Та й мімікрична ж людська натура взагалі, а українська чи не найбільше! До найтрагічнішої ситуації вона здатна пристосуватись і якось вижити. Узяти б для прикладу цього здорованя з Полку низових запорожців, що так допоміг нам умоститись увечері більш-менш вигідно на ночівлю. Він пережив дві трагедії — першу під час розформування своєї "Січі", в яку улюблений "кошовий" Божко добирав таких же, як і він, фанатиків-романтиків; другу — нашу загальну національну трагедію, що наочно відбувалась іще з Старокостянтинова; і що ж? Прийшовши на добу раніше від нас до Старої Чорториї, він встиг уже відпочити й оговтатись від довгих безцільних мандрів і сьогодні вранці почуває себе досить бадьоро, ніби переконався, що й тут можна якось жити. Стара Чортория багата на гусей, і вони тут відносно дешеві; за них можна розплачуватись українськими гривнями, які приймають навіть жиди — чи то бояться погрому, чи через те, що "жидівська пантофельна пошта" не донесла в цей глухий закуток Волині, що єдиними грішми, котрі не знецінюються ні під більшовиками, ні під денікінцями, ні під владою Директорії УНР, є старі миколаївські, цебто царські рублі. Здоровань-низовець уже встиг рано-вранці купити на базарі жирну гуску й замовити якійсь хайці, як він назвав літню жінку-єврейку, спекти нам на обід гуску з яблуками. Мені й Романові, після того, як ми досі перебивались дорогою їжею за принципом — "хоч клоччя, хоч вовна, аби кишка була повна", перспектива попоїсти печену гуску з яблуками видалась Лукулловим бенкетом. Але мені невтямки: невже цей козарлюга, який зберіг і досі зовнішній вигляд військового стройовика — на кашкеті синьо-жовта кокарда з тризубом, охайно підперезана шкіряним поясом шинеля й рушниця за плечима, — не розуміє, що надходить крах усьому тому, в що він вірив і за що бився, може, аж на всіх трьох фронтах — за вимріяну Україну? Чи він гадає, що цього краху після такої великої крові, пролитої за це святе діло, й незліченних жертв померлими від тифу не може бути й що хтось далекоглядніший і розумніший за нього знайде-таки спосіб вивести Україну з її теперішнього неможливого становища? Чи він засвоїв собі народну приказку: "Біда біду перебуде — одна згине, друга буде", так чого ж, мовляв, тоді журитись і впадати в розпач! Тим більше, що тут же, в цій Старій Чорториї, перебуває й Петлюра з нами всіма, а той неодмінно щось примудрує, щоб урятувати Україну.
У величенькому одноповерховому дерев’яному будинку, що належав, мабуть, раніш якомусь дрібному поміщикові, кажуть, уже другий день засідає штаб Дієвої армії разом із міністрами уряду УНР. Що й як вони вирішують — невідомо нікому, але до будинку з ранку збираються старшини й козаки дізнатись про вирішення цієї ради, а значить, і про свою дальшу долю. Стоять вони там цілий день, а й досі нічого не знати, до якого висновку прийшли за дерев’яними стінами керівники уряду й армії.
Прийшли до цього будинку й ми з Романом, але, постоявши якийсь час у цій безвісті, пішли пройтись по містечку.
На містечкових вулицях скрізь сновигають наші військові, проїхала навіть верхи на конях військова оркестра Запорізького корпусу в чорних мазепинках з короткими червоними шличками при боці. Яка вона тут недоречна зараз з своїми блискучими геліконами, корнетами й валторнами, та й що їй тепер грати тут? Хіба що жалібний марш над нами й тим, що є найдорожчим у всіх нас, бо навіть національний гімн "Ще не вмерла Україна" прозвучав би саркастично в цих обставинах агонії України…
А ця агонія позначається не тільки в безкінечному засіданні за таємничими дерев’яними стінами поміщицького будинку, не тільки в тому, що чимраз більше починають марити в тифозній гарячці козаки й старшини, а й у наочному розкладі решток армії: коли-не-коли в містечку чуються постріли. Ні, це не єврейський погром, не прояви мародерства чи грабунків, — це знічев’я стріляють із рушниць, а часом навіть із кулеметів по галках, а то й просто в небо козаки такої дисциплінованої раніш групи, як Запорізька… Ці постріли лякають містечкових євреїв, хоч, відколи почався літній наступ армії УНР, не було жодного погрому, але воднораз дуже тішать єврейських і українських дітлахів, і, коли падає з високої гілки на покриту снігом землю поцілена галка, дитячий ярчак радісно вигукує і плеще в долоні. Кажуть, що, коли генерал Сальський, котрий перебрав від Волоха командування Запорізьким корпусом, десь припізнившись, примчав верхи до Старої Чорториї й побачив ці невинні на перший погляд розваги свого козацтва, в нього з очей потекли сльози: Запорізький корпус, це дитя Болбачана, розкладався й гинув на очах.
