"Поцілував з присмоктом, сучий син!" — здригнувся ревниво Карасик і навмисно, щоб іще більше себе розпалити, почав тягти свою збентежену уяву до факту одруження. Цей факт видавався раніш Карасикові таким звичайним, що можна було не задумуватися над ним, а тепер — що більше заглиблювалась його уява, то більше відчував Карасик якусь незбагненну кривду над собою. 1 тільки ось зараз, коли він побачив зблідлість лиця і серпанок утоми, коли він почув, як змінився її голос, Карасик здивовано збагнув, що ці, так недавно ще незнайомі "мшйнсью" принади Палі Степанівни страшенно йому близькі, чорт би їх узяв. 1 що він ненавидить отого цибатого одоробла, який прийшов не знати відки на готовеньке й забрав перед самісінькими очима в Карасика.
Вона, що без сумніву мала належати тільки йому, Карасикові, ось тепер сидить насупроти, але він уже не може навіть доторкнутися до неї, вона упливла від Карасика безнадійно назавжди і яка мука, до ста чортів, мати змогу тепер дивитися на неї, щоб помічати знаки нового володаря над нею, отої мари!
Вражений цим напливом чудернацьких думок, Карасик запитав себе: "Та невже ж тільки тепер, коли вона вже одружена, я покохав її, чи я кохав її й раніш? Тоді чому ж я цього сам досі не знав?.."
Але відповіді собі Карасик не годен був дати. І це ще більше допікало його. Щоб дати якийсь вихід своїм почуттям, Карасик рвучко спитав:
— Та як же це?
— Що "це"? — не зрозуміла Паля Степанівна.
— Та оце?.. Я питаю, як це ви так раптом одружились.
Паля Степанівна ніжно усміхнулась і удала з себе здивовану.
— Та як же... Ну ото земвідділ улаштував у Голосіївш гулянку. Кондратенки запросили й мене. Там я і познайомилась із Марою...
— А потім? — зовсім уже знахабнів Карасик, сердито дивлячись на Палю Степанівну.
— Потім... — Паля Степанівна до непристойного почервоніла і ось-ось, диви, розплачеться.
Карасик із насолодою тішився її розгубленим видом. "Ну, а про Цейлон і некрасівців тепер уже знаєш?" — зловтішно посміхнувся собі Карасик.
— А потім через тиждень і побрались... — ніби перепрошуючи, що це одруження так швидко сталося, тихо проказала Паля Степанівна і благаюче подивилась на Карасика.
— Да, скоро... — недвозначно промимрив Карасик і глибоко втягнув у горло цигаркового диму.
Якби не рятувало шитво, Паля Степанівна зовсім би не знала, що робити. До шитва можна схилити голову і принаймні щось робити руками. Одначе і і цій позі Паля Степанівна відчувала на собі Карасикові очі. Вони так посміливішали й дивляться так пронизливо, що, здається, одяг зовсім уже не захищає Палю Степанівну, і гострі зеленуваті Карасикові булавочки легко проходять крізь блузку, сорочку, ба навіть влізають у тіло і безсоромно заглядають, що робиться там, усередині, куди навіть і сама Паля Степанівна не одважується подивитись — такий там тепер рейвах і безладдя.
— Щось мене наче морозить, — сказала Паля Степанівна і накинула на плечі хустку.
— Морозить — у червні? — саркастично ворухнув куточком губ Карасик і знову запнувся хмарою диму.
Паля Степанівна тужно подумала: "Ото ще мені напасть із цим Олексою! І навіщо Мара його впустив!" Але годі дати собі раду з цим мамулою, що розлігся на канапі і вже зім’яв нову плахту, яку позавчора купив Мара в кустарспілці. Ось він сидить над душею, ніби прийшов правити якийсь борг з минулого. Вигнати б його з хати, але ж не виженеш. У сусідній кімнаті, затуливши долонями вуха й підібгавши під себе довгі ноги, старанно батує басом Мара:
— ...Ranunculus асег, ranunculus асег — це буде "лю-тік". Ranunculus асег — люгік... — Тоді голосно через кімнату: — Палю! А що воно таке по-нашому "люгік"?
Паля Степанівна похапливо кладе на коліна шитво й напружує брови: "Лютік"? А як же це справді по-українському — "ЛЮІІК"?
Карасик переможно посміхається.
— "Люгіком" у нас звуть жовтець.
У сусідній кімнаті обурюється Мара:
— Написали б просто "жовтець", і всім було б ясно. А то якийсь ranunculus! Бу-бу-бу-бу... — Мара знову спиняється над латинською назвою, щоб поволі, як возом, переїхати з літери на літеру: — Di-i-co-o-ty-y-ledo-nes, dicotylédones — "двухсеменодольные". А "двухсеме-нодольные" — що таке?
