— Ви заховалися в садку! Але вони спершу вбили вашу матір.
— Я вирішив, що стріляє Фріц. Ми готові були вдарити по банді з тилу.
— Все це дуже навпомацки, пане Дорфмане.
— Мені прикро. Повірте, що я був немовби під гіпнозом.
— Ми залишаємося з Фріцом,— сказав я твердо.— Ми витримаємо оборону перед батальйоном і загинемо з вашими родичами.
— Я про вас не полишу думки.
— Треба замінувати узвіз. Зробіть це сьогодні.
— Ми поставимо розтяжки з гранатами.
— Старосту ліквідуйте. Якщо вам дороге життя. Ернест мовчки кивнув.
Я подумав: "Нехай ні маки покуштують, що таке революція. Вони перші запропонували соціалізм. Ще наїстеся, гади-перегади".
* * *
Я не помітив, щоб полонені тріумфували, видворивши мародерів, чи хоча б замислились з приводу того, що сталось. Начебто вони виконали звичну роботу і лиш добряче зголодніли після деякого фізичного навантаження. Ми сиділи в галереї з казаном підігрітої баранини, ще лишилося трохи самогонки, тож випили за упокій Фріцової матері, інших не згадали, мовби з соромливості чи усвідомлення того, що з ними скнаро не поділимо харчі.
Попри все, настрій нас щось розхитувало зсередини, як відщеплену гілляку. Це не на добро. Щось на дні душі поскрипувало, аж звискувало... Передсмертним голосом глухонімої з підігненими ногами і навхрест відкинутими руками.
Я звелів хутірським мужам скласти зброю і став оглядати двері, їх уже не зібрати. Треба навісити двері з гаража, а зверху отвір забити дошками, утеплити все матами, щось вигадати замість висаджених дверей до ванькирика.
Все це я вже ніби колись бачив, усе — як повтори в односюжетній драмі наново відкритого і знову забутого сюжету.
— Беріться, хлопці, до роботи, — покликав я. — Вигорають каміни, закоценіє з холоду ще непрацездатна жінка з немовлям. Розшукайте цвяхи, інструменти, принесіть матеріалу з туристських будиночків. Хто піде туди — беріть автомати. До діла, панове.
Невдовзі турбота про спільний притулок нас збадьорила і розворушила жадобу існування. Мабуть, це пра-дикунський синдром, бо наша пам'ять зберігала обриси родинних домівок, а постукування молотків і скигління ножівок нагадало про відчуття ліктя на велелюдній толоці, те відчуття, що скріплює особисто всіх, хто бере участь в праці з очевидним результатом.
До нас вернулася загублена майстерність. Залізні гаражні двері вселили впевненість, що ми в безпеці. Помили від крові долівку. Коли Назарій порізав пальця, апостоли обступили його з усіх боків і співчутливо поглядали, як другий німець, Петер Шмідт, промиває рану, обмотує пальця бинтом, зав'язує вузлика.
—Я вчився на фельдшера, — весело сповістив Шмідт.— Але не закінчив студії, бо забрали до війська. В армії я не хотів бути санітаром: багато крові і каліцтв.
Апостоли знічев'я стали перекидатися репліками, жартували і посміхалися. Важко було припустити, що ми щойно пережили час такого випробування, що ніхто не мав надії на порятунок. Я серед полонених став фундатором іншої лінії поведінки на війні, мене визнавали, дослухалися, тямливо виконували розпорядження. Це щось та важило, бо Фріц, як господар,обителі, майже не втручався в чинні справи команди. Йому болісно муляли осколки, рани гноїлися, його треба було відправляти в лазарет. Ми гуртом ухвалили відправити Дорфмана на тракт, тільки-но там розпочнеться рух війська, дарма хто, зодягнемо під фермера, в цивільне. Минулого не змінити. З Фріцових ран треба видобути осколки. А якщо донощика старосту не вб ють хутірські дезертири, я його розстріляю сам. Донощикам помилування не буде. Судний день без милосердя і спасу.
