Мара сердито обернувся назад, щоб належно відповісти, але стримався: позад нього вже стояв із охайним кошиком на вугілля академік. Він таки підгледів, каналія, крізь дверну щілину, коли Мара пішов на кухню, і ось теж прителіпав розігріти собі самовар, а насправжки — так то просто, щоб стежити за Марою. Зараз почнеться академічне "священнодействие". Мара міг би одним поглядом знищити цю сконденсовану в людську подобу порохню, що не знати з яких таких фізичних законів ще й досі держиться купи, а не розпадеться прахом, проте тут є одна заковика. 1 Мара знає її добре. Річ у тім, що тоді, коли Мара все в житті втне, окрім тільки морфології рослин та самоварного клопоту, академік — навпаки: поза ботанікою і самоваром — він у житті сліпе немовля. А щодо самовара, то тут маленька характерна риса академічної вдачі. Чого і як — невідомо, але всі, хто знає академіка, знають і те, що академік змалку ще уподобав власноручно розігрівати самовар. Це в нього ніби мистецтво. Якщо академік виходиіь із дому на засідання президії ВУАН о пів до сьомої, Мара знає напевно, що засідання призначено на восьму. 1 це не тому, що академікові далеко з дому йти, ні, він мусить прийти до ВУАН на годину раніш, щоб устигнути перебрати від служника самовар, коминок та вугілля... Не розігрівши власноручно самовара, академік не може працювати. Це, розуміється, — бзик, і Мара певний, що наколи б йому дали до рук академіка, він, безперечно, за три дні одучив би старого пелеха від безглуздої звички. Але серед аспірантури і наукових співробітників академік має велику пошану і любов: він не інтриган, зо всіма уживається, радо підписує всякі заяви та інтерв’ю, а самовар — то наукова оригінальність.
І ось тепер, перед очима незрівнянного штукаря Мара мусить бабратись із самоваром. Це дуже неприємна річ. Академік бурмосить під ніс свої поради й зауваження, а через це геть усе падає з рук. Ну ось — тріски погасли! Хіба налити в середину гасу? Мара вже схопив пляшку й витягає затичку, зараз він хлюпне в чорну пащу смердючої рідини і самовар спалахне. Але академік перелякано зривається з місця й своїми жовтими старезними коцюбами видира Марі з рук пляшку.
— Що ви, товаришу?! Та тож так самовар можна попсувати.
Розуміється, заливати самовар гасом — це профанація, це навіть блюзнірство. І Мара не може перечити. Він мовчки скоряється дідуганові і лупає очима на академічну спину, що вже схилилася над його самоваром і побожно порається.
— Всяке діло, товаришу, треба вивчиш, треба полюбити діло. Еге ж, еге ж... — бурмосить знову академік, засуваючи тонюсінькі, як китайські палички, тріски: — Самовар теж потребує системи, еге ж, еге ж, системи... З самоваром не можна так — фюїть — він і закипів. Тут треба порядку, обережності, товаришу...
Мара вже зовсім одійшов набік від свого самовара. Він тільки дивиться на академіка й дивується. І як воно справді в житті багато ще безглуздого! От схилився над самоваром придуркуватий дідок і марудиться там у вугіллі; стукни дідка легенько кулаком по голові — і дідок зразу ж гегне. А от його хай би хто взяв за барки — е, ні, Мара не брикне зразу ж тобі на обидві лопатки. А цей дідуган — ну що він уміє? Тільки самовар та ботаніку. А от коли б, приміром, спитати його: "А що ви скажете нащот інтегральної кооперації?" або "Яка ваша думка щодо останнього пленуму ЦК?" Не бевкне ж старий ані пари з уст! А йому, Марі, не дається тільки морфологія. І ось же той академік, про нього пишуть у газетній хроніці, до нього бігають репортери брати інтерв’ю в наукових і ненаукових справах, його портрети друкують по журналах, а він, Мара, тільки — "відповідальний у губерніальному масштабі" та ще партбілет № 000000. Але що таке "відповідальний"! Сьогодні він сидить у президії каенес та правлінні Соробкоопу, а завтра його пошлють у "Дуксукно" чи там у ВУФКУ або ще в Порцеляна-фаянс-трест. Академік сидить на ботаніці та самоварі і вписує в життя своє ім’я, а він, Мара, творить це життя конкретно, організовує його, і за це він тільки на побігеньках у цього життя...
У цьому Марі вчулась якась одвічна неперейдена несправедливість життя, коли одним судилося тільки угноювати марудною роботою ґрунт для того, щоб на цьому ґрунті могли інші безтурботно експериментувати в ботаніці, філософії, літературі...
Мара поклав собі добре обміркувати це на дозвіллі.
У парадних дверях уривчасто задзвонили чотири рази.
"Ну це вже хай Паля одчиняє, мій обов’язок сьогодні — самовар", — подумав Мара і крикнув у коридор:
— Палю! Там дзвонять до нас, одчини.
Паля Степанівна запнула на грудях крила бузкового капота й вийшла одчиняти. Лист! І на листі підкреслено: Палі Степанівні Забийвороті. Не Степурі, а Забийвороті! Від кого б це?
