Подала заяву в КСМ і ждала. Окрилена надією. Труднощі в роботі не були труднощами. Почувала себе новою людиною.
* * *
Одлементував заводський гудок. Друга зміна цегельні кінчила. Вечоріло.
Збиралась молодь у заводський сад. Прямо з зміни і на зібрання осередку КСМ.
Зголодніла, стомлена молодь підганяла секретаря.
У другому кінці затянули пісню:
...Загранічниє порядкі
Распрекрасни хоч куда — а...
Хор-роші — наші ре-е-бяткі...
Та так.
З гиком, з свистом...
З улиці хлопчаки поздирались на забор — "глазелі".
В саду було повно.
Піонери нишпорили поміж "комсою".
Сьогодні будуть приймать їхню "Надійку".
Надя сиділа в гущі молоді. Було свіжо — прохладно, але не тому Надя дрижала.
Вона хвилювалась. І радісно, і боязко. І давно бажаний чеканий момент, і... що то скажуть.
Був доклад. "Пренія". Резолюції.
Майже не чула.
"Розбор анкет!" — аж подалась уперед.
………………………………………………………………………………………………
Постановили: Заявление о приеме в КСМ отклонить! По настоянию парторга, принимая во внимание ее мещанское происхождение с работы в коллективе Ю. Л. снять!
— Так от, товариші... Возражать будем опісля, а тепер далі...
— А возражать не возражать... Когось ще приймали, отклоняли... Потім біжучі справи...
З "молодою гвардією" — вийшли з саду; пішли врозтіч. Хто в кіно, хто вечерять, хто на вулицю, а хто спать.
* * *
В дівочій казармі темно. Пусто. На стіні бігають зайчики, снується мереживо од ліхтаря знадвору.
Синій, білий, червоний, зелений, жовтий — кольори переснувались на стіні; красивий вигаптований електрикою килим.
Мане, дратує. Віриш у нього, а воно фантазія електричного, сильного, прозаїчного ліхтаря.
Тіні від рам і листу дерева знадвору намітили вікно у чудернацьке мертве, привабливе, незнане, неіснуюче.
Сиділа і плакала — Надя.
Пусто.
Дівочі плечі здригались. Волосся спадає пасмами на солом'яний матрац.
В клубі — крізь стінку чуть — монотонно цокотів, як коник на стерні, кіноапарат. Цокотів уперто.
Перестань він — перерветься живий рухливий екран, буде сіре полотно.
Десь глибоко зародилась надія, росла і ширилась. А віри не було.
* * *
Ранковий гудок розбудив, збентежив дівчат. Заспані, бігли до артєльщика за ржавими оселедцями та хлібом і мчали на зміну.
— "Будь готов"... "будь готов!" — кричали діти, углядівши свою Надєжду.
А Надя нахилила голову і спішила — спішила на завод, між цеглу.
"Фабзайчик" Миколка стояв коло паровика.
— Ач, міщанка! — кинув він, — що, так як з пудрою з глиною іміть діло... Тю!., побігла як!..
* * *
Жарко на сушці.
Багато подають, не встигаєш вибирать і класти. Бігали вагонетки... співали дівчата... нила спина.
Багато — багато цегли на сушці...
Ой як багато...
А їй здалось, що то не на сушці, а на неї положили вчора.
Охтирка, 1924 р.
МАДОННА
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає —
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Т. Шевченко
На станції шум завис під потолком зали... Наштрикнувся на люстри і у конвульсіях шелестів крильми, царапав замурзані барельєфи.
День рюмсав розрізаний на рейках, і текли сльози по вікнах. Розплаканий день підпоїв і людей своїми слізьми.
Лице у воротник... очі в стакан... І під брязк бутилок і стаканів чавкають і сопуть.
Зрідка стиха підходить "скорий ". Тоді вливається нова валка людей.
Спішать... Липнуть на ослони... Метушаться... Такі ділові, такі розумні...
Чавкання під люстрами утроюється і тоді на їх шелестить шум. А з буфету звяк — монета на монету.
Он там хтось сидить на асфальті!.. Там, де купа окурків і величезна плювательниця, де подальше від світла. Де зваляні люде, як дрова... і лиця сірі, як сірий день. Вона сидить на холоднім полу; в біблейській позі, під біблейським плащем на асфальті.
Розвісила свою намоклу нудьгу на бильці, свою порепану печаль на скронях...
Розкрила груди і — під станційний шум — колисає дитя.
Лице в чорних плямах, а вії нагадують юність.
На лиці і в позі покора і ляк... Руки грязні і чорні... Ноги сховались під плащем з драної ряднини — вони репані, в курятах... Спина перегнулась; збився платок: нечесані коси опали на немовлятко з украденим віком.
Біле, як віск, личко тліє... теребить сухі грязні груди і усміхається заплющеними очима. Ручки маленькі, сухенькі давлять груди... А в матері голод підвів темні смуги під очі.