* * *
Стаємо то людьми, то мавпами — залежно від того, чи спокійно довкола, чи мимо проходять війська. Десь у ста-розамкових вежах два божевільних розігрують ролі: Гітлер свою, Сталін — усе нову, зі щедрого суперісторич-ного кінематографа, а статисти мільйонними числами граються в цюцюбабки до скону і голих обкльованих воронням кісток на розверзлих полях війни. Самозакохані авантюристи червоними олівцями ділять планету на глобусах, а божевільні полковники, ховаючись у накатних і бетонових бліндажах, вершать смерть нікчемним, безправним солдатикам, які мають право лише на тужливе вовче виття з двох звуків "у-ра!". Стратеги палять мости, щоб зупинити відкат власних армій, а шмерци стріляють атаки в потилицю, щоб не сміли зупинитися перед вогневим валом, відстрілюють скороспілих героїв, закликаючи до помсти рядових. Залаковані мізки мудреців нездатні сприймати все нові назви явищ. Пропагандистські максими не зрівноважуються з міні-прожитковими рівнями, і тільки ратні братські могили сумірні з табірно-зеківсь-кими полігонами всесвітніх новобудов. Мені, вчителю колись, звільненому з посади за анекдот, колишньому тюремному електрику, який, поглядаючи на перенаселений казематний двір, відчуває спонуку вирізати автогеном замки в залізних брамах, наказали довести до збірного пункту дванадцять військовополонених, проте не подумали, що мені не скортить покидати забутий, занехаяний монастир в каньйоні Семигородщини, а перед тим — турецький чи рицарський замок, а ще перед тим скит-пече-ру якогось відлюдника, який вирішив жити наодинці з Богом, бо і колись, і завжди в світі не було правди і не було справедливості. Я, мабуть, з самого народження терплю скруту і наругу, я кудись рвався, стримів, у щось вірив, але тільки в цьому скелястому міжгір'ї мені захотілося мати клаптик берега, розплекати виноград, завести пару кіз і нікуди не рипатись — ні наринг, ні на люд Господній. Ось чому мені симпатичний Фріц Дорфман з його нехітгю до просторів і висот. Та його не можна не любити. Це покладистий, мудрий добрістю чоловік, який вірить лише собі і небесам, прекрасний сім'янин, трудяга і на всі ремесла фахівець. Його родима пляма через півчола і щоки та великий хрящуватий ніс і товсті губи над масивним підборіддям зовсім не псують його обличчя, а коли він усміхається — взагалі красень. Дружина теж не вродливиця, але від неї віє доброю енергією, а коли я побачив, як вона причепурила своє кубелечко перед пологами, мене охопило ніжне зворушення: це вроджена самочка, подумав я, це — мамуся від самої Богородиці.
* * *
Після того, як поранили Фріца Дорфмана і ми всією командою відправили його на хутір до Ернеста, після того, як хутірські дезертири кудись запроторили старшину, а трактом стали брести тільки по два, по три обшарпаних німецьких солдати з колись бойових угруповань, які потрапили в оточення після Яссько-Кишинівської операції, я почав пильніше придивлятися до полонених. Якщо я їх розгублю, мене чекає трибунал. Якщо їх лишиться тільки троє, я можу сказати, що решту розстріляв при спробі втечі. Якщо їх лишиться двоє, їх розстріляють. Якщо я залишуся один, розстріляють мене (без слідства і суду). Найкраще нікого не втрачати. Попрацюють на відновленні донецьких шахт, і з часом буде яка-небудь міжнародна угода про обмін військовополонених, тоді і поляки, і чехи, і німці, і серби, і румуни, і мадяри повернуться сюди на помістя, в свій затінковий Інтернаціонал, до садів і виноградників, жіночок, дітей і родинних каплиць-гробівців.
Мадяри мої — обоє худорляві, миршаві вусатики, причому вусики в них, як у Гітлера, теж нікудишні, з голими, немов хом'ячий хвостик, рубчиками посередині. Німець Петер Коган — рябий носач, як і Фріц Дорфман, такий же громіздкий, але до маломовності мовчазний, як могила, дивно синьоокий і кривоногий. Поляки — лицюваті, дебелі й задисті парубійки, яких достобіса в кожному селі; серби — делікатні міщани з турецькими смуглими обличчями і турецькою задумою в очах. Румуни — класичні чорночубі даки, дрібні лиця теж маскують вусиками, ходять розвальцем, як моряки, без упину смалять цибухи і, здається, люто ненавидять один одного. Чехи — спортивного складу молодці, чогось обидва із повними ротами золотих коронок на зубах. Мадяри — брати-близ-нюки, чорняві, струнко підтягнуті непосиди, схожі — в одне обличчя, в один посміх, один прижмур й ту ж саму манеру ходити та зозулясто споглядати світ. Хлоп'ята з купальських підглядок і сороміцьких вигаданок.
Замулений лесом Дорфманів зарінок ми потроху зорали і підживили курячим послідом. Тут ми посіяли клинець жита, решту лишили під кукурудзу. Підрізали виноградну лозу. Розбили в дворі грядки і квітники, полагодили скляну оранжерею, почистили сад. Словом, комуна заробляла на прожиток і в Фріца, потім — у Ерне-ста, далі почали молодицям пиляти і колоти дрова. За борошно, молоко, повидло і цукор. Нарешті нам дісталася зі складом німецька кухня, полишена в багнюці край дороги якоюсь невдатною піхотою, і радіостанція, здатна приймати довколишні столиці: Бухарест, Будапешт, Варшаву, Прагу, Софію, Белград, Берлін, Париж і Рим з Ватиканом...
Ми отаборилися, хоч про це не мовилося ні слова. Ночами, коли в гаражі не пахкав шестисильний дизельок радіостанції і ми не слухали фронтових повідомлень, чутно було канонаду. Гори передавали гул каньйонами уздовж річок, неначе трембітами чи тірольськими флоярами. Здавалося, що бої ідуть зовсім недалеко, і літаки, навіть американські Б-25, навідувалися в будь-яку годину дня і ночі.
І ще одна суттєва деталь. Ми готові були відстояти зі зброєю в руках цю божницю, цей молитовний дім, цей наш пристанок. Знову ліпило снігом, вили завірюхи, проте все виразніше відчувалася весна. Радіостанції світу передавали, що Гітлер ось-ось капітулює, що союзники безкарно бомбардують Берлін.
(Продовження на наступній сторінці)