Паля Степанівна мерщій шугнула до кімнати. Вона, як кішечка кинутий шматок ковбаси, однесла, оглядаючись, листа в дальній куток і там швиденько розірвала конверт. Це писав Діагностика. Власне, Паля Степанівна так і догадувалася, що це він написав листа. Вона небайдуже розгорнула папір, її очі моторно застрибали на рядках, і ранковою зорею пойнялись щоки. Адже цей лист буде ніби прощальним відгуком із того світу, що його Паля Степанівна рішуче вже покинула. Палі Степанівні промайнуло навіть у думці: "Це в мене, як у тій російській пісні: "Многих любила, многих позабыла..." Лист був короткий, але не без патетики. Діагностика списав там свої жалі, свою тугу, свої надії, що їх він так необачно покладав на Палю Степанівну, і цей лемент був такий зворушливий і образний, що Паля Степанівна навіть мимоволі подумала: "Він міг би писати романи..." Але Діагностика зірвався з тону й закінчив листа зовсім не в унісон своєму художньому початку:
"Я міг би простити все, чуєте, Палю Степанівно, все! Але зради — ніколи"...
Цим кінцем Діагностика зіпсував Палі Степанівні геть усе враження від свого листа. Насамперед Паля Степанівна обурилась на слово "простити"! Що це значить "я міг би простит и"? З якої речі Діагностика має "прощати"! Хто й коли просив його "прощати"... По-друге, Паля Степанівна, як жінка, одразу ж визначила справжню вартість Діагностикою! великодушності: якщо він не може простити зради, то про що вже там говорити далі! Що ж тоді він може простити!..
В коридорі різко загупотіли кроки. То Мара несе до кімнати самовар. Паля Степанівна прожогом засунула за бюстгальтер листа. Мара!., ось він одчинив передком черевика двері і бережно, як кричущу, вередливу дитину, несе перед себе самовар. Паля Степанівна Сильно подивилася на свого чоловіка, і їй уперше видалось, що він занадто вже високий і потім він прекумедно забруднив собі вугіллям чоло. Тоді Палі Степанівні пригадався стрункий, як молодий дубок, сотник із Чорноморського коша в синій чемерці і з німецьким багнетиком при боці, але вона відкинула ці спокусливі думки. Паля Степанівна на втіху собі подумала:
— Мара теж українець, він тільки не націоналіст. Мара урочисто поставив на стіл самовар і обтрусився.
— Ну, Палю, будь ласка! Я вже зробив своє.
Він широко розвів простерті руки, й Палі Степанівні здалося, що він заповнив ними всю кімнату й пальцями торкається протилежних стін. Це омана, і треба перевірити її. Паля Степанівна пильно подивилась на руки свого чоловіка і здригнулася: долоні швидко посунули просто на неї і ось зараз розчавлять її. Паля Степанівна оступилась назад, і цю ж мить Мара залізно стиснув її в обіймах. Він знову жагуче торкнувся її шиї, там, де вже тьмянів синяк. Паля Степанівна аж прикусила від болю губу.
— Ех, Палю, жіночко моя! — в божевільнім екстазі закричав Мара і впився в одкритий рот, пересипаний перлами. Палі Степанівні стало страшенно боляче і нема чим дихати. І тоді ж вона раптом подумала: "Він узяв мене силою і..."
У цю ж мить у двері постукано. Мара притьмом одірвався від дружини й голосно крикнув:
— Хто там? Будь ласка!
Академік!.. Дідуган причвалав, засідлавши подзьобаного старістю носа двома окулярами, а перед себе сторожко ніс великий клапоть паперу.
— Можна? Це я до вас, товаришу... еге ж, еге ж, до вас. Тут таке діло, товаришу...
— Сідайте ж, будь ласка, — заохотив старого стільцем Мара і здивовано вперіщився в дідугана.
— Дякую, дякую... Це, бачите, до мене позавчора прийшов у академію якийсь парубійко з газети, репортер, так оце я мушу написати йому інтерв’ю про антисемітизм. Еге ж, еге ж — про антисемітизм. Так то він до мене сьогодні прийде по інтерв’ю...
— Так у чому ж річ? — не зрозумів Мара.
— У чому річ? — перепитав академік і замислився. — Це ж, звісно, товаришу-товаришу, діло не наукове, а політичне, так би мовити, еге ж, еге ж, політичне, то я прийшов оце до вас, товаришу, як до компетентної, еге ж, людини. Тут я написав дещо...
Старий увічливо простягнув Марі папір. "Прийшла таки коза до воза! Антисемітизм — це тобі не ботаніка!" — задоволено подумав Мара й почав розбирати куряче академічне письмо. Але після першого рядка Мара не міг уже сховати своєї посмішки: ну — хто ж так пише інтерв’ю! І ото до такої порохні посилають репортера. Та хіба ж можна друкувати в газеті оцю нісенітницю? Мало чого, що він — академік... Мара почав гостро критикувати.
— Треба виправити. Бази у вас, товаришу, нема. Якось усе воно у вас так...
— Бази?.. — перепитав академік: — Як-то бази нема?
— Та ось. Ну що йй тут пишете? — Мара голосно прочитав: — "Я сам ніколи антисемітом не був, а навпаки, завжди прихильно ставився до єврейської справи"... Ну кому це цікаво, чи ви особисто були антисемітом, чи ні? Роля особи в історії — нуль! Понімаєте — нуль.
Старий хитро посміхнувся:
— Ну, це вже ви, товаришу, помиляєтесь — "кому це цікаво"... Воно, прошу вас, декому дуже цікаво! Еге ж, еге ж...
Мара перебив старого:
(Продовження на наступній сторінці)