Туди ми, туди, де останній мулла,
Де сонце над муром Китаю,
Туди, де Батиєва слава цвіла,
До гір золотого Алтаю.
II
Пісок і пісок, солончак і кизил,
Узгір'я, та джунглі, та спека.
Нікого ніде,— тільки втома та пил
Та щось маячить там здалека.
То юрти, мов копи на полі чужім...
І знову — нікого до краю.
Десь інколи джунглями вепр пробіжить.
Десь тихо допшур* заридає.
В азійських пісках під шатром голубим,
Мов грач** недосвідчений шахи,
Розкидала доля злиденних рабів
Недавніх ярим-падишахів.
Верблюди і вівці... Собака та кінь...
і йди, хоч на край цього світу!
Над юртами — мертва, розпечена синь,
А в юртах — замурзані діти.
Пісок і пісок...
А як день догорить,
Аж десь з-за хмурного Паміру
Повіє печаллю, комиш зашумить,
І джунглі затужать без міри.
По мертвих пісках попливе караван:
Не турки, не гунни, не скити***,—
То тіні важкі, як тягучий туман,
То тіні віків пережитих.
Встають і проходять по мертвих пісках —
Пильнують уславлені вої
Єгипет,
Багдад,
Індостан
і Дамаск
І землі Росії чужої.
Проходять зирнути, чи й досі стоять
Їх межі од моря й до моря,—
Од мурів китайських до синіх Карпат,
Од хащів Сибіру по мрійний Багдад,—
Чи й досі їм землі в покорі?!.
Шумлять і шумлять комиші над Аму. Нікого...
А хто там з ордою?!
То шастає з воями грізний Тимур
В Європу важкою ходою.
Шепоче пісок від нечутних копит,
І хмуриться зморшками чоло.
Він знає, що там би азійський джигіт!..
Що треба б Європі Могола...
Та гей, і дарма. Одбуло — не вернуть.
Що вмерло — довіку не встане.
І ходить печаль від уральських розпуть
По соняшний Ганг Індостану.
III
Пісок і пісок...
Ось звідсіль Тамерлан
В Каїр становив свої стопи.
Ось цими пісками ходив Чингісхан
Трусити за душу Європу.
І тіпався світ від вузеньких очей.
І тьмарилось сонце від скрипу.
Дрижали в огні під азійським мечем
Європа,
Китай
і Єгипет.
Дрижали...
Умерло. Згоріли вогні.
Зогнили Монголії квіти.
Умерла луна у віках в далині...
Нікого ніде,— тільки юрти одні,
А в юртах — замурзані діти.
Брудні і убогі ойрот і таджик,
І сила кумисом полита...
Огризкам, покидькам династій чужих
Не вирити славу зариту,
Не вирити силу...
Пустеля німа,
Безмежна, неначе Сахара.
І скаче пустелею вітер-басмач,
І свище в пісках до Бухари.
IV
Даремно шумлять комиші над Аму,
Даремно сумують ледачі.
Навіщо потрібен той сум і кому?
Навіщо цей вітер басмачить? —
Копає пісок, мов копитами Як,
Розгнузданий, дикий... Ой леле!
Чи з того ж прокинеться сила твоя,
Дрімотна азійська пустеле?!
Голодна...
Німа...
А як день догорить,
Ізнов з-за хмурного Паміру
Повіє печаллю, комиш зашумить,
І джунглі затужать без міри...
Давно одгриміли Чингіз і Тимур.
Змінила їх славу "Уклейка"*.
Даремно про давнє гнусавить допшур,
Та марить вві сні юломейка**:
"Куди ви? Куди ви?" — шепоче крізь плач.
Туди, де вогонь не згорає!
Звідтіль, де Батиєва слава цвіла,
З-під гір золотого Алтаю.
1926
НАД РОССЮ
Падає крячка на води
В ранішню Рось,
Б'ється об соняшну вроду,
Кличе когось.
Сонце встає і по барві
Світ розстеля,
Пальцями, ввитими в хмарінь,
Благословля.
Думу вудилища клонять
На поплавки.
Тихо...
Лиш шелести ронять
Рухи руки.
Часом рибинка дурненька
Вдарить на ґвалт...***
Й знову тихенько...
тихенько
Хвилі на вал.
Втомлений шумами міста,
Зойком сирен
Любий цей, в синім намисті,
Росяний день.
Любо так пити устами
Липневий сок,
Радісно стежить очами
На поплавок.