У якомусь провулку містечка я раптом зустрів двох своїх односотенців з 2-го Запорізького полку — Богорода й Зарембу. Тоді вони були звичайними рядовими козаками, що попали до полку з розформованого під час Жовтневого перевороту Київського піхотного "юнкерського училища", тепер вони обидва хорунжі, цебто їм надано перше старшинське звання в українській армії, але навіщо їм тепер "хорунжівство", коли, власне, армії вже майже нема?.. Вони запросили мене й Романа в якусь маленьку єврейську халупу край містечка, де крізь прикрашені морозними лисицями у вигляді фантастичної папороті підсліпуваті вікна далеко було видно засніжене поле з смугою лісу в перспективі. Нас почастували досить бридким на смак і до того ж смердючим темно-коричневим самогоном, технологія виробництва якого тоді була ще в первісному зародку, й щупаком, приготованим по-єврейському. Ми згадали наш кримський похід, пом’янули добрим словом нашого сотника Гоженка, що загинув уліті 1918 року на Чернігівщині, коли більшовики, порушуючи умови перемир’я, наскочили на село біля демаркаційної лінії й вигубили майже половину нашої сотні; розповіли, як 2-й Запорізький полк захоплював владу в гетьманців у Харкові та Полтаві, а потім став просуватись на захід, витримавши запеклий бій з гетьманцями під Ромоданом; які мали прикрощі з німцями в Полтаві, що мало не довели до збройних сутичок…
Усе це було в недавньому, а тепер, здається, такому далекому славному минулому, а зараз же що? Молоді хорунжі тільки стенули плечима.
— Що маєте робити тепер далі? Які плани або наміри маєте? — спитав я.
— Та які ж! Що буде з усіма, те й з нами… — відповів за двох Богород, а Заремба поцікавився:
— А ви ж як?
— Та й ми так: що з усіма, те й з нами, — відповів я ухильно, і на тому ми розпрощались, щоб не зустрітися в житті більше ніколи.
На містечкових вулицях так людно, як, мабуть, зроду не було тут, відколи хтось заснував це містечко й дав йому таку дивну назву. Ось іде поважна постать явно єврейського типу в доброму зимовому пальті. У той час, як місцеві євреї, відчувається, трохи збентежені скупченням такої великої кількості військових у їхньому тихому містечку, цей єврей почуває себе спокійно й самовпевнено. Чому? Ми з Романом чуємо, як хтось позад нас із цивільних українських інтелігентів тихо каже, киваючи головою в бік преспокійного єврея: "Пінхос Красний — міністр єврейських справ уряду УНР…" Тепер нам зрозуміло, чому він такий спокійний за свою особисту безпеку. Цей незмінний ні за Центральної Ради, ні за Директорії міністр-єврей так і не зумів разом із своїм міністерством ні стримати єврейські маси на Україні від активної підтримки, ба навіть співучасті в більшовицьких заходах, ані врятувати багатьох невинних євреїв від каральних акцій різних отаманів.
Он на майдані стоїть невеликий гурток, чути з мови, української інтелігенції, й про щось невесело розмовляють, і я з подивом упізнаю здалека серед них Тетяну Кулінич, отого лідера українського студентства в Харкові, а потім співробітницю більшовицького Укрцентрагу в Києві, а неподалеку від неї й українського есдека Котова, Чоловіка української поетки Олени Журливої. Цей для чогось вирядився в чумарку селянського сукна, підперезану кольоровим українським широким поясом. Як і що занесло їх сюди — не важко збагнути: всі вони — тріски розтрощеного бурями корабля української Державності. Чи то стерники цього корабля були такі недосвідчені й немудрі, що довели корабель до загибелі, чи матеріал, з котрого будувалося це судно, як виявилось, був такий нетривкий, — скаже колись об’єктивна історія, а тим часом нам усім дуже сумно…
А, власне, кому це — "нам усім"? Може, я не маю права розписуватись за всіх, користуючись займенником "нам"? Може, я — виняток, непорозуміння якесь, тоді як усі інші представники української інтелігенції одразу стали під прапор Жовтня? Так, мабуть, і скажуть, а то й напишуть наші сучасні літературознавці й критики типу Крижанівського або Шамоти, для яких мої чесні спогади будуть наклепом на наше минуле, але не їм належить останнє слово, а тим, що прийдуть по нас, коли нарешті здійсняться Тичинині слова: Хлюпни нам, море, свіжі лави, О земле, велетнів роди!
(Продовження на наступній сторінці)