Юрій Смолич, — як досить тьмяно згадує в своїх мемуарах "Розповідь про неспокій", був якийсь час інструктором-інформа-тором державної інспектури УНР у Могилеві-Подільському. Із зрозумілих причин, він у своїх мемуарах не уточнює, що то була за посада, так, як це зробив я на своїх попередніх сторінках… Далеко промовистішою характеристикою самого Смолича була фраза одного з персонажів його першої серйозної повісті "Фальшива Мельпомена", в якій, мов у люстерку, коли автор дивився в нього сам на сам, відбились переконання й почуття тих буремних літ майбутнього голови Спілки письменників України: "Це тільки випадок, що ми з тобою не лежимо кістьми десь під Крутами чи під Жмеринкою, бо то був час, коли ми ладні були життя своє віддати за ту романтику…"
А тепер наостанку перейдімо до найбільшого поета революційної епохи Павла Тичини. Ні, не того Тичини, що його вивчають нині учні в середніх школах, автора книжки "Партія веде" та інших такого ж гатунку творів, що викликають не естетичну насолоду в читача, а, в ліпшому разі, оскомину, а то й огиду до української поезії зокрема й української мови взагалі, бо не можна ж серйозно сприймати не як графоманські вправи вірші на зразок:
Я — українець, а ти — росіяночка —
Дружба в нас…
Я пишу тут не про хворого на патологічний страх[19], майже гумористичного версифікатора, що викликав у повоєнні роки силу-си-ленну епіграм, а того природного Павла Тичину, котрого, як дар Божий, породила українська земля й котрий свій геніальний талант зарив у ту ж таки землю, тільки вже зганьблену й стоптану чужими ногами. Я маю на увазі Павла Тичину, автора бодай таких рядків:
"Одчиняйте двері — наречена йде!"
Одчинили двері: вся в крові…
Або:
Що тепер вам — воля:
Врізано вам поля,
В головах — тополя,
А голів нема!..
Чи, приміром:
Як упав же він з коня та на білий сніг —
"Слава! Слава!" докотилось і лягло до ніг…
Вигукували "Слава!" — українські вояки, йдучи в атаку; цей вигук заміняв їм тодішнє російське, а тепер усесоюзне "Ура!".
І, нарешті, хто ж, як не Тичина, відгукнувся на пролиту за незалежність України юнацьку кров під Кругами, де муравйовські бузувіри замордували тридцять учнів-вояків студентського та середньошкільницького куреня, написавши вірша на день похорону в Києві на Аскольдовій могилі спотворених трупів, привезених із Крут:
Тридцять мучнів українців
Поховали тут…
Зверніть увагу, мої читачі, на характерний тичинівський словотвір "мучнів", де в одному слові з’єднано два поняття: мученики й учні.
Не шукайте цих творів нашого колись геніального поета в його збірках, виданих тепер: їх там, із зрозумілих причин, нема, але, якщо хочете перевірити правдивість моїх тверджень, пошукайте в секретних фондах бібліотек та архівів українську пресу тих незабутніх перших революційних літ.
Отож і Тичина в ті часи, коли, за його поетичним висловом, був "Над Києвом золотий гомін", стояв разом з іншими не під прапором Жовтня, а під українським національним жовто-блакитним прапором, прапором неба й пшениці.
А що вже казати про тих наших поетів, що увійшли в нашу українську класику — Олеся й Вороного! Олесь написав вірша на день в’їзду Директорії УНР до Києва після перемоги над гетьманцями й німцями; а композитор Стеценко створив до нього музику:
Покинь, мій синочку, ридати,
Хай сліз твоїх ворог не п’є:
Почуєм ми рідні гармати,
Угледім ми військо своє!
І рідний наш прапор засяє,
Як сонце ясне в далині,
І в сурму привітну заграє
Хтось верхи на білім коні![20]
Не лишився в боргу перед загальним національним піднесенням і поет Микола Вороний, автор відомої поеми "Євшан-зілля" й майбутній автор чудового перекладу "Інтернаціоналу" на українську мову. Це він написав тоді:
Але, козаче, позір май,
Коли ти любиш рідний край!
Може, досить наводити приклади з літератури? Ні, спинюся ще на одній постаті, що належить частково до літератури, як автор "Зачарованої Десни" та інших прозових творів, але здобув собі світову славу як новатор кінорежисер — Олександр Довженко.
