Семен Іванович каламутно глипнув на нас і, як завжди, поважно, ніби зласкавившись, подав нам через стіл свою довгу, жилаву руку.
— Нового мисливця привезли вам, — рекомендую я Семенові Івановичу Василя.
Рогові окуляри і якась зашморгала потерта краватка на Василі, видимо, таки справили певне враження на старого Пальоху, бо він закректав і навіть трохи підвівся з-за столу до Василя. Привітався з ним несподівано на "ви".
Наш прихід порушив на хвилину п'яну розмову під древніми намальованими богами в кутку. Широкоплечий, опасистий чолов'яга з світлими козацькими вусами голосно пояснив нам причину такого пізнього, дивного банкету.
— Так що вроді кінець Сваром'ю вийшов! Знесе його Дніпро к чортовій матері. Так оце — щоб не мокро в животі було...
— То чи не краще б загату поставити? — каже Вадим, здивовано ворухнувши бровами.
— На чорта! — визвірився з-за столу розіпрілий, п'яний уже Семен Іванович. — Чи воно ж моє, щоб ото гатити ще?
— Так і вашу ж хату знесе, — заперечує Вадим.
— І хай знесе! На чорта вона мені здалася, та хата! — затявся уперто Семен Іванович, а тоді нетерпляче до товариства: — Ну, будьмо!
І чарка миттю перехилилася в його рота.
— Позганяло народ! — промимрив хмурий дядько в насунутій на брови шапці. — Тільки Пальошина хата й держиться, а то ввесь куток затопило. Бач, скільки пото-плеників! — кивнув головою на долівку.
— Так що це — з онуком, значить, вітати? — питає Вадим Семена Івановича, щоб перейти на іншу, мирну тему.
— Де?.. — вилупив баньки Семен Іванович.
— Та в Дуні ж...
— Таке! Вона своє байстря в гброді скинула, то — Зі-ньчине.
Василько заклопотано, як дитячий лікар перед операцією, підходить до Дуні.
— Ой мале ж яке! Слух-слухайте, а ви того, розв'яжіть його. Йому ж дихати нема чим...
— Не здохне! — всміхається Дуня і, не панькаючись, як дубового чурака, загойдує неспокійну дитину.
— А де ж вона... та Зінька? — питається Василько, бігаючи очима по кімнаті.
— Повіялась десь. То така вже ненатленна! З неї і мати, як з клоччя батіг! — не злюбила чомусь свою сусідку Дуня й свариться на дитину: — Чи не сказилося щеня? А мовчи!
Від чорних, хтозна-коли намальованих невправним мазилою Пальошиних богів попід низькою стелею, від синього мороку махорчаного диму й нарешті від покош-латої голови із злиплим, як клапті повсті, волоссям дядька Семена віє Поліссям, давньою давниною, Сварогом...
Під богами кружляє єдина на всю хату чарка й чути безнастанне "будьмо".
— Сідайте ж! — гукає на нас Семен Іванович і, підсуваючи миску здоровенних, темних вареників в олії, ще й присипаних для чогось цукром, каже:
— Пребуйте!
Ми чемно відмовляємося, запевняємо, що вже вечеряли на пароплаві, але Семен Іванович ухопився за своє й не відстає від Вадима:
— Та їж, Володимире! Тебе й за вуха не відтягнеш від них, тільки попребуй!
Бідному Вадимові, що сидів ближче до столу, випало бути спокутною жертвою за нас трьох, і він, перемагаючи відразу, похапцем ковтає, як якісь бридкі ліки, страшні Пальошині ласощі.
Пальоха заспокоївся і, плутаючись язиком, вертається до перерваної розмови.
— ...Дак ото, значить, цар Олександр Втбрий і взяв собі бабу з Германії. Цариця приїхала в Росію, подивилася та й кае: "Не наравиться мені, що у вас мужики служать і тобі, і панам; вроді, сказать, два хазяї; у нас, у Германії, такого нема. Тра так зробити, щоб ти один хазяїн був". Дак ото цар, значить, сів та й думає, як би оце його так змикитити, щоб селяни служили тільки йому самому. Думав він ото, думав, а тоді взяв бомажку та й написав у синод приказ такий, щоб німедленно ослобо-нить, знацця, всіх невольників.
Ну пани в синоді прочитали той приказ і кажуть: "Якщо цар требує, то так і зробимо". Та взяли й повипускали арештантів з тюрми і бомагу підписали.
Пішов ото ввечері цар на проходку, коли дивиться, а по городу арештанти гуляють з баришнями. Дак він побіг у синод і кае: "Я не тих арештантів казав ослобони-ти, а ваших, тих, що ви держите, — хрестян, сказать, мужиків!"
О! Побачили пани, що цар, виходить, вроді обдурив їх, та що ж ти зробиш: сам цар приказав! Ну, вони тоді й випустили, знацця, мужиків...
Семен Іванович тьмяно поглянув перед себе й побачив недопиту чарку. Щодо цього, то він, як один барбю-сівський герой, не любить ні порожніх чарок, ні повних: коли бачить порожню чарку, він її миттю наливає, коли ж бачить повну — миттю випиває.
— Ну, будьмо!
