«До меж заказаних» Багряний Іван

Ніяк не втиснеться з жалем крізь довгу арку.

Дітвори дружній рій (світ новий на руїні),
Сім'я малих нескручених людей.
Нові ідеї новим поколінням
Готують... понесуть...
для всесвіту ідеї.

Ходжу я ранками, ходжу я вечорами,—
Де не ступну — ввижається зоря,
Відтворює жадібно вухо мідні гами.
Дитячий сміх... ритм праці...
личка... довгий ряд.

Зібралось сонце зникнуть в обрій білопінний
І покотило в безвість радості дукат.
Прийти б до сонця знов і впасти на коліна,
Прийти б... вернутися... вернутися б назад.

Понурих дум старих тримає срібні чотки
І дзвонить інеєм похмурий давній парк.
А день підходить знов в бавовняних обмотках,
Ніяк не втиснеться з жалем крізь довгу арку.

Якраз на розі літ, там, де вітри сонливі,
Якраз в снігах німих зорить у дні маяк...
Скажи, чому ж то, чарами якими
Не втиснутись до тебе розпачу ніяк?

ЖЕБРАКИ

В драну пелену загорнутий "син Божий".
Куренем платок на голові...
В день хороший,
В день такий погожий
Шкутильгає п'яна по траві.

На майдані супроти базару,
Рукавом зітерши сьомий піт,
Гармоніст співає про "пожари",
Про "фронти",—
Як справдішній піїт.

Заливається гармонія з надривом,
Засопить і кидається в такт...
І гримить в боях,
І свище гнівом...
І смердить від газових атак.

Голос сірий, витріпаний лихом,
Тягне повість
Вашу і свою.

Кривиться обличчя вічним сміхом,
Випиті глазниці сонце п'ють.

Горошини поту через шрами
Котяться
З калічного чола,—

"Ой, прощай ти, атец, і ти, мамінька!
З лазарета повєстка прийшла..."

Ну кому викрикує?
До кого
Простягає руки навмання?

Йде, лузгаючи насіння, поуз нього
У багні закаляна
Свиня.

Підійшла жона —
Жебрачка п'яна,
Положила сина на гармонь...

Ех ти "жисть" жестяного "баяна"!

Байдуже минають городяни,
Кида сонце промені в долонь.

ЛЮБЛЮ

І
Люблю,
як бір, стривожений набоєм,
луною стоголосою гуде...
Люблю ходить на самоті з собою
і не стрівать нікого аніде.
Ах, бір оцей понурий і безкраїй
з погордливо насупленим чолом...
Ніколи я, ніколи не вгадаю,
що він сховав під сизий свій шолом.
Мов сфінкс — володар мудрого спокою,
ховає невідому казку днів...
Мабуть, того і хочеться щось скоїть,
мабуть, того так заздрісно мені.
Рухливому, бентежному без міри,
мені б цю дивну мудрість розгадать,
щоб промінять крикливу свою ліру,—
щоби за спокій труднощі віддать.
Ех, синій бір... Але ж я непокірний,
бунтар на цій приборканій землі,—
(це мій прокльон),
я й сам собі не вірний,
коли десь є старці і королі.
А ти — король могутній і великий,
перегатила обрій твоя гать...
Ось я й прийшов — своїм бентежним криком
на зло твій мудрий спокій розігнать.
Не вір мені, що проміняю ліру
на твій казковий мертвий супокій,—
ти вік стоїш і не міняєш шкіру,
а з нас здирали й тричі по такій.

Ех, бір оцей понурий і безкраїй
з погрозливо насупленим чолом,
ніколи я, ніколи не вгадаю,
що він сховав під сизий свій шолом.
Мабуть, того й сварюся сам з собою,
що не вчуваю голосу ніде...
Мабуть, того й люблю, як від набою
він стоголосим велетнем гуде.

II
Люблю
виходить вранці на могилу
Й стріляти просто в "синю далечінь"!
Люблю, що тут і постріли безсилі,
І не почути,
скільки не кричи.
Безмежна шир. Які барвисті груди
Спокійної праматінки Землі!
Мені уклін — дротяні перегуди,
Мені привіт —
підхмарні журавлі.
Стовпи — гінці далекої культури —
Тікають шляхом просто в білий світ.
На їхню арфу вітер трубадурить,
На їхню арфу —
вітер-троглодит.

