— Куди, Су поро? — питали пастухи, які гнали товар в полонину (батька знали в кожному осідку між Черемошем і Путилою як непокірного забіяку, котрому просто не з руки було побудувати шибеницю, настільки розцвіла цивілізація).
Підморгнувши, батько показав на захід сонця, і пастухи, все збагнувши, усміхалися у вуса. Побажали щасливого кінця, заспівали:
Ой в неділю рано півниченьки тяли,
Раненько в неділю, рано на зорі.
Ой а ще раніше легіник збирався,
При одній свічі вмивався,
При другій взувався.
Гей, коню мій, коню, скачімо в долину,
У срібний віночок вберу я дівчину...
В Іспасі батько негадано не викрав, не підмовив, а по-справжньому висватав вродливу невбогу дівчину. Третього дня пішов одним оком позирнути на родинну хату (не дай, кажуть, злидареві удачі!). На осідку ще трималася стодола, в якій можна було прихиститися. Тут уночі батько стрівся з нареченою, щось собі на радощах навіяли, бо вранці батько подався до графа просити помилування, мовляв, він не хоче відповідати за дідові гріхи, має намір лишилися на рівнині, розумом і серцем доведе, що виродився кращим, ніж отець. Пан згодився на тому, що батько відпрацює в нього за спалену дідом солому, одначе вночі підіслав гайдуків.
З обома простреленими ногами батько зопалу посадив маму в сідло. На гіімчицькому перевалі ноги йому розпухли і зчорніли. Мама допровадила коня з хворим батьком до Розтоків. Через день справила похорони. Мабуть, тому, що дуже покохала батька, або через те, що вже носила від нього надію, допиталася до Розлуча. Гуцули з поваги до батька запомогли вдовиці, чим тільки могли, та вона зниділа в тузі.
Чимось батькові не подобалися теперішні гірняки, що вирішив не вертатися в гори. Чи не надто втішають вони себе, коли жити вже несила, коли треба гризти ланці зубами?
Я оглянувся на Горинів хутір і, не вірячи собі, побачив: до мене дибає плаєм зодягнутий у дорогу Горинь.
— Піду з тобою, — сказав він. Голос його злегка здригнувся.
Я подав йому рушницю, а карабін з опаски взяв напереваги.
— У вас коли був асентерунок?1
— Передучора... Мені долягає, — приклав до грудей руку. — Я забагато випив. Брат поправився, а мені долягає...
— З нами нічого не трапиться. Накоїмо тріскоту, щоб збити колотнечу.
— І вас — з кіньми?.. У Вижниці полковник казав, що гуцулів треба мобілізувати з кіньми, тоді не втікатимуть з фронту.
— Мудрий полковник.
— А шпигуни у вас були? Наші жінки ходили до Путили на ярмарок, а у Вивозі в хурдиці — шпигуни...
Я осміхнувся. Крицяк теж нібито бачив шпигунів.
Ми залягли неподалік від закруту, де втопили німця. Мені здавалося, що це місце ще раз виявиться щасливим. Горинь поклав рушницю на землю, а сам став посеред дороги.
— Можуть над'їхати,— застеріг я.
— То ще чи буде війна? . — Як тебе звати?
— Одарій.
— Буде, Одарію. Отам, — я показав рукою за гори, — там як татари: не можуть прожити без грабунку. Там з малих літ привчають: "за кордоном — ворог".
— Змалку?
— Змалку.
— Ти бомкар. — Одарій вперше осміхнувся.
— Не віриш!
Він примружив око. Я чекав відповіді, та він мовчав. Цей гуцул був наймовчазнішим мовчуном. У гадці він неодмінно відповідав співбесідникові, та лише в гадці. Коли його язик ворушився, це була величезна праця. Деколи, дивлячись на спантеличеного співрозмовника, він знизував плечима, не в силі втямкувати, чи щось сказав, чи лишень подумав.
Він знову осміхнувся — цього разу жалісно й довірливо, і очі його потепліли, ніби звірив мені святу таємницю.
— Такий я...—Далі, либонь, прохопився язик: — А ти — впертий бомкар.
Я сів на стрімкачі, звісивши ноги. Внизу на жолобистих, полизаних течією скелях клекотів Черемош. Здавалося, не струмені води розбігаються, а змії. Долину наповнював шум. Вітер односив його до Гребенища, завертав назад. Заслухавшись, хотілося поринути в минувшину, без страху і турбот, без дивовижної винахідливості, заради хвильки спокою.
Нараз я побачив себе пастушком в полонині. Над головою неозоре синє небо, зокола, вигріваючись на сонці, спочивають старі стомлені гори. Палениця, Горби, Говерла. Я теж відчуваю втому. Мене п'янить запах квітів, присипляють шелести трав. Голоси чередників усе віддаляються, віддаляються, натомість чується нібито мій власний голос, він ніби награє щось із легенд, щось безмежне, як мрія. Мої руки ворушаться. Мені кортить заграти й повернути світові все, що він мені навіяв, бо воно не вміщується в грудях, та мені й не треба такого великого багатства. Перед зором виступають барвисті малюнки: украплені в мармур деревини самоцвітні роси, обрамлені золотими шишками ґонти на хатах... Теплими плаями стеляться мохи, поблискують намиста на дівочих грудях, глицюватими зубчиками вирізняються мережки на білих материних сорочках...
