Він не розуміє, що Вадим і досі не може йому подарувати торішнього хибного пострілу по лежачому зайцю, а надто отого дитячого розпитування дядьків на шляху: "Чи тут, на полі, не бачили зайців?" Цим нерозважний Василько надовго скомпрометував себе перед Вадимом, і всі його пропозиції Вадимові наперед видаються безглуздими. Як на те, Василько знову пренаївно запитує:
— А з собакою ж як?
Це вже занадто. Вадим прикро скривився й безнадійно махнув рукою:
— "Собаку"! Полюватимемо з хистом і на манка, а він — собаку...
Але справу розв'язано: розуміється, ми їдемо до Сваром'я. По-перше, справді, ми маємо дуже мало часу — весняний сезон тільки до першого травня, а сьогодні вже двадцяте квітня, а по-друге, нам таки кортить поринути цілком на два дні в знайому мисливську атмосферу, щоб усе було так, як звичайно: Козлиха, "Морховах" і Семен Пальоха.
До Сваром'я!
Вадим глибоко вбирає в себе аромат цієї, трохи дивної назви і, задоволено всміхаючись, копіює дядька Семена:
— До Сваром'я? Ге! Таке!..
СВАРОМ'Я — СВАРОЖЖЄ
Шухляди й дверцята буфета та шафи повисувано, поодчинено, на підлозі — пожмакана газета й брудні шкарпетки, на письмовий стіл — страшно й глянути. Весільні пісні, описи похоронних процесій, малюнки глеків трипільської культури й усю етнографічну премудрість жужмом відсунуто кудись на край столу, щоб дати місце барклаєві, закрутці, алюмінієвій пляшці й коробочці з мастилом на чоботи. У кімнаті такий рейвах, немовби допіру стався землетрус або неподалеку висаджено в повітря порохівню.
Вадим нетерпляче переступає коло дверей з ноги на ногу й досадливо мотає шиєю, я мовчки споглядаю, як Цей гармидер відбивається в обурених очах Марії Іванівни, зате Василь метушиться й хвилюється за нас трьох. Шарпаючись по кімнаті, забуваючи по черзі то цигарки, то сірники, то складаного ножика, він похапливо застібає пояса й натягає на плече ягдташа.
— Бори-Борику! — кидається він до мене. — А манок? Ти не забув?
Василько запитливо лапає себе по кишенях, полохливо оглядається по кімнаті й раптом трагічно вигукує:
— Де ж мисливський квиток?
Він біжить до письмового столу, висуває враз усі шухляди й починає похапцем нишпорити. Марія Іванівна скрушно дивиться на той шарварок, що його далі поглиблюють неосудні Василеві руки, й скаржиться мені:
— І подумайте тільки, Борисе, — мало йому рушниці й тої гидоти, — вона повела очима по хаотично розкиданих вистріляних гільзах, порожніх порохових коробках і брудних торбинках з-під шроту, — так він надумав ще собаку держати! Щоб ото годувати її та ще й до собачої школи водити. Це ж просто неможливо!.. А в хаті що наробив!
Марія Іванівна ступила крок, щоб забрати з підлоги Василеві шкарпетки, й раптом посковзнулася. Вона ледве втрималася на ногах і боязко оглядає підлогу. На підлозі розкидано використані торішні капсулі. Це вже через край переповнює міру її терпіння:
— Ну, дивіться: пістони порозсипав!.. Просто жах!
Я мовчу. Я не маю чого сказати на розраду Марії Іванівні, бо таки справді, — чим розвіяти її справедливий гнів, коли її обурює все гамузом: і пістони, й маленька бляшана мірочка на порох, і рушниця, й собака? Надто отой клятий собака! Марія Іванівна не може спокійно навіть подумати, що в природі існують якісь спеціальні собачі школи, де собачня дістає освіту від якихось шалапутів єгерів, що, безперечно, вже на чомусь обшахраяли її непрактичного чоловіка. Про собак краще й не згадувати при ній! Вдуматися тільки в саму назву — собача школа Це справді жахливо...
Василь зовсім розгубився. Де ж той квиток? Людина з двоцівкою, але без квитка — не мисливець, а браконьєр. Василь облишив уже перевертати все в шухлядах і нишпорить по книжкових полицях. Витягає і засуває книжки, перегортає сторінки, а квитка все нема.
— Може, Гарик у колиску затягнув?
Василь біжить до другої кімнати, трусить свого півторарічного сина, але маленький шкідник trop цього разу не завинив. Вкрай розгублений Василь повертається назад.
Вадимові урвався терпець:
— Ну, як собі хочете, а я йду! Тут давно вже та пароплав треба, а ви — квитка. І головне — в останню хвилину!..
Вадим понуро відчинив двері, а Василь востаннє безпорадно лупає очима по кімнаті. Раптом його очі стомлено спинилися на письмовому столі. Там, коло каламаря, лежала червоненька книжечка.
— фу та, чорт! Ось він, проклятий!..
Ми збігаємо сходами, згори до нас востаннє долітає трохи пом'якшений, але все ж іще невдоволений і ображений голос Марії Іванівни:
— Хоч не довго ж там будьте!..