Такий він славний розбишака вітер!
Такий у мене милий трубадур! —
Порозганяв геть-чисто всенькі звіти,
Перемішав
відгомони культур.

А потім тихо лащиться на груди...
А сонце —
просто босе по землі!
Мені уклін — дротяні перегуди,
Мені привіт —
підхмарні журавлі.

Люблю
виходить вранці на могилу
Й стріляти просто в "синю далечінь"!
Люблю, що тут і постріли безсилі,
І не почути,
скільки не кричи.

1926

ДІВЧИНІ

В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій,—
У кімнаті сонця сальви*
І махорки тиміам...*

Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові,—
Обернись хоч в тінь лелеки
І розправ крилаті брови,

Підніми очей зіниці,
Підведи до сонця профіль...
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи?!

Над Собором, як на релі***,
Звуть вони Тебе юрбою,—
Архітектора Растреллі
Посилають за Тобою.
Посилають...
Голуб сизий —
Голуб сизий тихо тужить...
У кімнаті сонця ризи,
І Любов Надію кружить.

Сонця ризи...
"Сонце, сальви!
Сонце, танок!!." — Ти прийшла!
Розмальована, як мальва,—
Квіти, золото і шлак...****

На плече коса,— ой леле! —
Смуток сходить над бровою...
І Растреллі, і Растреллі
Йде, мов джура, за Тобою.

Ти усіх отак манила,
Неприречена нікому,—
У стрічках од скоростріла
І в диму пороховому.

Нецілована, незнана,
Недоклична — й все кохана,
Полум'яна й все похмура...
Вірний кінь слідом, як джура.

Мить прийшла і мить відплила —
Провела лиш тінь знайому: ...
У стрічках од скоростріла... ...
І в диму пороховому...

Пропливла на сизім тлі
Й знову канула в імлі.

Вибухає ніч громами,
І земля дрижить у дзвоні.
За любов ми йшли фронтами,
Серце кинувши під коні.

Гомін... Буря... Коні... Тіні.
Передзвони. Перегули...
В далині розбитій, синій,
Там ми молодість забули.

Розімчали коні серце.
Рознесли його степами.
Аж під хмари в буйнім герці
Стала молодість стовпами.

Коні... Тіні... Передзвони.
Перегуки. Канонада...
Хтось підкови срібні ронить.
Погасає...
Тоне...
Пада...

Догорає, догорає
Синій вечір десь за краєм.

Обернулась, не сказала.
І, не сказана, пропала.
І немає...

Поховав в далекій рудні.
Придавили зір повіки.
Діти буднів, діти буднів
Розвіталися* навіки.

За любов у громі криці
Загубивсь твій ніжний профіль...
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи?!

Путь далека. Путь нелегка.
Непроглядна. Недоклична.
Загубилась тінь лелеки...
Беатріче... Беатріче!..

В час вечірній, час печальний
Я тебе чекаю в храм мій. —
У кімнаті сонця сальви
і махорки тиміам...

1925

МОНГОЛІЯ

І
За Каспієм тиша і синь,
Сипучі піски Кара-Куми...
Іду я з вітрами один –
Ідем ми до сонця у куми.

Туди ми, туди, де останній мулла,
Де сонце над муром Китаю,
Туди, де Батиєва слава цвіла,
До гір золотого Алтаю.

Шумлять і шумлять комиші над Аму*
І йдуть, і хвилюють ордою.
І шастає вітер, неначе Тимур,
По джунглях важкою ходою.

"Куди ви? Куди ви?... — шепоче крізь сон. –
Заорані соняшним ралом
І жовтий мовчальник — азійський пісок,
І мертва брова Кос-Аралу.

Заорана слава... Умерли віки...
Давно одгриміли моголи...
Куди ви? Куди ви?.. До цих кишлаків?
Їм слава не сяла** ніколи!

Брудні і убогі там діти й батьки,
Покірні уздечці джамана***,
Пасуть свої вівці і ралять піски
Під спів, під молитву шамана

Брудні і убогі Алтай і Таджик...
І сила кумисом полита...
Огризкам, покидькам династій чужих
Не вирити славу зариту!

Куди ви?.. Куди ви?.."
Пустеля німа,
Безмежна, неначе Сахара,
І скаче пустелею вітер-басмач****,
І свище в пісках до Бухари.

(Продовження на наступній сторінці)