— Убірайся! — а другою рукою державсь за її плече. Лють накипала. Затрахкотів себе в груди:
— Хто я тобі? — отвічай!!!
Дир-р-р-р-р!.. — розірвав сорочку донизу і тоді ж — дикий, пронизливий вереск розітнувсь по вулиці.
Коса Марійки опинилась у руках, а голова в грязі під чобітьми.
Маленька дочка, Маруська, бігала з плачем кругом, а потім припала з плачем до матері.
Бив чобітьми в груди, в голову, в спину. А потім... Хіба ж можна росказать, як живу людину, матір дітей, із скорбним лицем Магдалини, волочать за косу по грязі — і тілько зойк:
— Петре!.. Що ти робиш, Петре!?. Я ж — твоя дружина...
— Ой, боже мій! боже мій!
— Ой, люде добрі!..
А люде дивились в щілини забору свого двора і хіхікали єхидно:
— О! — поволік, поволік! — а як зойки поплазували у двір, повиходили на вулицю і заязичили.
На канаві лежить аршин опрацьований, вирівняний мозолями рівно за стілько літ, скільки має Петро без трьох, в які мати вигодовувала закислою "куклою". Ватерпас плаває в калюжі — гирька якорем сіла на дно.
* * *
Що було вночі, того не бачила й ніч; не проглянула вікна затиканого онучами і дрантям замість вибитих шибок.
Ранок приніс щось таке терпке, липке на серце, щипуче, що голову потянуло до дровітні, а руки її підперли до столу.
* * *
Сум стоїть на вулиці і заплакане небо.
— Ти, моя Маріє, не ходи сьогодні нікуди. Мені чогось так тоскно, мені чогось так важко...
Марія лежить на полу; втопила мутні, приплющені очі в скуйовджену косу... і тихенький-тихесенький стогін.
Петро не чув нарікань, а в голові, між росохами спогадів, билась думка:
— Ще ж учора ранком, як ще спали півні, ідучи на роботу, чомусь поклав Маріїну голову на груди і повів грубою рукою по м'якій косі – хотілось цим щось висловить, бо сподівався сина. Марія усміхнулась блідно-радісно.
Він сподівався радости... А що в нього ще є?
Марія лежить на полу. Тихесенький стогін... Під очима смуги.
Маруська забилась у запічку, зщулилась і дрижить.
В шибку сотається далекий церковний дзвін.
Голова хилиться, хилиться, хилиться і червоні круги... Хто це начіпляв цегли на шию? Хто це?
А сум уставивсь перед вікном на вулиці і широко розкрив очі.
Гирька якорем потягнула на дно.
Охтирка, 1925 р.
"ЗАЄЦЬ"
"Максимка" підлазив до станції.
Двоє контрольних і кондуктор лазили з вагона в вагон. На ходу. А з другого боку стрибали на насип безбілетні. Спасались.
Вистрибнувши, реготались в лице кондукторові.
Малкашня.
Той грозив услід кулаками і, лаючись, біг з контрольними далі.
— Он у тім вагоні!.. Стєрва... їде аж із Севастополя. Без білета...
— Заходьте з другого боку... А ми відсіль...
— Зстрибне кукла.
— Їздять, гади, а ти мороч голову...
* * *
Минька сидить в дверях вагона.
Вагон повнісінький; колись у ньому возили товарняк. Двері широкі. Дрижить і гуде як вулик.
Звісивши ноги і притуливши голову до стінки вагона, дивиться, як біжать мимо стовпці.
Хтось плямкає — їсть оселедець.
Котиться слина. Лягли на коліна безсилі руки. Коли б придивиться, то видно, як на грудях, по брудній сорочці плазує воша. Одна... друга... їй би, може, було б соромно, а може, й ні, бо — занадто в неї чудний погляд, а їде вона і бреде аж із Ялти. Заробляла. І заробила... Видно по її лиці.
Худе-худе, зшерхле. Губи порепались.
Ні торбини, ні башмачини.
Жорстокий гарячий вітер свистить у вуха, сипле піском у очі, вовтузиться в лахмітті.
Чужа із чужих.
А хіба є свої по шляхах?., коли всяк собі їде... Степ і шпали... степ і шпали.
Та ще кой-де обскубані кущі маслини, кой-де недоваляні черепичані покрівлі.
Раптом Минька схопилась і злякано одступила в вагон.
Ніхто не звернув на неї уваги. Тут всі на неї похожі і вона майже на всіх.
Очі забігали кругом, обличчя скривилось як у дитини. Полізла в куток.
"Ось тут! Гражданє, пріготовьтє білети!"— І: стук-стук-стук! по вагону. Слідом влізла контрольна процесія.
"Ваш білет!.. Ваш... Ваш..."— і тілько: кусь! — кусь! — кусь!