Ця чарка не стала йому в горлі, він легко перехилив її, як і багато вже чарок цього вечора, проте вона перейшла, видимо, міру. Сп'яніння старого Пальохи було вже в тій стадії, коли треба не оповідати, навіть не співати, а конче виплакатися. Хоч би там що, а заплакати! З будь-якої приключки ридма ридати! І Семенові Івановичу стає раптом щиро шкода тих бідолах арештантів, що їх Олександрова поліція почала, за його розповіддю, заганяти назад до тюрми... Старий Пальоха схилив у тяжкій задумі голову на руки й зітхнув:
— Мужиків випустили, Олександра того вбили, а арештантів... — тут він уже не витримав і ревне заридав: — За-бра-ли назад у тюрму!..
— Отакої! — засміявся чолов'яга з козацькими вусами. — Коли ті царі та арештанти були, дядьку Семене, а ви парастас по них правите!
— Та вже, надісь, разів би десять ґеґнули до цього году, ~ замислено проказав хмурий дядько в шапці, але Семен Іванович не заспокоювався.
— І не кажи мені! Сидів би, мо, котрий отут і по чарці випив би, а вони їх — у тюрму...
Хтось із кутка запитав:
— А хто ж його вбив, того Олександра?
Семен Іванович помалу заспокоївся, витер кулаками сльози й сердито відповів:
— Да хто ж — з синоду й убили!
Ми давно вже помітили, що в хаті щось не видно господині.
— А де ж Тодоська Микитівна? — запитав Семена Івановича Вадим, але старий Пальоха не зважив за потрібне відповідати на таке пусте запитання. Замість нього широко всміхнулися козацькі вуса:
— Стара в колгоспі свиней доглядає, щоб не перепилися прибутної води. Заливає ж, бачите, так у них там — вроді діжурство.
Нас, як громом, вразила ця новина. Подумати: стара, побожна Тодоська Микитівна, що вік свій випрацювала на свого ледаща чоловіка, ця Тодоська Микитівна, що, як чорта, боялась усякої "комунії", а надто свого крутого мисливця Пальохи, ця Тодоська Микитівна протц чоловічої волі пішла до колгоспу! Ні, таки недовго вже висіти темним Сварогам у хаті старого Пальохи! Тодоська Микитівна — в колгоспі!!!
Дитина коло печі давно вже замовкла, десь зникла Дуня, навіть Семен Іванович міцно захропів на лаві.
Ми лягаємо коло дверей абияк переспати кілька недовгих годин до світанку.
ПІР'Я І М'ЯСО
Ми прокинулися запізно. Сонце крізь вікна давно вже кидає жмутки проміння, а в хаті, як у циганському таборі, — ранковий гармидер, верещать діти, метушаться коло печі жінки, спроквола обертаються чоловіки.
Вадим за своїм звичаєм ляскає по череву мене й Василька.
— Борю! Василю! Ранок уже. Вставайте!
Поважний етнограф безтурботно спав спокійним дитячим сном. Світлий, ріденький чубок його лежав на рядні, як скошений пучок шовковистої степової тирси, рот роззявлений, навколо губ наївна усмішка. Почувши на животі Вадимову руку, він схоплюється, як на ґвалт. Заспані очі перелякано кліпають і нічого не можуть збагнути.
— Що-що? Куди?.. А, вставати!.. Василько позіхає й солодко витягується.
— Та чого там уставати! Лежіть, — кидає, перевертаючись на другий бік на печі, Семен Іванович, але Вадим на це не може пристати. Каже обурено, знизуючи плечима й ворушачи бровами:
— "Лежіть"! Уже ж день давно. Коли ж тоді й полювати?
— Та поспіємо ще, — бурчить невдоволено Семен Іванович, але — нічого не вдієш! — вилазить із свого логовища й він. Семен Іванович сьогодні — мов командарм; весняне полювання на самців — це не осінні мандри болотяним привіллям, тут треба хитрощів і спритності. Треба знати, як під'їхати з хистом; а головне — вміти манити чирок-самців. Без цього на весняному полюванні не вб'єш нічого.
Василь притьмом вбирається й витягає з кишені білого, чепурненького манка, що купив напередодні в мисливській крамниці.
Втративши за ніч хміль у голові, Семен Іванович утратив чомусь і пошану до Василевих окулярів та краватки й каже йому на "ти":
— А дай-но сюди!
Він грубо бере з Василевих рук манка, скептично оглядає з обох кінців, бере в рота й двічі крякає.
— Викинь його к чорту! То — дурне...
Семен Іванович рішуче забракував фабричну профанацію манка й недбало кинув на стіл розчарованому Василеві.
— Ну, а шкалик, Володимире, є? — безпосередньо вдався він трохи м'якшим голосом до Вадима. Вадимові не дуже до вподоби такі ранкові претензії старого Па-льохи, він щось бурмотить незадоволено, що, мовляв, ми гадали зробити це на Дніпрі, коли снідатимемо, але мусить скоритись і витягти з ягдташа півлітра. Семен Іванович одним духом надпив чверть пляшки, крекнув і, не закусуючи, виходить надвір.
(Продовження на наступній сторінці)