Поки робили репетиції протягом усієї весни й протягом червня, — було цікаво, чекали чогось особливого, захоплювались. А як от уже все готове — відчувається ніщота всього того, ніби хтось вийняв, украв душу. Господи, чим захоплювались! Дурні лубкові турки, яких напевно ніколи не було, пришелепуваті яничари, опереткові одаліски, неправдоподібні шароваристі ґевали , буцімто "запорожці"... на якого чорта ті матнисті опереткові "запорожці", кому сьогодні потрібні!., безглузді пискляві євнухи, ходульні слова, високопарні й пусті, дубові вірші... Аж тепер відчувається, як болить язик від тих незграбних віршів... Ніщота! Все ніщота! Ніщота мислі, ніщота духу й мистецтва!.. А скільки енергії убито! І скільки надій! Оформлення ніби нічого, але при такій кепській решті, та ще й при поганому освітленні й воно згубилося. Та й що таке оформлення, коли решта — ніщо! Все бліде, анемічне, фальшиве, ходульне — балаган циганський... Куди дивився режисер! Куди дивилися помрежі! Куди дивилися всі!!. І було всім гірко й досадно... І так показатися перед найвищим начальством! Це ж були всі стовпи! Певно, що заріжуть. І так і треба. Це буде ліпше, аніж висвистить зала завтра. А висвистить.
Так не тільки думали нишком, ба деякі й говорили це вголос. Приміром, Січкаренко. — він ці думки тараторив злобно вголос, бігаючи по всій сцені й по всіх закулісних закутках і змиваючи гліцерином грим. Йому припала до серця атестація редактора Страменка, і тепер він її саркастично повторював і "розвивав" "порядком самокритики". І відчувався в його голосі затаєний тріумф. якась злобна радість від такої поразки. "Це смерть!,. Думка "Червоного Комунара", думка самого редактора Страменка, — це значить смерть! Кришка! Кришка й покришка!"
Всі дослухалися мимоволі до Січкаренкових слів, ще більше хвилювалися, хнюпилися, нервувались.
Особливо погнобленою відчувала себе Ата. Їй здавалося, що вона падає з високої-високої гори в прірву, — як то часом буває у сні. Все потерпло. Відчувала ніби якийсь внутрішній параліч, Такий явний провал, конфуз, пшик!.. І було в тому щось загадкове. Отак ніби хтось раптом наврочив хтось раптом відібрав усе. що бутто дане людині вищою силою, й все, що вона надбала сама: талант, вогонь, творчий пафос, досвід... Лишилась порожнеча. І от з тією порожнечею людина вийшла перед рампу... Власне, порожнеча прийшла тоді, коли вона вийшла й коли глянула в залю — і побачила там страшну темряву, а в ній немов вовчі вогники, блиск кількох пар очей... Очі купки страшних людей... І вогонь у ній погас моментально.
Дехто не чекав вироку "синедріону" й тихенько вислизав геть з задушливих закулісних хащів у таку ж задушливу темряву горобиної ночі. Ніби утікав.
Вирок "синедріону" був зовсім несподіваний і ніби алогічний: "Дрянь, звичайно. А посєму — може йти".
Це так підбив підсумок Сазонов. Вчинив зовсім як Соломон. І вмотивував:
— Якщо центр дозволяв до вистави "КУМА МІРОШНИКА", то знав, що робить? Якщо дозволив цю "МАРУСЬКУ", то, значить, теж знав, що робить. "Кум мірошник" не шкодить? Ні, навпаки. Значить — це теж ні. Ось це й буде резолюція... Га?
Ніхто не суперечив. Навіть Страменко присів, згубив тропи. "Як же ж!" — заїкнувся був та й прикусив язика, — резолюцію вже зроблено, значить крапка. А Сазонов засміявся про себе, але так, що було чути його горлове кихкання.
"Ото ж... Чим гірше, тим краще!.. Ких-ких-ких!" Гість з центру, тов. Маслов, останнє заперечив, але то така манера ствердження в формі заперечення, манера, винайдена в цю епоху "критики і самокритики":
— Не скажи! Гм, гм... Річ не така вже й погана, а може, навіть і корисна. От я, скажем, люблю пісню "ЗАКУВАЛА ДА СІВАЯ ЗАЗУЛЯ". Прекрасна пісня. Там теж є й шаровари, і казаченьки і Україна — все; І воно нікому не шкодить, нікому не вредно... Ажи да? Ето тоже да! Пусть будєт... Та в конці-концов правий товариш Страменко — народ нашої соціалістичної держави політично дозрілий і сознатєльний, так він сам і оцінить належно. А корисна ця річ тим, що там про турків, і так смішно, а турки ж одвічний ворог нашої Росії... І України теж... Тож так їм і треба, гадам, тим туркам... І Дарданелли ж обратно, сказати б, річ актуальна...
