Якось посеред дня в каньйон скотився мотоцикл з коляскою, й Ернест заніс до скинії брата Фріца, нашого Фріца, члена комуни. Він був без ніг і рук, проте весело жартував і посміхався, жінка його ридала, і скиглило з коляски жовтисте, як лисиця, немовля.
VII
Наближалася весна. Ми щоранку в гаражі лущили кукурудзяні качани і раділи, що немає серед нас господаря. Повернувшись з лазарету, Фріц геть змінився як людина. Став лютий, немилосердний, чортихався навіть до немовляти, нам погрожував, що зубами підірве десь нібито закладену міну. Я все частіше задумувався, що треба рушати в дорогу, бо Фріцові ремства годі було витримати. Вночі до нас на галерею долинали його прокльони і погрози. Назарій зробив припущення, що йому під час операції передали наркотиків і в нього "поїхав дашок". Дружина ходила з перев'язаним чолом і безнастанно благала, щоб ми його вгомонили горілкою або відвезли до спецпритул-ку. Я ніколи не сподівався, що німці в родинних конфліктах настільки конструктивні і безжалісно нсвибачливі. "Тельбух з лайном", назвав брата Ернест, коли ми розповіли йому про терор, який нам влаштував його брат. Ми мусили його носити з собою, куди не йшли, мов китайського імператора, і затикали рота, щоб не верещав на весь каньйон, як недорізаний осел, бо те рикання насправді було чутно аж до хутора, куди не сягало гурчання тракторця. Крім того, він весь час відчував голод, скільки не напихай картоплею та кукурудзяною лемішкою. Лантух озлоби, та и годі. Здається, такої чинної функціональної мерзоти війна досі не могла створити. "Його треба вбити, як шкідливу блоху", — обурливо твердив Ернест, почувши цього страхітливого Риббентропа, коли той розпатякався на пхенькання немовлятка. "І я це вчиню, — заявив Дорфман-старший. — Але коли ви звідси заберетеся". Виходило, що ми і винні у всьому: що німаки вбили його матір, що йому відрізалируки и ноги, що в нього зіпсувався характер чи взагалі зійшов з розуму.
— А чого ж така люта ця сарделя? — незмінно спокійним голосом бубонів-повторював другий німець з драндрупи, статечний Петер Коган. — Та, навпаки, йому тре-а уповати на людське милосердя. Йому ж тільки сидіти на параші, більше він ні на що не годиться...
Якось я підстеріг, що Петер забагато затримується у ванькирику. Я погрозив йому кулаком, але вони не перестали обнюшкуватися з Фріцовою дружиною. Виглядало це настільки підло, що полонені стали позаочі в'їдати й на господиню. Конфлікт починав розкочуватися на вибоїнах, як перше шумерське колесо, бо й "кобіта", як називали Фріцову жінку, зачиняла на замок льох з картоплею, переховала до ванькирика частину наших припасів: сало, цукор, борошно. Випереджаючи змову, я пригрозив Петеру вироком комуни... Словом, ставало нам паршиво.
Лише з отаких дрібниць можна було прогнозувати, що війна в Європі падінням Берліна не завершиться. Почнеться нікчемний переділ земель і націй, будуть мурувати роздільні стіни між сусідами і братами, смертельно зіткнуться ідеології, наступатиме скеля на скелю, гора на гору і материк на материк. Оце криваве зіткнення — лише квіточка, буде й плід. Ненависть розірве людську цивілізацію, і, може, це переддень Нового Пришестя. Якщо планету охоплять деформації і катастрофи, будуть падати режими, диктатури, імперії і... розваляться родини, спільноти, сполучені штати і королівства — почнуться обвали свідомості і перемикання традицій до псевдотра-дицій, — запанує суржик існування заради насолоди, настане...
Але годі, я не панікер, просто попереду нічого доброго не бачу.
* * *
Обв'язавшись гранатами і тільки з вальтером за поясом, простую на хутір до Ернеста, щоб домовитися про подальшу долю його брата і братової з немовлям. Уже на тракті зустрівся з трьома балбесами в уніформі гестапівців. Вони мене зміряли з ніг до голови, а коли розминулися, через секунду покликали румунською (мабуть, прийняли мене за місцевого фермера):
— Що несеш у рюкзаку?
— Пустоту, — озвався я і усміхнувся.
— Знімай.
Вони не мали при собі зброї і позривали офіцерські погони (швидше для поселенців). Віку мого чи трохи старші за мене, виправка офіцерська, пещені обличчя, чистенькі комірці, складені мапи за широкими вилогами рукавів. Пихато самовпевнені, наглі, по-солдатськи жорстокі.
— Знімай.
— Чого треба?
Професійний удар у скроню повалив мене в пилюку. Ну, братчики!.. Я розігнувся блискавкою. Один дістав під бех, другий у голову, третій в обличчя. На землі добавив їм по копняку в живіт. Прийоми не розвідницькі, не боксерські. Просто влучні кулаки у вразливі місця.
