Тепер, оглядаючись назад на той час, коли на терезах історії вирішувалась наша доля, доходиш сумного висновку, що саме "велетнів", котрі не тільки пишуть, а й творять історію, у нас, на превеликий жаль, не було… Бо які ж то велетні, коли перший прем’єр, а далі голова Директорії УНР Володимир Винниченко навесні 1920 року політично капітулює й іде з Відня до Москви по "ярлик" на заступника голови Раднаркому УСРР у Харкові, тодішній столиці України, щоб через півтора чи два місяці, побачивши, що його ошукали, схопитись за голову й мчати за кордон до Праги видавати журнал "Нова Україна", що ідеологічно являє собою "ні Богові свічку, ні чортові кочергу"? Слідом за ним капітулював через шість років і наш славнозвісний історик Михайло Грушевський, голова Центральної Ради й один день — президент України!
Повернення з еміграції письменника й наукового працівника було б звичайною подією, але повернення першого прем’єра й першого президента — було капітуляцією ідеї відродження України й створення Української Народної Республіки — УНР…
А всі ми в ті перші роки революції вірили, що це є та ідеальна державна форма для нашої плебейської нації, в якій гармонійно розв’язується проблема нашого національного й соціального визволення. Ми не зазіхали на чужі землі, ми не затикали рота представникам інших національностей, що живуть на Україні; таж у Центральній Раді, крім депутатів від усіх тодішніх українських партій, були фракції.російських соціалістів-революціонерів, російських соціал-демократів, єврейські фракції партій Поалей-Ціон, Цейре-Ціон та Бунду, дарма що депутат від цієї третьої партії Рафас у Центральній Раді й на Трудовому конгресі в січні 1919 року виступав з антидержавними щодо УНР промовами; була ще й невелика польська фракція, назви якої не пам’ятаю.
Уряд УНР уперше за всю історію християнської ери створив окреме міністерство в єврейських справах, що мало забезпечити єврейській людності на Україні широку національно-культурну автономію!
Українські установчі збори, що так і не змогли зібратися через навалу більшовиків на Україну, а далі через прихід німецької армії, котра влаштувала гетьманський державний переворот, мали розв’язати остаточно аграрне питання на користь бідняцьких і середняцьких селянських мас (куркулі підтримували Скоропадського й Денікіна, тільки не урядУНР). Гадали, що Українські установчі збори ухвалять націоналізацію важкої й середньої промисловості, виходячи з інтересів бодай національного порядку: адже промисловість на Україні належала бельгійським, російським і німецьким капіталістам, а цукрова промисловість та земельні латифундії, надто на Правобережжі, були в руках польських панів. Українських поміщиків, типу Чикаленка, що давав великі кошти на видання дореволюційної щоденної української газети "Рада" та грошові застави, щоб поліція випустила з в’язниці Винниченка, який одразу ж тікав нелегально за кордон, були одиниці, й, щоб перелічити їх, було б забагато пальців на обох руках людини. Українських представників буржуазії не було зовсім, бо хіба ж можна було залічити до них отих остаточно зденаціоналізованих цукровиків Харитоненка або Терещенка, котрий, будучи членом Російського Тимчасового уряду, рішуче виступав навіть проти куценької автономії України?
Не сперечаюсь, що умови вільного ринку й приватної ініціативи могли б згодом створити й українську буржуазію різного калібру, а якби за допомогою німців чи Антанти пощастило б утриматись при владі гетьманові Скоропадському, утворились би через якийсь час і українське панство та аристократія,[17] отож Україна могла б, кінець кінцем, мати свої класи поміщиків і капіталістів, і тоді б у мене не було б підстав називати мою націю плебейською, так само, як нема й нині підстав у комуністичної партії називати український націоналізм буржуазним, не кажучи вже про те, що, коли проголошується антитеза, то логічно треба припускати й існування тези, цебто, якщо є український буржуазний націоналізм, то, значить, існує десь і український пролетарський націоналізм…
Але суть не в цій софістиці, а в питанні, чи збереглась би соціальна справедливість і чи зникли б ті класові контрасти в суспільстві, які підточують сучасні капіталістичні держави, й чи прийшов би на нашу грішну землю той комуністичний рай, де нема ні бідних, ні багатих, де панує рівність і справедливість, де не буде війн між народами й ворожнечі та заздрості між звільненими від капіталістичного визиску окремими людьми?
