Та, як на те, саме напередодні політком Криславсь-кий дізнався, що до інституту проскочили укапісти. Ну, звичайно, вступний іспит став суворіший, нових почали приймати дуже обережно (а в інституті і без того вже селюк на селюку сидить!). Словом, умови дуже несприятливі. Але Забийвороті я про це ще нічого не кажу. Навіщо лякати! Привів її до приймальної комісії, а сам залишився за дверима послухати. Двері до половини скляні, погано причиняються, так що все майже видно й чути. Приймали вони вдвох тільки: Криславський і проректор. Проректор — гладкий, в золотих окулярах, із кооператорів сам. Він тільки сидить та слухає, а іспитувати почав сам Криславський. Забийворота увійшла несміливо в кімнату, сіла на краєчок стільця проти Криславського і потерпає. Криславський же — здоровило (на ввесь інститут вищого від нього нема), на голові палахкотить грива рудого волосся, зеленими баньками втелющився в За-бийвороту — чорт, а не чоловік.
"Как ваша фамилия?" — питає її понуро.
Забийворота почервоніла й тоненько-тоненько, от-от їй голос перетнеться:
"Забийворота, Параска".
Політком похмурився:
" Забий-ворота?... Скажите, у вас из родственников никого не было в "батьках" и "отаманах". У вас фамилия какая-то как будто бандитская..."
Забийворота зблідла, потупила очі й тихо відповіла:
"Ні, не було... Я сама нетутешня".
Але політком мав уже проти неї упередження. Він вороже оглянув її перелякану постать, подивився на проректора і сказав:
"Ну, хорошо. Расскажите вот бином Ньютона".
Забийворота полохливо стенулась:
"Біном? Це буде... Біном..."
Вона безпорадно бігала очима між Криславським і проректором, повторюючи зачароване "біном", але Криславський різко осік її:
"Не знаєте! Где остров Цейлон?"
"Цейлон? Це в океані..."
"Да, в океане, — важко зітхнув Криславський. — Но в каком океане, где именно?"
Забийворота зовсім спантеличилась. К щоки — то червона цинобра 2, то просто тобі сніг. Вона безнадійно шепотіла:
"Цейлон... Цейлон..."
"Да и этого не знаєте! — погрозливо процідив Криславський. — Ну, а скажите, кто это такие "некрасовцы"?"
"Некрасов? Це той, що — "укажи мне такую обитель"?.." — з кволою надією спитала вона змучено політ-кома. Політком похмуро захитав головою.
"Нет. Не Некрасов и "обитель", а "некрасовцы".
Забийворота непорозуміло ворухнула плечима:
"Я знаю, що Некрасов був російський поет..."
"Федот, да не тот! Не знаєте и этого... — Криславський видержав паузу, закурив цигарку й одсунувся на стільці від столу: — А может быть, вы нам скажете, кто такой был... — Криславський знову зробив коротку паузу: — Тарас Шевченко?"
Забийворота як не підскочить! Враз ожила і як горохом по столу:
"Тарас Григорович Шевченко, син селянина-кріпа-ка, народився в селі Кирилівці Звенигородського повіту на Київщині. Він змалку..."
Та туг Криславський перебив її:
"Я вижу, что вы за все время революции только и научились, что о Шевченке... Довольно! Вам не место в пролетарском вузе. Идите..."
Вона вискочила з кімнати як ошпарена і, не обертаючись, побігла вниз. Я аж на вулиці догнав її. Цілу дорогу до самого її дому вона як у рот води набрала. Я її давай розважати, до кіна тягнув, — не хоче. Прийшли ми додому і тільки-но вона роздяглася — зараз же в сльози. Та ще які сльози!.. Хвилин п’ять ревіла, а потім, уся заплакана, червона, щоки мокрі, питає мене: "Ну невже ж я дурніша від усіх"... Мені, розумієш, і шкода її стало, почав я її заспокоювати, ні, нічого не виходить: реве далі. Мені вже воно і набридло з нею морочитись, але що ж з нею робити? Сказав, аби тільки сказати: "Нічого, підучитесь іще, а тоді й складете іспита"... І тільки я їй це, вона одразу ж притихла. Потім одірвала від лиця долоні та як визвіриться на мене: "Не хочу я вчитись! Не буду! Облиште мене! Це через вас так сталось!" І знову в сльози. Попрощався я мерщій і — від неї. Більше вже після того ніколи не заходив. Так ото тепер вона — вона за комуніста? Що ж то за дурень такий знайшовся?
— Да, вона така! — не знати для чого промовив Карасик і знову розповів лідерові про все, що знав.
Зо всіх колишніх приятелів і знайомих Палі Степанівни Карасикові судилось першому побачити її в нових обставинах. Він таки дізнався, де оселилася Паля Степанівна зі своїм чоловіком, і ось одного вечора він скерував свої невтомні ноги до великого шестиповерхового будинку. Але перше, ніж відважитись відновити з Палею Степанівною давні приятельські стосунки, Карасик ретельно перевірив, чи воно таки правда, що її чоловік комуніст. Коли всі попередні чутки ствердились і вже не залишалося жодних сумнівів, Карасик розміркував собі так: якщо він — комуніст, значить, він не ревнуватиме її до Карасика (ревнувати комуністам не дозволяє їхня етика), потім — це одруження сталось так нагло, що комуніст просто не встиг обізнатися з попереднім життям своєї молодої, а крім того, й ревнувати до Карасика йому взагалі нема ніяких підстав. Карасик же нічого такого... Отже, Карасик логічно дійшов до того, що він може йти до Палі Степанівни, не позичаючи в сірка очей.