Це зі мною було. Цього я не вигадав, це справжність. Але для чого воно? Розповідають про батька: він завжди чорнив державні ярмарки, так далеко заходив у здогадах і підозрах, що дехто не міг його слухати, а потому виявлялося: все, що говорив батько,— свята правда. Як бракує його суду тепер! А я марю.
— Образився? — спитав Одарій. Його уста лишилися розтулені, мабуть, подумки казав: "Вибач . — Ти не знаєш, що було в нас!
— А що?
— Наш керманич... як наїхали німаки — зганяв хлопців під рушницю. Ми з братом лагодили вориння в полонині — то чекав із солдатами на вагаші... Ми понапивалися тютюнового вару.
— А де брат?
— У горах. Жінки злякалися, що товар реквізують... Як чоловіків. Жінки, звір...
— Вас було двоє?
— Шестеро... Батько вмер давно, не пам'ятаю.
— Жонатий? Одарій потупився.
— А брата як звати?
— Ярема.
— Імена не буковинські.
— Дідо з Галичини... Карабін де дістав?
— З німця, який нас провадив.
Сонце припікало. До вечора лишалося години зо дві. Я крадькома позирав на Од арія. У нього було невисоке похмуре чоло, широкі, гілочками розстелені брови, м'ясисті, трохи одвислі вуха. Капелюх з прим'ятими крисами служив, либонь, не першому поколінню, вишита сосонкою сорочка давно не бачила лугу. Постоли відполіровані довгою ношею, руді попротирані гачі заправлені в зіпрані доморобні шкарпетки.
Отаке-то. Судять грішники, невинні на каторгу йдуть...
А горами вже підбиралися тіні. Нараз рушили скоком понад стрімкі крутежі, як коні, й цілим табуном посунули до водоспаду. Одразу шмагонуло холодом.
Смерклося. Метрів за сто, віддзеркалюючи ще осяяне заходом небо, жеврів Черемош.
— Перед ніччю ні макам — аби далі від хуторів та жіночого плачу, який може збунтувати гірняка. Вони не розуміють, що найстрашніша розлука для гуцула — то розлука з горами.
— Гори!..— зітхнув Одарій.
— Ми побачимо їх на тлі ріки. Солдати будуть їхати попереду. Рушниця віддає вверх. Бери на ціль нижче.
Одарій звісив голову. Мені здалося, він подумав: "Кожна пташка своїм носиком живе".
— Звалю на дорогу смереку,— сказав я.— Коли коні понесуть, ні один не вирветься.
— Вали.
В Одарієвому голосі прозвучало щось лиховісне. Я одійшов на кілька кроків і зупинився. Було таке відчуття, що цей незбагненний чудернацький Горинь вибере менший гріх і вистрілить мені в спину. Оглянувся. Сірів камінь. Десь за ним причаївся Одарій.
— Пильнуєш? — запитав я чужим, майже Верешковим, голосом, коли той каже: "Минуле — брехня. Минуле — надщерблений викопний глечик".
Одарій не відгукнувся (а може, щось проказав мовчки?).
— Я швидко, — кинув я в згущені, синюваті присмерки. Та мене щось підштовхувало бігти. "Чого я не вірю
йому? — кричала за мене кров у скронях. — Бо не по-людському прийняв? Буде біда, коли всі такої заспіваємо. Станемо біді у забавку'.
Знову озирнувся. Каменя не видно, але Одарій мав би мене бачити на тлі річки.
— Чорт!
Я видряпався на скелю, запустив у смереку топір. Сік її, мов якусь марюку. Тоді вперся ногами в скелю, наліг плечима. Ноги в мене здерев'яніли. Туманилося в голові. Так зі мною було, коли йшов на німака. "Смерть... Смерть..."
— Чия смерть? — спитав я вголос.
Одарій відсунувся до стрімчака, звільняючи місце для мене.
— На ціль нижче, Одарію, — нагадав я ще раз. Кроків за двадцять темніла звалена впоперек дороги
смерека. Далі — вже фіолетова річка і чорна стіна ночі на плечах гори. Одарій кашлянув. У цю мить захиталися схожі на дитячі човники силуети. Погримувало обіддя коліс, скрипіли осі. Щось важке і велике, як кривда, пересувалося між горами.
— Навіть цівки карабінів видно,— тихо промовив я.
Примірявся. І ле вірив механізмові, який гріли мої руки. Та хтось у глибині ночі, хто стирчав на тлі ріки уламком сірника, несподівано зник.
— Що з тобою?! — закричав я на Одарія, не почувши пострілу. І знову мій голос був немовби Верешків. Над водоспадом метушилися тіні. Я вражено дивився на них і чув Верешків голос: "Минуле — брехня. Це ланцюг абсурдних зобов'язань і претензій". — Чого не стріляєш? — гримнув я на Одарія.
(Продовження на наступній сторінці)