Корчуваті присадкуваті сосни хоронять спокій старого кладовища. їхні низькі, покручені стовбури й рідка, пошарпана глиця відгонять якоюсь давньою баладою. Мертвому нічого не треба, а живий мусить жити. Люди пообтинали соснам гілля, навіть поодкопували й підрізали подекуди їхнє коріння, і остання втіха мерців стоїть покаліченою, бридкою потворою. Я дивуюсь, як вони ще живуть, ці кладовищенські сосни.
— Пароплав! — кричить раптом Вадим, і в його голосі чути тривогу й радість.
Пароплав! Він уже вийшов з-за Козлихи й розтинає гострим передом воду просто до Козачої гори.
Пароплав! Прийшов-таки!..
Ми, веселі й знову молоді, біжимо геть від старого кладовища.
Живому — живе.
1931
Частина II
ВМИРАЮТЬ СВАРОГИ
В. Денисенкові
ЗОРІ ПАХНУТЬ
Сьогодні зрання знялася завірюха. З півночі, з-за Дніпра, набігли на місто густі хмари, вулицями промчали вітри, і ось за вікном хурделить несамовита метелиця. Вона рве й шарпає довге гілля самотнього дерева проти мого вікна, гуде в дротах, стогне десь у димарі... Ні, таки напрадду повернулася зима!
Я люблю завірюху. Люблю її розгнуздану, дику стихію, що летить наохляп степами, пролітає селами й вдирається до міста. Тоді я ходжу засніженими міськими вулицями, рішуче ступаю в перевої та замети й прислухаюся до її крижаної лірики. Завірюха сміється і плаче, стогне й шаленіє, вона співає весільної і воднораз похоронної, в її співі жура й мажор початку й кінця...
Але сьогодні я не можу з нею помиритися. Вона зараз зовсім позапланова. Я допіру приніс із мисливської крамниці свіжі гільзи й свою пайку шроту. Шріт — пташиний, весняний. Я хотів уже набивати набої, але спинився. Не випадає лагодитися на птицю, коли світ заснували хаотично поплутані, безконечні білі дроти!..
А втім, це омана. Пізно вночі я повертався вчора додому після засідання в мисливській спілці. На вулицях було порожньо, легенький мороз пойняв пішоходи, каміння будинків, брук, і вони були лункі й якось особливо насторожені. В їхній напруженій тиші я виразно чув свої чіткі кроки, але мені здавалося, що тиша сповнена ще безліччю якихось незвичайних звуків, що їх не могло схопити моє вухо. Я подивився на клаптик нічного неба, що висів у перспективі між двома рядами кам'яниць, і тоді враз відчув, що вже почалася весна. Там, на темно-зеленому шматі, світили зорі. Але то були не звичайні зорі, що ними, як пісками Сахари, всипано протягом віків світову поезію, то були весняні зорі. Від їх мерехтливого, трохи вологого світла пахло весною. Не смійтесь: і зорі, і горизонт, і далечінь, і навіть саме життя — все може пахнути! Хіба ви не знаєте того почуття, коли вам зненацька хочеться сказати вашому другові: "Друже! Ти чуєш, як у повітрі пахне горизонтом?" Або в пісні: "Молодому козакові мандрівочка пахне". Отож учора вночі зорі були запашні й юні. Вони були надто молоді, Щоб я міг помилитись у них і взяти сьогоднішню завірюху за смерть весни. Те, що повинно жити, — житиме! Не зважайте на марні потуги березневих завірюх... Я ніздрями хапав з високості ті перші подуви завтрашньої весни, коли це раптом на розі вулиці побачив пса. Його випустили на чергову прогулянку з осточортілого міського зимового замкнення, он коло дверей у кожушку з ремінцем у руці стоїть господар його. Одкидаючи то в один, то в другий бік задні ноги, припадаючи до землі й знову зриваючись, прекрасний породистий лаверак шугав по порожній вулиці й дурів у своєму нестямному собачому захопленні. Ось він підбіг до свого господаря, кинувся йому під нога, лизнув руку й помчав до мене, потрясаючи своїми довгими волохатими вухами. Пес зовсім очманів з радощів, немов і він якимось способом, якоюсь собачою інтуїцією дізнався, що цього року дозволено весняне полювання. Він прилащився й до мене, наче чув у мене мисливця, потім круто відбіг назад, спинився, підняв зігнуту передню лапу й задер догори голову. Він так само, як і я, нюхав далекі зорі, і зорі і йому пахли провеснем...
ТАНУТЬ КРИГИ Й ДНІ
...14/ІП над Биковнею пролетіли дикі гуси.
...17ДІІ під Осеччиною з'явилися бекаси.
...17ДП у Броварському лісі бачили валюшнів.
Це — з таблиці звітів про приліт птахів. Вона висить у корвдорі мисливської спілки, й коло неї завжди буває людно. Ті короткі рядки стверджують весну. Хоч би там що надворі: завірюха, замети, двадцятиступеневий мороз, дарма! — вже прилетіли дикі гуси... Вже ніщо не верне зими, й птиця не полетить назад у вирій.
