішнє сонце заливає світ повінню радості й проміниться на всьому, і все сходить сяйвом. Золоті німби стоять над квітами, над коронами дерев, над стовпами телеграфними, над ластівками, що сидять на телеграфних дротах, над чорно-синіми банями недоруйнованих церков... Золоті німби ходять навколо лелек, що кружляють в синьо-ультрамариновому небі.
Золотий німб стоїть і в Атиному серці... Вона встала сьогодні трохи смутна, але ніби й опромінена зсередини, — смутна радісним смутком. Буває такий радісний смуток, така легенька замріяна печаль... Ще тільки прокинувшись під ударом сонячної стрілки і лежачи в ліжку, в тумані тієї печалі, Ата згадала вчорашні мовчазні молоньї, мовчазного свого супутника, мовчазний потиск руки, мовчазний голос (атож, мовчазний голос, до того спокійний, що в ньому нічого не бринить, лише трішечки, трішечки іронії), з його єдиним словом "Добраніч", його спеціальну відчуженість від неї; зумисну отаку відчуженість бранця, прип'ятого міцно до її серця (прип'ятого ж!) — згадала все це і засміялась. І промені з серця видерлися назовні й замерехтіли в очах... Ата піднесла праву руку, подивилася на неї пильно, розчепірюючи тонкі пальці, ніби хотіла щось на ній вглядіти, якийсь слід, й притисла її долонею до лиця. Потім враз схопилася, швиденько одягла купальний костюм, хопила халатик і рушник і подалася в сад до річки; на кладці з розгону кинула халатик і рушник і — шубовсть у воду, в гостру, шипучу, кипучу водокруть...
Ата вилазить на кладку й стає, замружившись, напроти сонця, розставивши руки в таких самих крапелинах роси, як дерева й квіти. В її серці стоїть золотий німб... Який же ж і гарний, який прекрасний світ! Такі сліпучі пустотливі зайчики на хвилях і на всьому — аж скачуть у очі, лоскочуть тіло! Такі спектральні грайливі веселки від бризок напроти сонця! Така казково-променяста роса на пелюстках квітів, як великі сльози радости від незміримого щастя жити, — у тих сльозах, у кожній — сонце... Ата дивиться крізь власний сонячний німб на світ і дослухається, і — враз стрепенувшись "Чи не підглядає хто?!" — шубовсть у воду!.. Аж веселка стає на тім місці від водяного пилу... "Ні, ніхто не підглядає". Тут люди так зайняті кожен своїми турботами, що, мабуть ніхто й на сонце й на небо не дивиться. А вже на річку так рано з цих садиб ніхто купатися не ходить. "Ні, ніхто не підглядає". І відчуття цілковитої свободи наповнює душу такою радістю, що хочеться дико й пронизливо закричати, отак, як то кричать на дзеркальному озері лебеді. Але вона стримує крик у собі. Плаває горілиць, набирає води в уста й шпур проти сонця — веселка загоряється бенгальськими вогнями й осідає на лице, на розплющені очі, на радісну посмішку. На хвильку зринула десь з глибин душі якась незрозуміла, раптова досада, але одразу й щезла, відійшла десь далеко... Ата зашпувала її веселками, все більше й більше. І от її взагалі нема. На серці так чисто, як на небі, лише плавають-мріють лелеки з золотою сонячною лиштвою; так чисто, як он в тій крапелинці роси, лише сонце мерехтить з неї... В одній маленькій крапелинці ціле велике сонце!.. Але... Що це?.. Десь знову вилазить хмаринка досади й насувається на те сонце!.. Уперто насувається, й її ніяк не можна загітувати. Що це?.. Може, це турбота за успіх, бо сьогодні ж прем'єра!? Може, це острах...
Ата стає на дно при березі й замислюється. Дивиться у воду на своє лице, й вони думають удвох — вона й її двійня у воді, отака смішна модернізована русалка в купалевому костюмі, десь там у глибині. І раптом її штрикає ніби тоненькою голкою в саме серце — згадала! Згадала один біль і один невиконаний намір, як гріх. Згадала колишній виклик до Сазонова й її постанову конче побачити отого шибайголову, того Кольку Трембача, та й глянути йому в вічі. Глянути гнівно, допитливо, гостро, проглянути йому всю душу й побачити там, чи її тривога, чи її підозріння — оте болюче й пригнічуюче підозріння — обґрунтовані. Якщо обґрунтовані — то це жах. А як необґрунтовані — то це ще більший жах. Таке ганебне підозріння!! І в цьому страшний гріх. Але вона тоді тієї постанови так і не виконала. Не виконала й досі. І найбільший гріх саме в тому, що вона не виконала власної постанови. Так закрутилася, так одуріла від усього!
(Продовження на наступній сторінці)