— Свят, свят, свят!
Я ще дужче зарепетував. Пуголовиця, кинувся тікати. В мене виникло одчайдушне рішення: плигнути йому на голову і вчепитися пазурами в його огидну пику. Я вже був присів, готуючись до стрибка, коли недалеко почувся голос старшого вартового:
— Агов! Петренку! Що там таке? А йди швиденько сюди!
— Ну, попався, негіднику! — зрадів я. Тепер мені було ясно, що і вусатий рибалка, і старший вартовий стежили за Пуголовицею.
Він заметався. Спочатку гайнув був до ставочка, потім назад, потім знову до ставочка. Злякано озираючись, він кидався туди й сюди, не знаючи, що робити. А голос старшого вартового наближався:
— Петренку! Давай сюди!
Тоді Пуголовиця розстебнув брезентовий плащ, одягнутий поверх ватянки, і сховав коропа за пазуху, а мотузку зав’язав собі на шиї.
Придумав, мерзотник! Хоч який був великий короп, але зовсім не було помітно, що щось сховано під плащем. Пуголовиця потихеньку відійшов до другого ставочка і звідти подав голос.
Старший вартовий запропонував оглянути ставки, що ближче до шосе. Я пішов назирці за ними. Вони не поспішали, і коли дійшли до ставків, вже добре розвиднілось. Старший вартовий не відходив од Пуголовиці і на хвилину, той нервував, і я зловтішався, дивлячись на його стривожену тупу морду.
Нарешті прийшла машина, яка везла вартових до гуртожитку, і Пуголовиця мав їхати на ній додому.
— Ха-ха-ха! — реготав я, уявляючи, як він змушений буде роздягатися, і всі побачать у нього на шиї коропа-велетня.
Ми прибули у виселок. Вартові позлазили з машини і попрямували до гуртожитку, тільки Пуголовиця стояв серед двору, озираючись.
Якщо він піде до вбиральні і викине там коропа, я кричатиму доти, доки не збіжаться люди. Але Пуголовиця не пішов до вбиральні, він попростував до лабораторії.
— Це ще цікавіше,— сказав я сам собі і пішов за ним.
Лаборантка, як до всіх, люб’язно осміхнулася до Пуголовиці і смикнула бровами, але як змінилося в неї обличчя, коли вона побачила коропа і почула слова Пуголовиці!
— Переховайте на часинку оцю пліточку,— спробував він жартом підсолодити своє прохання.— А я вам потім віддячу...
— Що ви?! — злякано скрикнула Рабурденко.— Це племінний короп! Як ви сміли підняти на нього руку?!
— Та, може, він уже виметав ікру...— заспокоїв її Пуголовиця.
— Виметав чи не виметав, але це неприпустимо! — ще дужче підвищила лаборантка голос і швидко засмикала бровами.— Це злочин!
— Тихше, прошу вас,— прошепотів Пуголовиця, і лаборантка теж перейшла на шепіт.
— Я не дозволю таких антидержавних дій у моїй лабораторії! — прошепотіла вона.
— Ви ж брали у мене крадену рибу, то чому зараз не хочете мені допомогти?..
— То зовсім інше... То... То просто так... А це — племінна тварина!
— А по-моєму, однаково: і те, і це — крадене,— промовив Пуголовиця твердо, з ледь помітною посмішкою ката, що глузує з своєї жертви, і лаборантка прикусила язика.
"Абсолютно правильне твердження!" — не міг я не погодитися з Пуголовицею і, згадавши, як недавно лаборантка вдарила мене двічі по спині віником, злорадно усміхнувся: "Ага, зрозуміла, що "просто так" взяти коропчука з державного ставка — означає вкрасти в держави!"
— Нехай він у вас у холодильнику побуде, а ввечері я його заберу.
— А як дізнаються? — зблідла Рабурденко.
— Хто його тут шукатиме? Ви його загорніть у папір і працюйте собі спокійно. До вечора! — помахав рукою Пуголовиця і подався геть.
Гірко зітхаючи, лаборантка виконала наказ злодія і нахилилась до мікроскопа.
— Чи не дорогувато тобі може обійтися той коропчук, що колись ти взяла у Пуголовиці? — кинув я лаборантці і пішов працювати. Треба було швидше дописувати листа.
Лапка почала боліти зразу, як я взяв олівець, але те, свідком чого я був сьогодні, примусило мене забути про біль. Я сів. До обіду, внаслідок упертої праці, написав ще півтора слова.
Ой, як багато ще залишилось! Доведеться і по обіді працювати! — вирішив я і пішов дихати свіжим повітрям. Та не встиг дійти я до комори, як загурчала автомашина, і до контори на своєму "Москвичі" під’їхав директор. Було щось нервове в тому, як відчинив він дверцята кабіни, і я миттю побіг до контори, звідки вже чувся його розлючений крик:
— Негайно викликати до кабінету всіх нічних вартових.
Сіренький з таємничим поглядом сидів на порозі. Я всміхнувся і спитав:
— Яка причина переполоху?
— Не знаю яка, але причина є!