Паля Степанівна з надією підводить на Карасика очі. Карасик байдуже перекладає ногу на ногу й хитає галовою:
— Я філолог, a не природник. Мара нетерпляче просить:
— Подивись, будь ласка, Палю, в ботанічний словник.
Паля Степанівна одкладає шитво й хустку і мерщій іде в куток до маленького столика. Руки їй непризвичаєно шарудять папером, аж поки, кінець кінцем, не спиняються на одній сторінці, де вона побожно шукає пальцем:
— Двухсеменодольные, двухсеменодольные, двухсе-менодольный — двопрозябцевий. Чудно якось переклали — "двопрозябцевий"... — Паля Степанівна нерішуче кладе словника на стіл. Мара незадоволений з перекладу, він понуро бубонить собі далі:
— Бу-бу-бу-бу... hordeae, ну це я вже знаю, ячмінне збіжжя. Бу-бу-бу Cydonia vulgaris... Що таке — cydonia vulgaris 3 ?
Паля Степанівна вже не відважується братись до словника. Мара громохко встає з-за столу й одним кроком переступає через поріг.
— Це єрунда друкувати назви рослин латинською мовою! Виходить не морфологія, а чисто шифрована телеграма... Це ж, безумовно, навмисне так робилося, щоб робітники й селяни не могли вчитись по вузах, t чого б тепер оцих ranunculus’iB не перекласти на українську мову? Ну от я, скажемо, я ж уlt;?яку політичну книжку: раз, два і прочитав. Сьогодні, після обіду, за дві години од-махав "Почему крестьянам нужно сдавать продналог", а морфології — сиджу, як дурний, вечорами і нічого не втну. І що воно таке, скажіть?..
Карасик нишком подумав: "Еге! Та ти, дядя, і справді того!.." — але Марі він сказав так:
— Да, це дійсно дивно, чому й досі не перекладуть підручників для вузів. Проте тепер же українізація, мабуть, це вже скоро зроблять.
Мара незадоволено заперечив.
— Мало чого, що українізація! Але що мені тепер робити. От вам "cydonia vulgaris", а що воно таке ця "су-donia"? Знову, значить, у словника дивись, а той словник наспіх поперекладали, всякі "двопорцелянові" — чи як там? — понаписували. Це ж так зроду не вивчишся... t головне, понімаєте, ця дурацька морфологія так тобі сушить мозок, що потім уже нічого не можеш робити. Позавчора прийшлось мені виступати з привітанням на незаможницькій конференції, почав я, знаєте, мовби добре, а потім прислухаюся до себе — що таке? Понімаєте, чую, що говорю те ж саме, що й за Центральної Ради та ще в цьому ж самому театрі на з’їзді Селянської спілки: "Земля селянам, панів щоб не було" — ну точка в точку, з тим, як ще був есером. Еге, думаю, слабо! Я тоді скоріше викинув кілька вже дійсних гасел і мерщій з трибуни... От вам і морфологія! — підніс Мара до Карасика руки, мов би це Карасик вигадав морфологію на голову робітникам і селянам. Мара розохотився був і далі говорити, але Карасик підвівся:
— Вибачте, я вже мушу додому йти. Мені теж треба сісти за історичний матеріалізм.
— Ну, положим, історичний матеріалізм проти морфології — єрунда! Все одно, що белетристика!.. — стиснув Мара Карасикові руку й попросив на прощання заходити до них частіше. Карасик швидко збіг униз сходами й дав собі слово більше не переступати цього ідіотського порога.
За модусом подружнього життя, що його виробив на другий же день після загсу сам Мара, черга розігрівати сьогодні самовар випадала йому. Отже, не вмиваючись, він подався на спільну кухню віддати належну данину зашмарованому, а втім, невблаганному й упертому богові сімейного вогнища. Воно давно б уже слід найняти куховарку, але, поки немає в них дитини, це незручно: товариші закидатимуть "обростання міщанським мохом" і потім сусіда академік (старе пришелепувате барахло, що тільки й знається в житті на ботаніці) перший же побачить у цьому експлуатацію і, гляди ще, піде пащекувати по всьому житлокоопу. Крім того, взагалі краще приходити на кухню раніш, щоб не зустрічатись із академіком.
Мара, щоб заощадити час, поставив самовар просто під водопровідний кран. Струмінь води вихопився з крана й, розкидаючи бризки, шалено наповнював самоварне черево холодним виром...
— Е, товаришу, то так же негоже робити! Тож ви заляпаєте і собі руки та одяг, і нам стіну та підлогу та й водозлив же від того псується.
(Продовження на наступній сторінці)