Сазонов захоплено ляпнув Маслова по плечі й прорік, ніби підвів риску:
— Оце да! Умниця! Молодчина! От голова!.. Мені навіть і не снилося, таке... така політика... Тепер я розумію, чому цю "МАРУСЬКУ" дозволили в центрі! Хе-хе! Смали, Ткач! Тчи, браток!
І не збагнеш, чи в цього ідола було більше глуму з гостя з центру, чи власної зарозумілості й глупоти.
Але як би там не було, виставу дозволено.
Чути було, як Ткач зітхнув з полегкістю. Всі засміялись, так само з полегкістю. Тяжку проблему було розв'язано.
Ось так було вирішено долю кількамісячних страждань і творчих мук режисера, директора і його ентузіастського колективу.
Після цього Сазонов, задоволений з власної мудрості не бажаючи так просто сходити з цього прекрасного й такого високого балкона, а відчуваючи наглу потребу саме тут поглибити враження від тієї своєї мудрості, вдарився в сентенції на театральні теми.
— Взагалі, скажу я вам, братці, хіба це театр! І що з нього спитаєш, так одверто кажучи? Український репертуар взагалі ні до чого, якщо можна, називати "репертуаром" отих усіх "Кумів мірошників" та отаких "Марусьок". Це не те, що в Москві. От у нас в Москвє!.. Чи хто бачив "Єгора Буличова" в МХАТі? А "Бєлєєт парус"?.. А "Хлєб"!? А "Большой художествєнний"?.. А опера?!. А!.. А Козловський!?.
І пішов оповідати про Москву.
Збоку в солом'янім кріслі, що так жалібно по-старечому рипіло, сидів Чубенко зі своїми запорозькими вусярами, ну точнісінько такими, як на сцені були, тільки реальними; в спалахах блискавиць видно було, як він саркастично посміхався, саркастично і загадково. Його брало зло на того задаваку з його "от у нас в Москвє!" й хотілося сказати щось ущіпливе, щось шорстке, колюче ("бережись, НеКаВеДе, Чубенко йде!").
— Слухай, Сазонов! — промовив Чубенко ні сіло ні впало, перебивши патетичну тираду. — Чи ти той... Е-е... Чи ти оці блискавиці бачиш?
— Га?!. Що?!. Ну, ну.. Ага! Ну, бачу... А хіба що?
— Та от ти кажеш все "в Москвє, в Москвє". А от у Москві ти отакі блискавиці бачив?
— Ні, не бачив.
— Отож...
— Що "отож"?
— Та отож, я теж таких блискавиць у Москві не бачив... І більше нічого.
Сміх.
— Дурний ти, Чубенку!
Ще більший сміх. А Сазонов далі резонерськи:
— Гм... Я бачу блискавиці, але не чую грому.
— Почуєш і грім... — відповів Чубенко в тон, задумливо й насмішкувато.
— Адже немає диму без вогню, немає ж і блискавиць без грому. Ажи?.. Хе-хе, Козловського він у Москві бачив! А що той з Кременчуга, то це йому ноль?! Га?..
— Розбалакався дід... Сміх.
— Дурний ти, Чубенку!..
— Та я вже чув.
— Нічого, ще раз... Ти не про блискавиці б і не про Кременчуг. Ти б краще сказав щось про п'єсу, про театр, якщо ти такий розумний. Як ти нащот театру? — це все Сазонов.
— Та як же... Гм... Признатися, я в театрі тямлю стільки, скільки твоя руда кобила Мурка в цигарках "НАША МАРКА".
Дружний регіт. Потім мовчанка. По тій довгій мовчанці Чубенко прорік:
— За все життя я бачив тільки одну цікаву п'єсу. В цьому театрі-таки.
— Овва? І яку ж саме?
— Та це було давно-давно. Саме як пройшла колективізація і ще й "комнезам" був... Чи розказати?
— Валяй, бреши.
— Ну так от, тут була обласна конференція перших ударників колективізації. Значить, це було в 1930 році. І от після конференції показували їм кінофільм "ЗЛИВА". В цьому театрі. Гарний фільм "Злива". Може, бачили?
— Дозволь, дозволь! Ти ж казав, що бачив п'єсу, а тепер про фільм. Хіба ж фільм п'єса? Щось ти брешеш невлад. — Це Сазонов, а хтось: — "Злива" не п'єса, це фільм Кавалерідзе.
— А ти не перебивай. Я не про Кавалерідзе. Я про п'єсу. Я казав, що бачив п'єсу, значить бачив п'єсу...
— Ну, бреши далі.
(Продовження на наступній сторінці)