Я вчився переважно самотужки. У шафах галереї сотні томів мудрих літописців життя, але я боюся до них підступати, щоо не знаходити того, чого мене навчає війна. А для гімнастики характеру не потребую інституцій та зразків. Полонені читають. Розсівшись під стінами, досліджують чужі спостереження, труть чола, скубають чуби, замислюються. Книги рятують полонених від нудьги і невідомого майбутнього, яке може початися з однослівної команди "Встати!". Чужі поневіряння рятують від думки про власні. Лиш я немовби перечитую себе заново і заново й не боюся смерті. Всі вони дорослі, а я, мов дитина, відчуваю одне й те саме, що мені бракує мого батька, що мені хочеться покласти голову мамі на коліна і щоб вона її погладила шорсткою теплою долонею. Я — думаюча дитина. Моя душа ще не освоїлася з тілом, і я думаю категоріями вічними й ледь знайомими, бо моя душа і моє тіло — дві номінації сутності, як личинка і метелик, одне можливе з іншим поза зв'язками пам'яті, без очевидного реального зв'язку, без пуповини. Є лиш генетична пам'ять: я в тілесній оболонці "я" повинен піклуватися про свою душу, як мати про дитину, поки не вмру, відпустивши або народивши зрілу душу мого "я". Коли мене вб'ють, душу мою зроблять безпритульною сиротою і вона блукатиме над планетою жалісним болідом без вартісного спогаду.
Інститутські професори радили мені стати вченим-ф і зиком. Мабуть, я щось нове відкрив би у будові матерії. Але авантюрний анекдот про старого педагога і молоденьку студентку позбавив мене посади шкільного вчителя фізики, а війна не пустила мене в науку навіть скандальним шляхом. Навіть моє тверде переконання, що людину може поправити тільки втручання Господнє, чогось варте, щоб його розвинути в теорію: як поділ клітин став необхідністю, як еволюціонували види, як із мавпи постала людиномавпа, з людиномавпи — первісний дикун, як дикун став, не маючи слідів спорідненості неандертальця з кроманьйонцем та всілякими пітеками, цивілізованою сучасною істотою. Коли мене вб'ють, хтось це обов'язково достежить без мене, і буде встановлено, що це воля Всесвітнього Творця, навіть непорочне зачаття, але це станеться далеко згодом, після того, як будуть пролиті ріки крові.
* * *
Втечу капітана Новосмика я передчув, коли вперше зиркнув у його тьмяні очі, на його худе, кістляве обличчя. Капітан ніби вистрибував сам із себе, і це всі побачили і пройнялися до нього презирством і підозрінням. Він належав іншому світові, іншим устремлінням, він був посланцем "кудись" і потрапив до нас чисто випадково й не на тривалий час. Він начебто цього й не таїв, але прийняв нас за ідіотів, знехтувавши нашою інтуїцією й здогадливістю.
Новосмик жорстоко поплатився. З-за гори вичахкав невеличкий паровозик з кучерявим димком над конусом чорної труби, за ним котилися чотири платформи з кранами, озброєними солдатами, шпалами, рейками, домкратами, купами кріплення дрібних інструментів. Потяг рухався повільніше за людську ходу. Ніхто з нас не простежив, що в березі капітан ховав пришвартований поміст із дверей і трьох довгих кільових брусів. Побачивши потяг, відрубав мотузи і, широко розставивши ноги на плотику, довгою жердиною відштовхнувся на бистрину річки. На першому ж водяному барані над камінним порогом двоє дверей сплюснулися, як крила метелика, бруси відпливли впоперек, и Новосмик опинився в полоні заломленого плотика. Він верещав як недорізаний, криком усіх скалічених, поранених і недобитих. Однак, ховаючись за насипом, сапери почули його і не звертали найменшої уваги, наче таку картину спостерігали вже не раз. Потяг зник за поворотом, крижаний стрижень ріки відніс замкненого в лещата дверей капітана до навислих скель на протилежному боці ущелини. Крик його незабаром різко обірвався, бігти туди не було сенсу.
Я бачив, як по-змовницьки перезирнулися Чума з Галетою. Ця пригода начебто стала уроком. 'Закляте місце", — подумав я.
Сліпий випадок? А може, війна перенаситилася жор-стокостями.
Людина безгосподарно, з наглістю присвоїла собі те, що з прозорою послідовністю і математичною логікою посилає їй на землю Творець, але, посмакувавши, зухвало заявляє: це я досяг, це ми здобули. Капітан посягав на багато з того, до чого не доклав зусиль, і мав замах на дещо більше, й ударило його в лещатах дверей до скелі, крик його урвався, не давши луни і не озвавшись у наших серцях жодною краплиною співчуття. Промайнув, як куля, що зрикошетувала від землі й згоріла в просторі без сліду.
