Я мав нагоду переконатися, що на фронті не слід вживати або й накласти заборону на такі слова, як "передова", "вбито", "поранено', "полон", "наступ", "відступ", "оточення", навіть "наші" і "ваші". Вчора жартували отак, а сьогодні розбирайся, хто є хто, хто наш, а хто ваш, чия правда правдивіша, чия віра вірніша, хто партійніший. Сейсмолог Селімович повинен мати певну теорію щодо покликання планетарних вібрацій та вивержень підземного пекла і світових потопів. Звичайно, ці теорії надто абстрактні, але хіба з розташування зірок не читають людську долю? Те саме й слова. Це загальники — елементи, атоми, нейтрони і всепроникливі нейтрони. Ті в макро-, ті в мікро-, а ті в сфері людських доль, взаємозв'язків, волі і мислі, які означають або велике "так", або велике "ні", або щось середнє, перехідне, пограничне, де приховано найбільше таїни.
Я — недоучка фізик, бо що там два курси вчительського інституту, невдалий педагог, бо що таке — нічого не знати достеменно, не мати власних переконань, чого я здатен навчати, коли мене навіть мислити (не дай Боже!) не навчили. Я не філософ, бо суть мені не дається, я спершу повинен опектися, щоб називати гаряче гарячим. Я не психолог, бо слабо розуміюся на людях, на категоріях людей, класах, націях, цивілізаціях, світах і таке інше — до безміру і безодні, якими є космос, Господнє твориво, явлене за 1 О*47 ступеня секунди. Я просто совок, хоч трохи кращий, ніж майор Остапенко і мій "кореш" по розвідницькій бурсі. А я до нікчемного результату іду роками, іду колами, а не спіралями й гвинтами, як наївно уявляє собі поступ людський розум. Я не заздрю Богові, але негідний його, щоб носити його подоби. Половинчастість і подвійність людської моралі засвітила мене в зародку, я не визрів у молоді роки, я не змужнів, ставши мужем. У всьому поверховість, у всьому вершки того, що дозволялося гвинтикам, а найпідліше, що правителі вірять, що в себе нездатний повірити. Моя муза сліпа, як скульптура з Еллади. Вона не заграє, як скрипка без смичка, хоч не вивішую червоний ліхтар. Я стою на одній нозі.
Сейсмолог Ранко Селімович вірить у соціалізм з людським обличчям. Він матиме можливість побачити наш соціалізм, нехай він тільки зізнається якому-небудь типу з особливого відділу, що він — соціаліст. Нацgt; своїм, можуть закинути: "Тобі більше за всіх треба?" Його звинуватять в антипропагандистських намірах. Ось золотарям-мадярам нічого не потрібно, крім молодиць і сервовано-го столу. Цих приймуть, і вони стануть процвітати.
І все-таки я силовик, мене зламає тільки смерть. Тільки не через це і не тому, що знаю, що таке наш соціалізм, я відпустив Назарія з полону. Це щось більш приховане, мабуть, оте дивне, що нашіптувало думку вирубати різаком замки в тюремній брамі. Це прихований індивідуалізм, сказав би майор Остапенко. Чи живий ще цей плюгавий мудень? Чи й далі обминає шалена куля? Мабуть, командує досі. З німців тепер паршиві вояки. Майстри смерті стали майстрами драпу. Цих теж не можна лишати живими. Націонал-соціалісти! Треба ж!.. Хо-му-ти!
* * *
Вигнанці чи втікачі.
Двох військовиків я втратив, набув трьох бродяг.
Який-небудь майор Остапенко мені вибачить двох за трьох. Я записав їхні прізвища на зворотному боці суп-ровідки.
Одіспавшись та одчухавшись у лазні від вошей, бігля-ки зовсім не виявляли бажання втікати далі.
— Ця гробниця мені до вподоби, — сказав Ігор Мар-тинюк, найстарший з бігляків, якого я про себе охрестив Словоблудом, бо говорив він бездумно, як пугач, впопад чи невпопад, що на гадку навинеться. — Чума і Галета так само готові тут якийсь час перечекати. Я з Сибіру втікав тисячі кілометрів і сходив п'яти дощенту. Чума і Галета...
— З учорашнього вечора ви в полоні, — відрубав я. — Разом з Чумою і Галетою. Будете нести караульну службу і працювати: пиляти дрова, куховарити, тримати запас води, вести склад продуктів під час чергувань і не спробуйте разом з Чумою і Галетою що-неоудь утнути, бо — бачили гаражі в скелях? — там запремо і там сконаєте. Разом з Чумою і Галетою.
Наступного дня в каньйон прибилися ще троє, теж українці, з концтабору, "німецькі" полонені, як їх тут же назвали бігляки. Цих теж нагодували і послали до лазні "вошкуватись". Сімнадцять чоловік треба прогодувати і тримати в руках. Мені потрібен заступник. Для контакту з Ернестом Дорфманом міг підійти лише Петер Кайзер, німець. В льоху одного з гаражів зберігалося кілька центнерів картоплі, там же я знайшов бочівку меду. Інші продукти можна було брати в Дорфмана або в інших помістях, про які я не мав уявлення. Добре орієнтувався в цій місцевості Кайзер. Комуно-банду треба утримувати в статусі організованої команди, інакше...