Ми так звикли їздити пароплавом восени, а весняне полювання стільки років не дозволялося, що тепер, коли ми з'їжджаємо на Поділ фунікулером, нам здається, ніби тепер оце не весна, а осінь. Ну все ж воно чисто так, як щороку восени: в руках рушниця, плечі щільно обтягує шкуратянка, піднесений заповзятий настрій, насичений спраглим мисливським азартом, і попереду, за кілька годин, — Сваром'я та Семен Іванович Пальоха! Але над Подолом, над Киселевою горою, над Щекавицьким цвинтарем знову, як і кілька днів тому, громадяться хмари. Та сьогодні вони вже не ті несміливі, лагідні акварелі. Темними, похмурими, але пружними й швидкими лавами вони сунуть до міста. Як орда, як Батий, облягають вони Київ. Чи то тільки здалося так?.. Ні, таки справді гримить грім! Він ще глухий, короткий і не певний своїх сил, як перше сердите ричання маленького дев'яти, але за кожним гуркотом, що ближче до міста, ричання його дужчає, і ось дві шрапнелі блискавок розірвалися десь угорі над майданом.
Ми біжимо від дощу до пароплава. Він спокійно стоїть коло пристані, злегка попихкуючи ріденьким димком, але причал уже не той, що раніше. Вдруге після революції цього року так широко розлився Дніпро. Ще кілька днів тому я бачив його вузьким, скутим кригою, а зараз він виліз із свого логовища й нещадно заливає береги. Труханів острів, Слобідка, куренівські оболоні — все захопив старий і вдирається вже до міста. Переліз через дамбу й оточує електричну станцію. Навколо неї насипають земляний вал, бригади робітників, червоно-армійців і студентів боронять електричне серце старого міста, а вода все підступає й підступає... До пароплава треба перебігти наспіх помощеними дошками, бо вода геть залила вже узбережну вулицю. Дніпро цього року ще раз наважився помірятися силами, він підступив уже під самісінькі київські гори й посміхається з настороженого, здивованого міста.
Пароплав і тепер затримався. Вже одлетіла гроза, і сполоскані зорі ясно розсипаються на змитому, відсвіженому тлі, сходить місяць, але пароплав усе ще стоїть. Та ми йому сьогодні не поставимо це на карб. Він і сам би давно вже охоче рушив у заводнену, потужну просторінь весняного Дніпра, та він мусить чекати, поки на нього навантажиться саперна рота. Десь піц Пічками Дніпро серйозно загрожує залізничному мосту, й сапери поспішають на допомогу. Червоноармійці спритно зносять на пароплав лопати, кайла, порожні лантухи, завозять польову кухню, і в їхній енергійній похапливості шумує та ж сама весняна наснага, що пойняла землю, воду, рослину й звіра. Навіть стара машина десь усередині пароплава жвавіше починає працювати своїми лопатями, й пароплав летко відпливає нарешті від берега.
І знову знайомий пароплавний антураж. Як уліті, як восени, як завжди. Ніде так парадоксально, як на пароплаві, не переплутується старе з новим, і ніде так не задержуються в цій своїй незайманій цільності живі музейні експонати перейдених епох. Веселі червоноармійці розсипалися по захаращеному речами, багажем і людьми третьому класі, і тут же сидить п'яненький дідок з древньою бабою в білій свитині. Від баби тхне кількома поколіннями, що вже одійшли в минуле, від неї пахне вогкістю могильної землі й цвіллю небуття. Десь глибоко в скрині в неї давно вже припасено білу полотняну сорочку — "на смерть". Баба сидить понуро, мовчки, беззубо жвакаючи зморщеними, як перепечене яблуко, синюватими губами. їй уже ніщо не цікаве, вона ні на кого не дивиться, сидить, як замкнений у клітку дикий птах. Зате дідок ще видригує. Він таки добре десь пригостився і тепер напідпитку геть зовсім розприндився. Підвівся, розмахує ґерлиґою, стукає себе рукою у висохлі, запалі груди й кричить до когось:
— Я георгіївський кавалер! Мене ніхто не іміє права!.. Та я ще в турецьку війну...
Гай-гай, діду, коли була та турецька війна!.. На нього, як на приходька з якоїсь дивної країни, дивляться вражено дві студентки з будівельного технікуму. Он далі протискується на дідівський крик сільський аматор скандалів і пригод, що скидається своїм виглядом на гоголівського коваля Вакулу. Здається, ось зараз він присяде навпочіпки до діда, закурить люльку й почнеться імпровізація "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки". Він одсунув з чола на потилицю свою шапку-бирку, щоб краще було видно, зачепив кобеняком якогось франтовитого чорнобильського мефісто. Мефісто з чорним ви-плеканим клинком борідки романтично поставив на свою плетену сакву худезну ногу в напрочуд тоненькому чобітку, поклав на коліна зламаний надвоє портфель з протоколами фінінспектури й пасе очима дебелу, червонощоку вчительку. Мефісто вилаяв Вакулу за нечемність і двома пучками гидливо обструсив те місце, де цупкий кобеняк шморгнув його чепурненького френча.
(Продовження на наступній сторінці)