Карасик злетів на третій поверх і, засвітивши сірника, почав вивчати нескладний дверний розпорядок — до кого скільки разів дзвонити. Дійшовши до того місця, де хімічним олівцем свіжо написано: "Макар Андрійович і Паля Степанівна Сгепури — 4 рази", Карасик, перше ніж натиснути кнопку, завагався. Щось тьохнуло йому в серці, і він ще раз руба поставив перед собою питання — йти чи, може, краще ні? А втім, чим йому, Карасикові, ризикувати? Нічим! Якщо ми вам не в лад, так ми й додому назад. Соромно буде не Карасикові, а отому ж таки "Макарові Андрійовичу"...
Карасик рішуче подзвонив чотири рази.
Двері досить швидко одчинили. Карасик побачив перед собою саженного чолов’ягу, одутлі щоки й чорні вирла очей.
— Вам до кого?
Карасик хоробро переступив поріг.
— Мені... Товаришка Степуравдома?
Вирла замигтіли веселими вогниками й подались у сутінь передпокою.
— Будь ласка, будь ласка! Просимо.
Ось і родинне щастя Палі Степанівни. Сама Паля Степанівна ніби змарніла й стомилася. Вона глянула на Карасика і зашарілася. Ніяково провела долонею до чоловіка й тихо промовила:
— Це, Олексо, мій чоловік... — Потім відкілясь ледве помітне зітхання і поворотна рекомендація: — Познайомся, Маро, мій земляк, студент Карасик...
Чолов’яга по-приятельському затермосив Карасикову руку й знову замиготів своїми чорними вирлами.
— Дуже приємно! Дуже приємно! Будь ласка...
Карасик нишком глипнув на чоловіка Палі Степанівни і йому стало раптом занадто тужно. На мить він уявив собі протилежну ситуацію: Паля Степанівна каже оцьому "Марі" (ім’я! як на цей зріст і ці банькаті очі, то це направду буде не Мара, а мара...): "А це мій чоловік — Олекса..." і не дядя — Карасикові, а Карасик — дяді поблажливо, як господар, термосить руку.
— Сідайте, будь ласка! Будемо товаришами. Карасик прислухався до гучного басу й подумав: "Ну й
голос! Сама природа припасувала йому пельку до мітингів. Такий не захрясне на низах, знала Палька, на кого мітила!.."
І тоді ж Карасикові само спливло на думку, аж заскреготіло з досади в грудях: ну як ото таку дурницю бахнути — не задержатись тоді в УКП. Це б він тепер, як і всі укапісти, перейшов до партії, і чим, власне кажучи, цей "Мара" переважає Карасика?
У кімнаті щось не витанцьовувалося на розмову. Карасик грузько сидів на канапі, приголомшений емоціями, а Паля Степанівна ще не звикла до свого амплуа одруженої і почувала себе перед Карасиком ніби винною в якійсь брехні. Тоді вона почала запевняти себе, що Карасикові вона нічого не обіцяла, не давала ніяких приводів сподіватись на щось, Карасик — земляк, і більше нічого. Це виправдовувало Палю Степашину перед самою собою, але в той же час сором пік їй рака за нові меблі, дорогий персидський килим, дзеркальну шафу і все це занадто вже оголене щастя.
Чоловік Палі Степанівни — чи то з чемності, щоб дати Карасикові оговтатись, чи, може, просто вирішив, що він уже досить познайомився з Карасиком і може тепер не соромитись його присутності, — сказав:
— Ну ви тут позанімайтесь чим-небудь, а я піду бух-тєть над морфологією.
Він двома велетенськими кроками переступив через кімнату й пірнув у науку.
Паля Степанівна ніжно пояснила Карасикові:
— За тиждень іспит, він же в сільськогосподарському. Паля Степанівна, як і годиться молодиці, взялася за
якесь шитво. Вона не втерпіла, щоб із-під голки закопилити манірно губки і з легкою тінню пошани й гордощів сказати:
— Це не навчання, а просто морока одна! Удень сидить у президії каенес та в правлінні Соробкоопу, а ввечері обов’язково засідання та ячейки всякі, тільки якусь годину вночі і вирве, щоб повчитись удома, а в інституті — вже ніколи.
Карасик безцеремонно вивчив до деталей усі зміни, що стались у зовнішньому вигляді Палі Степанівни. Насамперед він констатував, що немає вже на грудях жетона "Не ридай, а добувай", потім, коли Паля Степанівна нахилилась над шитвом одкусити зубами нитку, Карасик побачив, що вже не видно на шиї ланцюжка до хреста, а замість того впоперек шиї випнувся схований раніш комірцем блузки великий синяк.
(Продовження на наступній сторінці)