По горбатому носі скотилась сльоза і впала на личко — іскорка загнаної любови крапає з очей. О! — кап... на голівку...
Сірий день відокремив її сіру на сірі полотнища грубих панелів. — Мадонно моя на асфальті!
Дівчинка притулилась збоку. Очима-фосфоритами з-під лоба з лахміття упала на цятку в буфеті. На одну цятку... Хліб. — І не хоче одірвать.
На лиці тавро матері... Тавро порожніх вулиць... підтиння і людського глуму.
— Мадонно моя на асфальті!.. Мадонно в пльовках.
І тілько зуд монотонний під люстрами, і тільки зуд. Ревнув потяг — і скрикнула дитина, і шум як ошпарений метнувсь в барельєфи. Плачем-скулінням прошпилило блажність; засмерділа злість. І зойк дитячий попав під грязну підметку людей.
І прибіг за ними потяг:
— "Двадцять четвьортий... Кієв... Москва..."
— А... а... а... — розпеленався і вторить дитячий плач. Вторить сірий день, розрізаний на рейках.
Потяг щось пообідав, і побігли люди. А по них хльоскав плач. "Ей ты, шпана!.. Ану! Викатывайсь... Пішов. А три парі очей дивились услід. Одні звиклі — з ненавистю. Другі злякані — з ненавистю. Треті манісінькі і розкритий ротик — треті з цікавістю. Як стрілочник пропускає потяг за потягом і нічого від їх не жде так це:
— 1-й... 20-й... 100-й...
А на люстрах шум. А на вікнах потьоки. Лізе сирість і дим по панелі. А по асфальту:
— Шпана, і чого шляєшся тут?
А з буфету бряжчать стакани: і чого ти шляєшся тут?
Надвечір потянула за собою намоклу стуму. Перелізла далі... Аж туди перелізла під рештовку, на сміття, де проводять ремонт.
На кучі мусору, озираючись, колисає дитину. А крізь щілину дивиться шум. А у вікно барабане дощ.
— Мадонно на смітті...
— Мадонно моя.
Жмеринка, 1925 р.
ПЕТРО КАМЕНЯР
Чорний від сажі, брудний від глини і рудий від цегли Петро йде по вулиці.
— Павлуш-ша!.. А Павлуша?!. — Р-риковсь-кої... Ех... — ти! Що?..
— Я на вас чхать хотів... да!.. — і для більшої переконаності скріпив усе матом. А руками як вітряк крильми.
Картуз, з трудовим стажем в десять років, з'їхав на очі. Грязюка чвиркає з-під рудих чобіт, а вони як найняті: то сюди, то туди, то туди, то сюди...
Обличчя чорне. Під шаром сажі, в ляпасах глини пропав вираз, але... З-за фартуха виглядає сургуч і обдулось.
Петро то голосно загрожував комусь, ставав і обводив кругом очима, то мимрив щось собі під ніс.
— Дурак я, дурак... Дурр-рак я!!! — і скрип зубів. — Жінко!.. Постой, Якове, постой... Я тобі зробив роботу? — Зробив! Х-хо-лодно, а я... Ні, ти підожди... А... там. Ти її коли-небудь місив, га?.. глину. Ні, ти мені... Ага: ти глину пробував?., ти, "стіна"!.. Я в тебе спрашую!!! — Ахти-ж!..
Петро замахнувся, вдарив когось в повітрі, не вдержався і впав у канаву. Потім підвівся і бив аршином у забор:
— Ви мою жисть іззіли!.. Вам моя жінка — сміття, повія!.. Ззіли б... Потім розіпнувсь на заборі:
— Їжте, нате!.. Їжте!!!
Опустився з плачем на канаву. Змутнілими очима мацав і не міг намацать своєї фіртки. Ага, ось! Спершись головою в сусідин забор, притих і почав тихесенько стукать — нічого. Опять постукав — не чуть.
Раптом од ступився і дико заворочав білками:
— А! — не пускать?!. Одчиняй!!! — рявкнув не своїм голосом, аж закудкудахкали сусідині кури і заскавулив Рябко.
— А, так-так!? — розкачавшись і засукавши рукава, кинувся на забор; люто бив кулаками. Бив до крові, гупав коліньми, головою, всім тілом. З п'яного хрипу клоччя слів:
— ...Так ти повія?!.. Спалю!.. Одчиняй!!!
Подравсь на забор, похабно лаючись, обірвавсь і впав у грязь.
Сусідина дівчинка побігла і сказала його жінці. Злякана прибігла Марія.
Марія, жінка Петрова, ще молода — як дівча, з скорботними очима і з лицем Магдалини. Непокритою головою нагнулась над ним:
— Петре! А, Петре!.. Ради бога, Петре... підведись та ходім додому... Діти плачуть.
Петро скверно вилаявсь, глянув на неї:
— Ага! Без Петра не проживете... А... мать... Підведений Марією, одштовхнув її в груди.
(Продовження на наступній сторінці)