— Що ви на це скажете? — запитав Ранко Селімович. Він тримав у руках з пальцем, устромленим між сторінки, товстеньку книженцію — теж коротав нудьгу, правда, більш осмислену, ніж та, що гнітила інших полонених. Він на щось чітко, осмислено надіявся. Сівши біля мене на поставлену на пеньки дошку, він знову повторив: — Що ви на це скажете, пане начальнику?
— Лиш те, що капітан мав конкретну мсту і йому треба було з нами чи без нас негайно добратися на збірний пункт.
— Але ж на платформах сиділи ваші сапери?
— А він — "наш'. Сапери — хлопці невибагливі. Він би їх якось обдурив, а з ними його не взяли і на підозру. Він охоче зібрався оглянути штабні автомобілі на плато, випрошував мотоцикл.
— Логічно. Невже це зв'язано з тими припущеннями, які вам видав Ернест Дорфман?
— Цілком правдоподібно.
— Серед наших полонених дворушників нема. Ручаюсь.
— Я не можу думати, що в Трансільванії не діє залишена німцями агентура. Фашисти всюди мають конспіративну контррозвідку. Так і ми практикуємо. Наша сіть розпилена по всій планеті, її мета — це відголос стратегічних штабів. Оперний співак, сидячи в опері, несамохіть повторює виконувану зі сцени арію іншим співаком. Отакий перегук між фаворитом і агентом. Агент з півслова вловлює замисел й поспішає виконувати, як автомат. Німецька контррозвідка тут є, і вона діє, не спить, її легко простежити за активністю, агентура весь час кудись поривається.
— Мабуть, ваша правда, — сказав сейсмолог словами Назарія.
— Пошліть до автомобілів Чуму і Галету. Розтлумачте, як добратися, але зброї не давайте. Нехай їх супроводжує страх Божий. Я певен, що вони прикидаються недотепами.
— Коли людина починає грати божевільного, вона ним стає. Прізвища у них якісь клоунівські.
— Отож-то.
— В найсерйознішій фальсифікації мусить бути щось невдатне. Стратегія стомлює, і стратег якісь деталі зрештою випускає з рук.
Однак Чума і Галета повернулися. Приперли по речовому мішку консервів, авіаційні комбінезони та кілька пляшок рому. Обидва були п'яненькі і чимось розгублені.
— У кущах ми надибали складені парашути,— запинаючись, розповідав Чума. — Три штуки. Машини загнали в ліс давніше. В одній радіостанція. Зброї немає. Продуктів на добру роту. Мабуть, ще буде десант у те місце, бо з дороги йдуть позначки з консервних бляшанок аж до машин.
— Де ви надибали капітана? — запитав я несподівано.
— Біля Клуш-Напоки, — чогось стрепенувся Галета. — Наш концтабір знаходиться в нагір'ї Бігори. Це душогубка для інтернованих і переміщених осіб. Німці відступили, а концтабір діє, на вишках есеси, годують, носимо каміння від загородки до загородки, словом, порядки німецькі. Ми вирішили втікати на Сомеш, бо Угорщину ще не визволили. Військовополонених там мало.
— А далі?
— Далі — через Петрос на Тису і Черемош і в Буковину.
— Малодоріжжя нам лише на руку.
— А куди мітив капітан?
— Він рвався до Сату-Маре.
— Яке він враження на вас справив?
— Як би то сказати? Чоловік темний. Закомандував з перших кроків. У концтаборі кілька тисяч полонених і ос-тарбайтерів, не дивно, що там ми його ні разу не стрічали.
— Пішли б ще раз за продуктами.
— Виділіть ще пару чоловік або дайте мотоцикла.
— Пане Селімович, — гукнув я сейсмологу. — Вирядіть з цими хлопцями всіх новоприбульців. Нехай потрудяться на нашу когорту.
— Слухаю.
Коли зібралася команда за продуктами біля середньої вежі колишнього замку, я голосно, звертаючись до сейсмолога, мовби чекаючи його згоди чи заперечення, сказав:
— До Дежа не підемо. Рушимо на захід до Клуш-Напоки, там почекаємо, доки не відремонтують залізницю на Сату-Маре. Нашу радіостанцію так і нема кому полагодити. Погано. Ми відірвані від світу, не знаємо обстановки на фронтах. А може, фронтів уже й нема?
— Може, — посміхнувся Селімович, — над рейхстагом замайорів червоний прапор?
— Хоч як би там було, продукти нам позаріз необхідні. З Богом, хлопці. Будьте обережні. Без халепи вам!
— І вам, — прогудів у відповідь Галета...