ТИТР І
приснився мені неймовірний сон:
... 2041 рік ... Київ ... Сонячний Київ — серце сонячної, свобідної і, нарешті, радісної моєї Країни...
Це буцімто вже настала нарешті ЕПОХА всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права — дихати, жити, думати і одверто говорити... Епоха культу матері і дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вільного, нестероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт...
... І вже нібито немає ніякої цензури ані на мисль, ані на почуття; вже немає жандармів, ані посіпак, ані концтаборів, немає репатріації, інквізиції, ізоляції, немає провокаторів, ані донощиків, ні тих, що б'ють письменників і поетів по голові і затикають уста ганчіркою... Все те ніби щезло назавжди, — провалилось туди, звідки було й прийшло, — у пекло...
... Свобода... Вже можна вільно думати, одверто говорити і навіть писати, і навіть виставляти...
...І зайшов я у великий театр сонячної столиці, переповнений безтурботними, квітучими і відважними лицями новітніх, свобідних киян. Вони зібралися дивитися чергову виставу з циклу
"НАШЕ ФАНТАСТИЧНЕ МИНУЛЕ".
... І разом з ними я бачив таку виставу... (Лиш було дивно — ніхто того видовища не розігнав, не писав нот і ультиматумів, не виарештував акторів і навіть режисера... Ба, навіть не пошукували автора, щоб заслати його на холодну Колиму на довічну каторгу з усіма родичами й знайомими...
Як я йому заздрив. І не міг вийти з подиву... Але мені сказали, що це вже нарешті Епоха справжньої справедливості, коли вже вільно думати і говорити, і називати все своїми іменами... Але я сидів і, не вірячи в те, бо то неможливе! — дивився нишком, впізнаючи свою жаску, макабричну епоху...)
І бачив я таку виставу:
ПРОЛОГ
Гонг. Відкривається завіса. Темно.
Музичний рефрен, як при радіосигналі,— з кількох нот:
"їхав
козак на війноньку .."
Капають звуки, як сльози, і благає дівчина матір.
ГОЛОС глибокий дівочий, протестуючий, розпучливий, люблячий.
— Мамо, мамо!... З нього ж будуть люди сміятися, мамо!.. І втішає дівчину мати, горем заломлена.
ГОЛОС глибокий, фатальний:
— Нічого, доню, нічого... Нехай... Не так з милого твого, не так з сина мого, як з ворога лютого ще й з ворога злого... Як же ж увесь народ християнський від глуму і мук подурів та й побожеволів... Нехай же ... нехай бачать, та й нехай знають, та й нехай пам'ятають... (пауза). Як синів покалічили... А дочок у солдати забрали... (тихо). А матір, як чайку при битій дорозі... (і завмерла в тузі).
Спалахнули заграви десь у далеких громах. І стоїть у червоному мареві дівчина перед матір'ю на колінах. Та не та дівчина, що "козаченька в похід виряджала", хустину давала й сльозами спливала.
А та дівчина, що сама грізні вояцькі шати від злої долі в придане дістала,-та не ретязь кампанійський, не шлик запорізький, а тяжкий, боєвий комбінезон танкістський.
ВЕДУЧИЙ (сардонічно):
Засвистали козаченьки
Й триста літ свистали...
А тим часом — Марусеньку
В танкісти забрали...
А милого скалічили
Та й на глум віддали...
Ой, з-за гори вогонь летить,
З-за гори, з-за кручі,
Іде танкіст та й не свистить,
За Німан ідучи...
Капають звуки. Та не капають сльози, а чей позакипали. Рук не ламала, лише в лівій руці шолом, а правою серце тримала,— по-козацьки матір прощала:
— Мамо, мамо!.. Як не судилося мені вашою невісткою стати, а вам мене на шлюб благословляти (смутно), то хоч благословіть, мамо, в похід вирушати, за мачуху за немилую танком страшним землю орати, вогнем і жалем своїм засівати...