Провесень непривітно зустрічає цього року птахів. Дальні мандрівники, здорожені від довгої повітряної путі, вони сподівалися не такою побачити свою землю. Вони вертали до своїх боліт спочити й почати вічний процес запліднення й народження нових поколінь, та вдома їх ждала зима. Сніговий настил укрив болота й береги річок, і бідні птахи, скулившись від холоду, туляться до ополонок і незамерзлих калюж. Така непривітна, така похмура, холодна батьківщина!..
А втім, сьогодні крізь поплутані пасма брудно-сірих хмар я побачив краєчок чистого неба. Воно було таке прозоро-блакитне й ясне, що не лишалося ніякого сумніву: там, над засніженою землею, високо над мокрою ватою каламутних хмар, сонце рішуче вже повернуло на весну. Набивай швидше набої, чисть рушницю й масти чоботи!..
На дорозі до першого пострілу лежить ще велика перешкода — Дніпро. Він досипає ще під кригою свій зимовий сон, а поки він не рушив, мені нема куди їхати.
Та дні мчать неможливо швидко. Від наглої завірюхи нема вже й сліду, тільки на пішоходах лишилися калюжі і з дахів крапає. Я не втерпів і побіг уранці на Володи-мирову гору глянути на Дніпро. Він був ще нерухомий. Сизе линовище криги мертвотно лежало під Києвом і тільки коло берегів взялося водою. З київських гір до Дніпра весело дзюркотіли на Поділ струмки. Ліворуч, над Киселевою горою, над Щекавицьким цвинтарем, громадилися хмари. Там, у тих інших, тепер уже молодих синіх хмарах, виростали десь дощі, визрівали громи, гартувалися блискавки, там народжувалися весняні бурі. Бурі!..
Пізно вночі я прокинувся. Знадвору глухо долинали до кімнати часті вибухи. То сапери висаджували перед мостами кригу. Рушив Дніпро!..
ПЕРЕД ПОСТРІЛАМИ
Наша мисливська бригада засідає недовго. Це навіть важко назвати засіданням, бо слово "засідання" здебільшого в нас походить від — сидіти, засідати, засиджуватися. Наше мисливське засідання — рух і нетерплячка. Бо як ти його всидиш, коли завтра, майже після піврічної перерви, ми знову поїдемо на качки! Через те Вадим нетерпляче смикається в кріслі, мотає головою і раз у раз досадливо ляскає себе по стегну.
— От чорт! Ще цілу добу треба ждати!..
Подумати — цілу добу! І це тоді, коли набито вже набої, закуплено припас і сотню разів оглянуто рушницю й увесь мисливський риштунок.
Мисливська сверблячка опанувала й Василька. Він Ще новак, але він уже вкусив від мисливського древа добра й зла. Це — моя жертва. Це я торік розагітував його, і спокійний науковий працівник став запеклим мисливцем. Ну треба ж було, щоб він своїм першим у житті пострілом поцілив чиря! То дарма, що він випалив потім У повітря тридцять набоїв, націляючись у кожну щонайменшу рухливу цятку й зневажаючи при цьому відстань, потужність пороху й спроможність щойно купленої старенької "бельгійки". Він повернувся додому з чирям і з того часу впав з п'єдесталу в очах своєї дружини Марії Іванівни, яка тепер і на мене дивиться косо. Кожного разу, коли я приходжу до Василька, Марія Іванівна поглядає на мене тривожно й підозріло: вона боїться, що це я знову прийшов затягати її чоловіка ще в якусь одчайдушну авантюру. Мені важко довести їй, що наше радянське мисливство не має нічого спільного з колишніми панськими забавками, що мисливство в нас — це корисний усіма сторонами спорт. Ні, Марія Іванівна цілком перебрала всі дореволюційні упередження й забобони вічних ворогів полювання — дружин мисливців — і слухати не хоче ніяких слушних доказів. їй, бачите, шкода "нещасних пташок" і "бідних зайчиків", потім — це ж страшенно вадить здоров'ю, відбирає багато часу, грошей... В її голосі стільки докору й навіть образи, що мені самому починає видаватися, ніби я в чомусь завинив перед нею, немов я втягнув поважного симпатягу етнографа не до мисливської спілки, а до якоїсь берлад-ницької банди розбишак і шибайголів.
Наш бригадир, досвідчений, урівноважений Олександр Устимович, нагло захворів, і ми, пославши в ефір йому побажання мерщій видужати, передаємо ©тамування Вадимові. Василько заклопотано метляється по кімнаті. Його окуляри з великими скельцями, які він раз у раз знімає й протирає носовичком, підстрибують на носі, коли Василь скоромовкою, затинаючись і ковтаючи слова, метушиться між мною і Вадимом.
— ...Бори-Борику! Слухай, а — того б... Вадиме, а як ви — щоб у ліс на валюшнів? Га?
Вадима дратує ця похапливість і тисячі наївних пропозицій, що раз за разом виникають у недосвідченого, але запального Василька.
— "Валюшні"! Які можуть бути валюшні, коли треба серйозно пополювати. Головне — зовсім же мало часу лишилося, та й взагалі...
Вадим, як сваромський патріот, рішуче пропонує тільки — до Сваром'я.
Та Василь не може вгамуватися:
— Ч-чому ж до Сваром'я? А може б, того... А — в Плюти?
(Продовження на наступній сторінці)