Перевіривши білети, кондуктор ще раз оглянувся. Контроль витріщивсь насмішкувато.
Безбілетних не оказалось.
Миньки теж не оказалось.
* * *
"Максимка" став. На Бахчисарайському вокзалі розтатаривсь лемент. Лемент в степу як у накритій бочці. Кругом сонно і душно. Ціла орава малишів полізла по вагонах "промишлять". Ось в однім пацан, обірваний до нікуди, з рухливими очима і нестриженою головою, хвацько вибиває на ложках "матльот", а дзвінким крикливим голосом:
..……………………………………………………………………………………………
— Д-ех, буржуї...
Атдайте нам мільйони!
Тєпєрь наше право...
І наші закони...
Трр-рік-так-так! Трр-рік-так-так!!.! А з другого чуть:
— С Адесского "кічмана"
Плєнтуют два "уркана"...
………………………………………………………………………………………………
і знов: — Таваріщ мой бєдний...
Зар-рой мойо тело... —
Наче холодну воду ллє. Другий стоїть, держе в руках рваний картуз на подачку і підспівує, озираючись на двері. Люде притихли. Більшість вслухуються; інколи регочуть з гострих слів, дивують з хлоп'ячої спритності. Дехто дає; більшість тілько слухають.
— Ей, сопляк! Кого ти чорта тут? Ану вимативайсь! — Це "начальство". І хлопці, як м'ячі, геть. Потім знову.
Терпко з скуки і душно.
— А!-Ах-х!!! — Так раптом і дико. Затупотіли люди, — побігли.
За вагонами на шпалах головою об рейки, об рейки спиною, ногами, руками билась дівчина.
Минька. Кусала свої руки. Хрипіла. Коса запуталась за костилі. Так б'ється риба, викинута з ополонки. Люде стовпились, іще бігли з усіх кінців.
— Держіть її! — Вб'ється! —Тяніть на пісок!
— Голову! Голову держіть...
— Не займай!!!
— Води-и!!!
І ніхто не нахилиться, не підступе. Страшно і мерзко. Врешті міліціонери, що стояли ні в сих ні в тих, підступили, — давай піднімать. Потім за руки поволокли геть.
Голова перехилилась, очі закотились. Чіпляється волосся і рветься. Притихла. Потім, якось особливо, рванулась і безумно впилась зубами в руку, що держала. Зашипівши, швирнув її; пустив і другий.
Минька знову забилась на рейках. Незрозумілі викрики і собаче скавуління.
— Сімулірує, стерва! Знаю я їх... — шлюхи! — рішив справу курортний в галстуку, гидливо плюнув з вікна "м'якого", що чекав одходу, і застиг в позі Мефистофеля.
Якась бабуся прибігла з водою, впала навколішки і давай лить в заціплені зуби, потім на голову.
Перебившись, Минька замовкла, розкидалась, заплющеними очима в сонце.
Бабуся підвела її, підібрала косу і, тихенько змахуючи сльозу з носа, стала обтирать заюшене кров'ю, в синяках обличчя. А міліціонер розказував старшому: "Я її тяну, а вона держиться... Вхватилась під лавкою за ніжки... Ще й ногами дриґає, дурна! Я як рвону...
Миньку підвели і повели в агентуру. Полуплене морськими вітрами, вкрите синяками обличчя великими очима одкрило безодню безумства.
………………………………………………………………………………………………
Затерявшись в юрбі, Минька вискочила на перон. Сюди-туди... Подалась між рядами вагонів.
— Бев, бев, бев!..
— Сюр-рір-р-р...
Рушив потяг. Минька вчепилась у якийсь вагон, злізла і прищулилась за дошками. Не помітила, що потяг товарний і стоїть назад, на Севастополь.
"Максимка" рушив. Хвилинка — відійшов і товарний. Минька в дошках. Знов потяг на південь.
А день спішить на захід; перебігає через насип. Хутко... хутко...
— Переїду-у!-у!-у!-у! — кричав потяг і мчав.
День підбирав свої стомлені крила. Вечір затрубив зорю. На Бахчисарайському вокзалі скука. Закривсь семафор. А там десь голубий Чатирдаг.
* * *
— Пуф!-пуф!-пуф!.. Цок-цок-цок! Цок-цок-цок! Цок-цок-цок!
Риплять тормоза.
Минька підвела голову. З тормоза дивиться дядько. Чого він?!.
Широкими очима в нікуди, а руками й ногами чіпляючись, Минька подралась на гору по зложених дошках; вилізла і стала зверху. Дядько щось закричав.
А дим на неї сунеться-сунеться, тягуча примара... На лице дише вогким, а кігтями в глотку.
Скрикнула і зскочила на сусідній вагон. Потяг заголосив. Озирнулась і заметалась по криші.
(Продовження на наступній сторінці)