Шепче й киває осока
До ситнягів:
...Прийдуть одні в синій спокій,
...А там і другі.
Далі!
Іду звідціля я
Далі, до лук.
Радісно в серце ціляє
Соняшний лук.
Знову вудлища клонять
На поплавки,
Вдумливо шелести ронять
Рухи руки.
Падає крячка на води
В ранішню Рось,
Б'ється об соняшну вроду..
Кличе когось.
РИБАЛКИ
Сонце схилилось над кряжем –
Дивиться в сивий туман.
"Нумо, Івасю, наляжем!"
"Нумо, Іван..."
Човен. Як сковзалка, води.
Весла — блискучі мечі.
Шепіт осоками бродить,
В далях хтось пісню виводить,
Та перепілка кричить.
Там, за тією сагою,
Там, де рокити старі,—
Сивий дідусь над кугою
Зніме з тичок ятері —
На ніч тихенько розставить...
Скриє тички в куширі...
І перехрестить осоки,
Щоб берегли до зорі.
Місяць і зорі високі,
Небо і води глибокі,
Зорі внизу і вгорі,—
Щоб берегли до зорі...
Сонце сховалось за кряжем,
Кануло в сивий туман.
"Нумо, Івасю, наляжем!"
Сонце сховалось за кряжем.
"Нумо, Іван..."
1925
ТОВАРИШАМ
В намулі днів,
О, скільки вас завмерло,—
Погас вогонь, на попіл перетлів...
Багато кинули знесилено знамена,
Спалили кораблі.
Та то дарма!
Ну що ж...
(Нехай і шкода).
Де ж зичить нам довічного вогню?
Глянь! —
То йдуть весняним льодоходом
Нові
На ню,—
На працю ту,
Марудну і буденну.
Із гною зводити новітній Вавилон..
Осанна вам, знесиленим,—
Арену
Цю ви угноїли...
Я бачу ваші ймення,
Як вчую темп
Мозолистих колон.
Припало вам
Кипіти у вулкані.
Щасливий,
Хто м'ятежив і кипів...
Сьогоднішнє:
Скріпляти дрібен камінь
Трудних таких,
Политих потом днів.
Осанна ж їм,
Трудівникам невпинним.
Що йдуть з упертістю дрібної комашні
Робить основу небувалого донині...
Перекують хай на перо новій дитині
Ваш меч,
Гартований
В кривавому вогні.
ВУЛИЦЯ
Під рев сирен,
Під завивання лун
Біжать, січуться, мечуться в ударах
Огні...
Огні...
Туди, де втопла шхуна
В крові на грані,— там умирають луни.
Там лопаються очі,
Падають
І марять.
Огні...
На брук
У зорянім вінку
Роздіта ніч упала на коліна,—
Чоло молоньї колять і січуть...
Скригоче сталь,
Рида
Тупим плачем невпинно.
Вагони-арлекіни
Регочуться,
Тікають рейки вдаль.
Біжать повз кам'яниць німих
Туди...
Давно хтось зрадив їх:
Конвоєм строгим, тиснуть блискавиці
На замкнену,
На скручену спіраль...
Біжать
В якусь незнану магістраль
І крутяться...
І крутяться на місці.
БРАТОВІ
Проходять дні...
Згадав я:
пах любистку...
Базарять горобці в хворості під тинами...
Дихнули млосно чебрецем піски злотисті,
Зашептані і заколисані борами...
Метелики на калюжках і жовтороті гороб'ята,
А за левадами, в багні — манюні воюни...
І ми, як воюни — з піску будуєм хату,
В ганчірника вудки міняєм за штани.
Дивилось сонечко, моргало і сміялось:
"Заждіть, ось матінка з поденної прийде..."
А ми безштаньками по берегу ганялись,—
Рогіз, лопуцьки їли цілий день.
Співали "Молочай" (а молочай колючий),—
Там про китайську душу й ще про щось,
Не знать мені, про що, лише такий співучий
Не стрінеться мотив, і стріть не довелось.
Татусь приходив пізно у суботу
У цеглі весь... Аршин і ватерпас... *
Заморений з надмірного клопоту,
Приносив суслики і сухарі для нас.
І весело було...
У даль шляхи манили...
Плели корони ми на Йвана з ситнягу...
І вірили у щось...
І вірити хотіли,—
В веселий сміх... у райдугу-дугу...
А потім —
(Продовження на наступній сторінці)