Як оповідала мені дружина харківського журналіста й секретаря місячника "Прапор" М. Файбишенка, її рідна старша сестра була першою дружиною О. Довженка, котру він покинув, закохавшись у російську кіноартистку Солнцеву й вдруге одружившись з нею. Оповідачка казала мені, що пам’ятає, як заходив до них Довженко в сивій шапці з шликом наприкінці 1917 й на початку 1918 років, належачи до куреня чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі Київського Арсеналу… Пізніше, 1920 року, Довженкова перша дружина носила своєму чоловікові передачі в Харківську ЧК, відкіля його визволив щойно призначений на посаду редактора "Вістей"
В. Блакитний, який шукав, з доручення уряду УСРР, українських працівників для нового радянського офіціозу українською мовою. Тоді ж, між іншим, був звільнений із льоху ЧК і привезений із Кам’янця-Подільського й фейлетоніст преси УНР Павло Грунський (справжнє прізвище — П. Губенко), в майбутньому славетний український радянський гуморист Остап Вишня…
Можна закинути моїй оповідачці, що вона Дещо перебільшила, бувши ображена за сестру, котру Довженко покинув після того, як та, прасуючи Довженкові штани, впустила важку вугільну праску на стопу й скалічилась навіки, але ж сам Довженко в своїх спогадах мимрить щось невиразне про "націоналістичні помилки" замолоду, а штурм Арсеналу в однойменному фільмі Довженка показано з такою' майстерністю й знанням дійсної, а не вигаданої історії, що мимоволі захоплює глядача. Чого варті кадри, де рябий Волох, тоді отаман куреня чорних гайдамаків, потрясає вгорі руками, а його "хлоп’ята" з люттю в очах і з рушницями напереваги біжать штурмувати арсенальську браму! Тут відчувається справжній пафос творця фільму, а не притаманні іншим Довженковим "історичним" фільмам лжепатетика й облудне перекручення певних подій і осіб…
Отже, "батько" української кінематографії й автор "Зачарованої Десни" був сам у ті роки зачарований ідеалами УНР.
Перейдімо до інших чільних представників мистецтва.
Хто не знає славетного графіка Юрія Нарбута, творчістю якого захоплювалась уся дореволюційна російська творча еліта, вважаючи його за гордість Росії? Але колишній Георгій Нарбут нараз відчув У собі, кажучи за Винниченком, "ніжність до своєї нації" й, ставши Юрієм Нарбутом, переїздить із Петрограда 1918 року до Києва й Доводить своє походження від значкового старшини Запорозької Січі. З великим піднесенням він творить обкладинки українських журналів, наприклад, "Наше минуле", українські гральні карти, малює ескізи української уніформи для київських візників, замислюється над проектами одягу української армії й, нарешті, за його малюнками виготовляють гроші УНР — гривні[21].
А що вже казати про таких діячів театрального мистецтва, як корифей української сцени Микола Садовський, котрий керував художнім оформленням українських маніфестацій, починаючи від першої березневої 1917 року, коли трупа театру Садовського їхала в козацькому вбранні верхи на конях, прямуючи на Софійський майдан, і кінчаючи в’їздом Директорії УНР до Києва в грудні 1918 року, коли Садовський об’їздив на маленькому автомобільчику київські вулиці, перевіряючи, чи добре прикрашені фасади будинків килимами, національними прапорами й художніми транспарантами! Не стояли осторонь від загального піднесення й інші корифеї — Панас Саксаганський з його Українським народним театром та театральний реформатор Лесь Курбас і його Молодий театр.
Я пишу тут тільки про корифеїв, не згадуючи про багатьох інших артистів і режисерів, що теж яріли в захваті від пробудження свого народу й відродження рідної землі.
Наостанку торкнуся до наших діячів музики й співу.
Я вже писав, що композитор Стеценко поклав на музику Олесів вірш, присвячений С. Петлюрі, але це не єдина його праця, навіяна духом української національної революції. Можна назвати ще кілька, зокрема урочисто-піднесену "Вкраїно-мати, кат сконав!", написану на слова того ж таки Олеся. Стеценко керував Українським національним хором, з яким об’їздив головні міста України, пробуджуючи своїми концертами національні емоції в приспаних за багато століть українських душах.
Славетний український композитор і диригент Кошиць, з доручення С. Петлюри, створив у Києві в січні 1919 року Українську республіканську капелу, цей чудовий, добре злагоджений співочий колектив, що виїхав навесні за кордон пропагандувати своїм високим мистецтвом Україну та її визвольні змагання перед державами Европи й Америки[22]. Виконавши з величезним успіхом свою місію, як про це свідчила тодішня преса різних європейських країн, капела проіснувала ще кілька років далеко за межами рідної землі, де відбулись круті політичні зміни, й розпалась. Сам Кошиць помер на чужині, довго замовчуваний до останніх теперішніх днів на своїй батьківщині, а його співаки, кажучи словами Шевченка, "розлізлися поміж людьми, мов мишенята" — між чужими людьми Европи й Америки…
З усього наведеного можу сміливо сказати, що я не є якийсь релікт з давноминулих часів, а лиш маленький представник того руху, який належить нашому минулому й, я певен, нашому майбутньому.
(Продовження на наступній сторінці)