Леле, практика мого довгого життя розвіяла й мої давні ілюзії й довела, що доля кожної революції — обертатися в свою протилежність… Навіть у нашій, найбільшій і найпершій у світі соціалістичній державі є бідні й багаті — байдуже, чи нові панівні верстви звуться "класи", "касти", "стани", "еліти" або просто "керівні працівники"; бракує часто-густо в наших судах безсторонньої справедливості й усвідомлення рівності перед законом усіх громадян країни; гризуться в чергах по дефіцитний крам та в автотранспорті "радянські люди"; не краще стоїть у них справа з етично-моральним нутром: думають одне, а прилюдно кажуть зовсім інше; не зникли, нарешті, й війни — воюють у Африці не тільки звільнені від імперіалістичного ярма недавні колоніяльні народи, а навіть зчепились у смертельній ненависті одне до одного комуністичні держави Азії: В’єтнам з Кампучією, Китай з В’єтнамом; доходило й до кривавих сутичок між СРСР та Китаєм і, дай Боже, щоб не дійшло, кінець кінцем, до війни, в якій кожній комуністичній стороні свербітимуть руки загилити ядерну бомбу по другій!..
Ну як тут не згадати великого світового скептика, француза Анатоля Франса, котрий у своєму романі "Боги жадають" висловив, здавалось, колись таку парадоксальну сентенцію: "Ніхто не вчинив людям стільки лиха, як ті, що найбільше дбали про людське щастя"!..
І тут, в унісон Франсовим словам, спливає в пам’яті строфа з гімну "Інтернаціонал", яку звичайно не співають:
І так визискуваний буде
Робочий люд багато літ:
Широкий світ, а всюди-всюди —
Безсильне рабство, сильний гніт!..
Але в ті далекі весняні дні революції ми щиро вірили в демократію й соціалізм. Не бути соціалістом вважалося мало не за непристойне, через що кожна українська партія, репрезентована в Центральній Раді, додавала до своєї назви ще й характерний додаток "соціалісти": соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, народні соціалісти, не кажучи вже про ті партії, яким сам Бог велів бути соціалістами: українські соціалісти-революціонери, українські соціал-демократи. Не було тільки української партії більшовиків. Манюсінька група українських соціал-демократів на чолі з Нероновичем та кілька українських соціалістів-революціонерів на чолі з Пугачем[18], котрі стали на радянську платформу під час першого приходу більшовиків до Ки'єва, не можуть іти в серйозний рахунок. Усі інші кола українського громадянства стояли за УНР. Навіть перший більшовицький уряд у Харкові — "ЦИКУКа" з її "Народним секретаріатом" не зважився скасувати назву УНР через її широку популярність і свій офіціоз назвав "Вісник Української Народної Республіки" (див. 2-й том Української Радянської Енциклопедії, сторінка 495).
Так, усі ми були за УНР!
Але конкретизуймо точніше цей займенник "ми", щоб мати підставу довести, що Антоненко-Давидович, чи Давидів, як звався я, юнак 19–20 років, у ті часи був не поодиноким "петлюрівцем", як мене, поза мої очі, атестують нині органи державної безпеки, а — масовим явищем серед тодішньої української інтелігенції.
Почнімо з літератури.
Петро Панч 1918–1919 років був командиром артилерійської батареї війська УНР, що дало йому матеріал для повісті "Голубі ешелони", як він сам мені оповідав.
Володимир Сосюра 1918–1919 років був козаком 3-го Гайдамацького полку, а потім юнаком юнацької школи, з частиною якої він попав у денікінський полон після поразки під Деражнею. У журналі "Червоний шлях" були опубліковані наприкінці 20-х чи на початку 30-х років його "Спогади козака 3-го Гайдамацького полку" (за точність назви не ручуся), котрі він читав у залі Київської всенародної бібліотеки. В останні роки свого життя він, прийшовши до мене в Києві, подарував мені великого вірша із змістом і присвятою: "Козакові 2-го Запорізького полку Б. Антоненку-Давидовичу від козака 3-го Гайдамацького полку В. Сосюри". На превеликий жаль, цього вірша забрали в мене під час трусу в квітні 1977 року представники КДБ і не повернули…
Олександр Копиленко — козак Кінного полку ім. Костя Гордієнка
1918 року, за що його судив пізніше радянський військовий трибунал, але, зважаючи на каяття підсудного, не покарав чи покарав умовно (не пам’ятаю точно). Про це мені оповідав сам Копиленко.
(Продовження на наступній сторінці)