МАТИ:
— Доню моя!.. Як же ж мені тебе та й на смерть благословити... (заломила руки) — Ой, доки ви, діти мої , самі виростали,— не свистали "воріженьки", а ворогами ще й прелютими стали... Діти, мої... Та було ж вас по Сибірах та й по Соловках, та й по всіх світах... Весь люд робучий розтерзаний і божевільний... Вже ж я вас грудьми затуляла... І Бога благала... Гей, коли б же я силу мала! Тільки ж сила тая слідом за вами сльозами сплила...
ДІВЧИНА (важко):
- Не страшать мене, мамо, ані танки, ані тії гармати... (та й стріпнула головою затято):
— Благословіть, мамо!.. Гей, благословіть, мамо, та й ані на турка стати, а благословіть серце своє розтинати — половину біля вас залишати, а другу — на залізному огирі по світах розімчати... Та ой і не розімчати, а в страшному вогні гартувати, щоб потім за вас вогнем і залізом у всіх одвіт спитати!
І стрепенулася мати, заметалася серцем між жалем і втіхою і підняла руки, мов крила, клекотом орлім шугнувши:
— Доню ж моя... Доню, моя... (Темно).
ВЕДУЧИЙ:
Засвистали воріженьки,
Та й на кутніх стали...
Бо не знали, як ті діти
Й де повиростали,—
На дні моря не зіпріли,
В огні не згоріли,
На тортурах не сконали
Й в смолі не скипіли.
Із-за гори вогонь летить,
За горою й пада...
Пильнуй, враже, не де б покпить,
А де твоя зрада.
Гонг. Пауза.
Це був пролог до комедії, яку не можна було поставити цілих сто років.
Розділ ПЕРШИЙ
II
Десь за обрієм ревуть гармати і перекочується далекий грім тяжких вибухів безперервного бомбардування. Безугавно. Лише то притихає, то спалахує ближче. Як лихоманка. І прошиває його рокіт бойових ескадриль, особливо виразно завивається рев літаків на крутих віражах. Там іде війна.
Без кінця гудуть машини і танки десь пливуть шляхами. Там іде війна.
А коло млина тихо й затишно — коло колгоспного млина "імені Мікояна". В стороні від битих доріг стоїть він над блакитною Ворсклою і дрімає, як старець на сонечку. Ні, не дрімає,— обшарпаний, з перекошеною вивіскою, стомлений на колгоспній роботі, присів він навпочіпки і тривожно прислухається роздзяпленими дверима туди, на гул далеких подій, що насуваються.
Тиша коло млина на тлі експльозій в цілому світі. Пустка. Далебі все повтікало. Поховалось. Не рухається колесо, не плющить вода. Млин — як ціле загальмоване життя, і спинене колесо — його символ.
А на тому символі сидить Сашко, підібгавши ноги, як китайський Будда. Епохальний Сашко, цебто типовий син своєї епохи, дитя карколомної ери, іменованої "ерою соціалізму", ні, вже майже "комунізму". Зовсім юний і зовсім, байдужий до всього бувалець, за віком — хлопчисько, за досвідом — дід, що звик уже на все дивитися з презирством. Безстрашний авантурник, "закальонний" пройдоха, недавній турист Колими, Печори, Казахстану і всіх закутків "країни соціалізму", включаючи тюрми й концентраційні табори. Син розкуркулених і знищених батьків — САШКО ПРОХОДА.
Молодший за млин на сто років, але такий же старий, обшарпаний, замурзаний, усуспільнений, ще й босоногий.
Сидить він, як китайський Будда чи як професор, на колесі і, тримаючи якусь грубу книгу на колінах, пильно дивиться вгору — стежить очима десь за літаком. Потім скептично спльовує (чвіркає) через губу і, заплющивши очі та пестячи залюблено книгу, мрійно погойдується. Мовчки. І так само мовчки сидить осторонь на колоді перед млином
Данило. Психічно порушений внаслідок перенесених в тюрмі катувань, він саме в хвилині затьмарення. Сидить, втопивши бездумні, божевільні очі кудись, блукає ними в царстві візій, не чуючи нічого і не реагуючи на зовнішній світ.
(Продовження на наступній сторінці)