— Auf Leben und Tod? — запитав я окривавленого фашиста, нагнувшись над його головою.
Видобув з-під поли револьвер.
— Nein! Nein! — залементував гестапівець.
Відійшовши кроків на десять, я відчув, що дурію. Вирвав кільце, запустив гранатою. Вона зірвалась, не долетівши до землі.
— Ну що ж! — сказав я, трохи оглушений вибухом.
Дивно, що мене не зачепив жоден осколок, бо я чомусь не встиг лягти і закрити голову руками, як це приписувала інструкція для новобранців.
— На життя чи смерть, то на життя чи смерть, — змолов про себе якусь нісенітницю. — Якщо минула вас смерть, то живіть. — Впоміж із гулом чув лемент "Nein!". — Ні то ні — додав за тою ж дуркуватою формулою. — Війна то війна... Але я полоненими ситий по горло.
їх було троє, і за законом я мусив би одвести їх на збірний пункт. Але чи троє? Той, якого я вмастив по голові, здається, не дихав. Під кулаком моїм проломився черепок. Нехай не лізе, це він, підлий, огрів мене межи очі й заходився здирати наплічник.
У моїй душі творилося щось несусвітенне. Своєї біди я більше не вмів передчувати. Хіба не було несусвітніс-тю, що я полишив без нагляду полонених, за яких відповідав перед Смершем, що вершив суд, що подався на хутір без шмайсера, адже гестапівці не посміли б мене бити серед пустелі; турбуватися за якогось безрукого і безногого параноїка, а вбивати трьох здорових чолов'яг, які з часом змінили б свої погляди на парадокси довколишньої дійсності і стали б корисними людству людьми? А чому вірити Ернестові? Він більше симпатизує дезертирам, ніж якомусь живолупові з Харківщини, живоглотові з Чернігівщини, головорізові з Донбасу чи Одеси, який поневолює його землю, прийшов непрохано до хати й не хоче вийти. Відмовляється вийти.
Отож-то: з мене пробивається щось людське, а перетворюється в звіряче, допотопно дикунське. Я, отже, навіть не одиниця,— потвердили б вожді народів і слухняних мас.
Ернест мешкає в чепурному котеджику над потічком, який теж зветься Сомешем, і якимись звивинами та гротами в тілі плато сполучається з Сомешем-великим, що впадає в Тису. Тракт огинає цю місцину досить оддалеки, осідок не видно з жодного боку, де рухаються перегінні стада, обози, тепер — війська.
— Це благословенний закутень Мармарощини, — пояснює Ернест. — Приписаний до хутора, але я повний автоном.
— Особливо після того, як зник полковник.
— Слава Богу, кудись запропастився, мов під лід пішов, — незворушно каже Ернест. — Прошу зі мною перекусити. Ви, мабуть, в справі мого брата?
— Не кину ж я полонених. Ернест посміхається.
— Звичайно, звичайно. Звів молодицю, і вам клопіт. Я вже думав... В Тигру-Муреші теж є госпіталь для інвалідів, але туди далеко об їжджати, а дороги нині непевні. Мене лиш непокоїть, як вам виплутуватись.
— Візьмете в шпиталі довідку, що інвалід такий-то перебуває там-то.
— Це вас влаштує?
— Безперечно, йдеться про одну людину, і тут нема брехні.
— Так, — якось знехотя каже Ернест. — Про одного полоненого...
— Вас же я не поведу замість брата.
— О Господи Боже! Не страхайте, я до війни і того не мав і не маю. Хоч не раз смикали і німці, і ваші.
— Братові так само не місце в каньйоні, — кажу я обережно.
— Так, — розтягло відказує Ернест. — Колись до неї залицявся...
— Петер?
— Ну, звісно, Петер. Але ми всі католики, жити на віру нам Бог не велів.
— Петер, на жаль, здоровий, — хитрую я.
— На щастя і на нещастя... О, ця проклята війна!..
Ми розмовляли, тим часом на круглому столику з'явилися тарілки з шинкою і квашеною капустою. Ернест щедро нарізав домашнього хліба, бринзи, виставив глечик овечої гуслянки, сулію "цуйки", налив у чарки сивухи.
— За спокій, товаришу!
— За швидший фінал!..
— Аби вже скінчилося.
На килимах по стінах світлиці висіли ятагани, криві турецькі ножі, пістолі, рушниці.
— Я трохи колекціонер,— мовив Ернест, перехопивши мій погляд.
Я розсміявся:
— Чогось не бачу шмайсерів, мінометних стволів, сучасних револьверів. А мені на тракті довелося посперечатися з трьома гестапівцями. Вони не збагатили ваш музей?
— І ви тут?! Даремно я їх переховував кілька тижнів. Ви їх знищили?
— Довелося. Вони на мене напали.
— Свині! — По хвилі додав: — І не дивина. Це не фронтовики, а тилові щурики. Як оті ваші... "особливі".— Ми розмовляли німецькою, і Дорфман не стримався, по-своєму уточнив: — Wiw über kurz oder lang.
(Продовження на наступній сторінці)