Нема гарантії, що не будуть приставати нові пройди.
На заступника потрібен росіянин. Усі ми у Сату-Маре на збірному пройдемо "санобробку" особливого відділу. Хтось неодмінно ляпне, що своїм заступником я обрав німця. Я вирішив призначити "вибори" заступника. Коли виголені і вимиті пройдисвіти розсілися довкола казана з вареною картоплею, я коротко сказав про становище, в якому ми опинилися, і попросив написати на клаптику паперу прізвище бажаного кандидата, хто набере найбільше голосів, той автоматично стає моїм заступником.
Несподівано "взяв слово" один із в'язнів концтабору. Він подав мені документи (бозна як збережені!), мовивши:
— Я — бойовий капітан, начштабу артилерії енської бригади. Потрапив в оточення, контуженого німця взяли в полон.
Оскільки полонених ждуть в Сату-Маре, він за званням міг би очолювати конвойовану команду. Я повернув йому партквиток.
— Заховайте і ніде не показуйте, навіть в Особливому відділі. Посвідчення теж заховайте. Тих, хто побував у полоні, навіть у штрафну роту не беруть. Розумієте, комуністи героїчно вмирають на полі бою, тим паче офіцери й начальники штабів. Ви — утікач з концтабору, але хто підтвердить, що ви не дали підписку гестапо і вам не організували втечу. Чи ви роздягнетеся догола, чи залишитесь безпогонним обірванцем, я вас не можу визнати людиною, яка не порушила присяги, даної батьківщині. Отже, порядок голосування вам відомий, запасіться папірцями, ось вам олівець, передавайте по колу і опускайте "бюлетені" в оцей пробитий кулею шолом. Голова лічильної комісії — Ранко Селімович. Прошу.
Сейсмолог розібрав папірці. Найбільше, п'ять голосів, зібрав він же. Пополотнівши, заїкувато пробелькотів:
— Але ж я не можу, я — серб.
— Для нас ви — громадяни Королівства Югославія, в якому серби, хорвати і словенці піднялися на боротьбу з фашистами. — Я ще щось важливе мав сказати, та в голові раптом стало порожньо. Я тільки махнув рукою і додав, що завтра Селімович і Кайзер підуть на хутір за продуктами.
"Цей капітан — той же Остапенко", — подумав я, піднімаючись сходами на галерею. І вирішив його та ще одного табірника призначити черговими, а проконтролюють їх Чума з Галетою. Прізвище лейтенанта було якесь потворне, як в усіх штабістів, — Новосмик. Віль Ново-смик. ім'я в ініціалах вождя світового пролетаріату. Бальзак мав рацію, вказуючи на містичний зв'язок між іменем людини та її долею, — існує певна спорідненість. А що означає "Наумець"?..
Де він ухитрився сховати партійні і військові документи? Видно, підшив у підштанки ще до оточення, бо підібрали його непритомного. Де зіткнувся з двома іншими табірниками? Документи підготував, довідавшись, що ми добираємося до збірного пункту в Сату-Маре.
На старшого конвоїра Новосмик не претендував, він задовольнився б і роллю мого заступника, хоч я лише лейтенант.
Поживемо — побачимо. Треба перед ним прикинутися простачком. Бо, можливо, є якийсь зв'язок між капітаном і чутками, що готується повстання німецьких полонених у Сату-Маре, про які говорив Ернест Дорфман. Бо, можливо, є якийсь зв'язок між капітаном і самим Ернестом. Адже переді мною німець — єдиний автор містифікації.
Більше до команди не підпущу навіть пораненого маршала. Та й численнішу команду я не смію провадити до Сату-Маре. Не уповноважений. Одіссея, видно, щойно починається.
* * *
Поки я сидів у березі Сомешу й обмірковував наше життя-буття, Селімович вернувся з хуторів на Дорфма-новому мотоциклі. Вернувся не з хутора, а з хуторів.
— На війні треба жити за принципом, — каже Селімович, — роби вигляд, що виконуєш наказ, а вчини навпаки. Я тільки позичив у Дорфмана колесо, — показує він рукою на мотоцикл. — Коли йшли на помістя, кайзер зізнався мені, що кілометрів за п'ятнадцять в Марма-роськім бескиді живе його колишня дружина. Вона з ним у розлученні, він дав їй гроші, і вона з двома доньками купила собі у висілку хату і шмат полонини, коло хати — виноградник, сад і пасіка, тримає розмаїту живність, живе — не банує. Ще молода, але молодця собі не завела — де його взяти, всі на війні.
Селімович всідається коло мене на мораву і, зрозумівши, що я охоче слухаю небилиці про домашнє життя, пускається в детальну імпрезію про свою вилазку і те, що довелося побачити.
(Продовження на наступній сторінці)