— О, Грей, ти не позбавлений спостережливості! — похвалив я його.— Але чи можеш ти, зіставляючи факти, сказати, що саме сталося?
Директор сів і, чекаючи вартових, нервово постукував пальцями по столу. Я розумів його стан, бо теж роблю так, коли чимсь знервований, тільки б’ю не по столу лапкою, а хвостом по ребрах.
Я чекав відповіді од Сіренького, але він удавав, що не почув мого запитання.
Сміючись у душі, я продовжив розмову:
— Співставляючи такі факти, як, наприклад, те, що сьогодні вночі почався нерест коропів, і те, що викликають нічну варту, можна зробити висновок, що...
Грей враз повеселішав:
— ...що вкрадено коропів!
— Так,— сказав я і вів далі: — Той факт, що до справи взявся сам директор...
Але Грей-Сіренький не міг зробити висновку. Він так зніяковів, що в нього навіть зійшов таємниче-детективний вигляд.— Можна зробити висновок, що вкрадено найбільшого коропа,— закінчив я.
У цю мить прийшли заспані вартові, і Кость сповістив їх, що вкрадено коропа-велетня. Грей аж рота роззявив і дивився на мене, як на якесь чудо.
— Ви — геніальні! — нявкнув він захоплено.
— Менше спав би, то й ти був би геніальним,— засміявся я і махнув лапою, щоб він не заважав слухати.
— Хто був уночі біля ставка номер один? — почав директор допит.
— Я був на початку нересту,— промовив вусатий рибалка.
— Самі були?
— Ні, з Петренком.
— В другій половині ночі я був біля цього ставка з Петренком,— подав голос старший вартовий.— Весь час ходили біля нього.
— Що значить "весь час"?
— З ночі і до того, як розвиднілось.
— А що буде, коли я доведу, що ви спали вночі? Але всі троє так щиро засміялись, що Кость тільки зітхнув.
— Хто ж викрав коропа? — знову спитав він безпорадно.
— Вночі ми були з товаришами або біля ставка номер один, або десь поблизу, а коли розвиднілось — ніхто не підходив до ставочка. Ми б побачили, ставок на виду,— промовив Пуголовиця.
— Підлий,— вигукнув я, не стерпівши такої гидкої брехні.— Підлий! Підлий! Підлий!
— Кішок розвелося, просто життя нема,— повернувся до мене злодій.— Матиму час, то я їх перевішаю.
— Кат! Кат! — крикнув я йому і стрибнув на підвіконня, щоб в разі чого вистрибнути у вікно.
— А хто садовив коропа у ставок? — спитав Пуголовиця, щоб "допомогти" директорові.
— Я! — сказав Кость зло.
— Треба за шоферами дивитися,— порадив Пуголовиця.
Директор мовчав, опустивши голову, потім оглянув кожного з присутніх вивчаючим поглядом і... наказав бути пильнішими. А що йому залишалось робити?
Я збагнув, що мій лист — єдиний засіб боротьби проти Пуголовиці, і після обіду писав, аж поки не повернулась Леночка з дитячого садка.
Жахлива несподіванка
Вночі я поїхав до ставка і став на варту. Коли зовсім смерклось, Пуголовиця пустив коропа у воду і прив’язав мотузок до двох паличок. Короп був неживий і сплив, але надворі було темно. Я вирішив не чекати Ракші і піти додому виспатись, щоб завтра з новими силами взятися до писання.
Доручивши Сіренькому стежити за Пуголовицею, я три дні не виходив на ставки. Тільки коли залишилась остання фраза, яку я поклав закінчити за три дні, я дозволив собі провітритись.
Боже! Як гарно стало скрізь! На берегах піднялась травичка, в старих ставках зазеленіли осока, лепеха, очерет, задзвеніли пташині голоси.
Раптом я і почув страшне "Бу-у! Бу-у-у!" В моїй уяві виникли джунглі і череда слонів, що бутять, попідіймавши вгору свої хоботи. Але ж тут не було слонів!
— Водяний бугай з’явився! — промовив хтось із рибалок.— Мало браконьєрів-людей, так ще й бугай!
З літератури я знав, що бугай — це бик. Биків я навіть бачив, але не водяних. Почувши ще раз бутіння, я вирішив задовільнити свою цікавість і поповз на звук. Мені дуже хотілося побачити бика, який їсть не сіно й траву, а рибу.
Яке ж було моє здивування, коли замість бугая я побачив великого, довгошийого, жовтуватого на колір птаха, що стояв на одній нозі і, піднявши вгору ніс, час од часу сурмив. У мене прокинувся мисливський запал, але птах стояв на мокрому...
Зненацька я побачив, як щось руде метнулося з осоки і, промайнувши у повітрі, упало недалеко від бугая. Зляканий птах рвонувся в небо, але я на нього вже надивився. Вкрай здивований, я спостерігав, як з багна, раз у раз обтріпуючи лапки, вибиралося руде кошеня. Щось знайоме було в його кволій постаті. Раптом я витріщив очі. Та це ж кошеня-стиляга.
(Продовження на наступній сторінці)