Якось я об'ївся нестиглими борівками. Упав, корчить мене різь у шлунку, прошу в Бога смерті. Всевишній справді змилосердився, садовина хлипиула цівкою назад. Нагодився Троян, проте здалека не второпав, що зі мною, а коли наблизився, я затер усі сліди, бо не хотів перед ним принижуватися. "Ти що робиш?" — вражено спитав Троян. "Нічого". — "Брешеш! Я забожився. "Брешеш!" — з жахом пробурмотів Троян і додав, що все добре видів: я проковтнув гадюку. Того дня Оксен Супора сподобався б Данилові Крицяку, бо не був "прямолінійним". Я "зізнався": "Так, Трояне, але нікому — ні словечка. Так, у мені сидить змій-ненажера, коли зголодніє — намагається вилізти крізь рот. Мені треба багато їсти..." Ми з Трояном спали на спільній лежанці. Він став білий від страху. Відтоді уривав од власного рота, аби з мене не вийшов змій.
На останньому курсі Троянові, либонь, допомагав святий Іван Сучавськии. "Через ті школи, — сказав Данило,— я голий перед цісарем і перед тобою. Зоставайся дома". Троян ніби й зрадів. Ще б пак! Я не буду його більше бентежити своєю гадюкою. Ми з Данилом відвезли його до Сучави, і дорогою Данило замріяно говорив нам про Русь від Карпат до Камчатки, про сміливу боротьбу "твердих" з обмеженими консерваторами, та жодного слова не мовив про те, що в моїй долі наступає "крутий перелом". Коли верталися, було сказане недоказане: "А книжки, заслані під бандеролем професором Драгомановим, яко неодвітнії для приміщення бібліотеки, спалено". Можливо, цим Данило натякав, що, стаючи до батога, я не маю за чим шкодувати... Через рік Трояна відрядили до Віденського університету студіювати філософію. Тепер він уже має в тому університеті посаду: професор Троян Крицяк, лідер і провідник буковинських твердих", книжок під бандеролем не засилає...
— Вйо, здохляки! Вйо з рідної землі! Щастя, що не вмієте балакати, бо мусили б навчитися німецької, румунської, польської, турецької! Вйо за цісаря! Вйо на війну! Най буде війна, чорт забирай! Вйо!..
Кобила в мене дурна, а Ломикаменя виплекав з лошати, тямущий гуцульський коник.
— Вйо, Ломикаменю! Тяжко вгнатися за Крицяковими багацькими? Вйо! Всі рівні лише перед лицем смерті, і той мудрий, хто хвалить себе з могили. Вйо за цісаря!..
Почув би Крицяк — не минув би нагоди накинутися: "Але ж ти злий, парубче!" Може, й справді я злий? Я відчуваю, що мене обійдено, хоч маю все, що мають інші, а коли бачу в когось більше, в мені прокидається підозріння... Таки злий! Живих готовий різати, а на мертвих заробляти, як піп чи професор. Мене десь обійдено і, як дурня, кинуто в потік, з якого нема виходу. Недарма Крицяк радив: "Візьмеш себе в руки — стане легше. Життя людині дається для того, щоб вона навчилася перемагати себе". Потому він зробив старечу гримасу і сказав, що кожному з нас слід би вигадати про себе якусь героїчну історію, щоб оживати в цій історії, коли долають втома, розчарування і незлагоди. Ось він умостився на підводі і, задерши носа, смакує якусь героїчну історію, оживає... Осідлав крилатого коня, озброївся двосічним мечем, громить габсбурзький генералітет. Покажи їм, стариня, де раки зимують! Адже ж викурили з теплого гніздечка. Покажи їм! Ади, перехопив на плече бичисько, як карабін. Воїн цісаря!.. Він комусь намилить потилицю, пани-боги-добродії...
Я смикнув віжки.
— Вйо, Ломикаменю!
Коненята рвонулися вперед, випереджаючи Крицякового воза. Данило заволав:
— Ти здурів! Чи батога просиш?
(Мабуть, не встиг зануритися в героїчну історію).
— Чого наїжджаєш?
— Фронт приснився.
— Коли в тебе глузд за розум завертає...— сплюнув. У голові обозу Іван Кошута, розлуцького ватага син, затяг:
Ой покропіть доріженьку, Щоби не курилась, Перекажіть до дівчини, Аби не журилась.
Перекажіть до дівчини, Аби не чекала, Як зблиснула шабля гостра, Голівка упала.
У гущі мряки, мов у нечуваному світі, де ніщо не пропадає, млосно ридало: упала, упала, голівка упала, голівка упала.
Крицяк зіскочив з воза. Я теж не всидів.
— Заждіть, стариня, — вчепився йому в рукав. — А може, я того німака, що нас провадить, кину в Черемош та й повернемо додому? Чуєте, Крицяк?
Данило всміхнувся куцим обрубком своєї слухняної посмішки і пробурмотів:
— Бойчак загилив кизяк, вліпив кизяком — ґудз під оком.
— Я не жартую, стариня! Ви мене знаєте.
— А знаю! — знову той самий обрубок посмішки.— Спочатку налякай, тоді покажи ведмежий барліг.
— Що ж? Лякати і ви вмієте,— мовив я. "Ти вмієш наводити страх! Де ще ходили чутки про мобілізацію, а ти трубив селом, панікував..." — Ви п'ятий рік торочите про війну, Крицяк,— сказав я з люттю, ніби Данило був винний, що нас гнали на фронт.
— Я передчував і готував люд...— Він судорожним рухом поправив кресаню і зітхнув.
"Не терплю, коли гірняк вимацує себе перед світом, як мавпа в дзеркалі".
— Кому від того легше? Може, вам легше, Крицяк? — Він не відповів, і я майже переконався в своєму припущенні.— Вам, Крицяк, таки легше!
І Данило зміряв мене довгим пронизливим поглядом.
— Ти чого розійшовся? Чого?
— Бо у вас від страху губи зсиніли. А коли б вам громада звеліла вбити німака?
Йому, видно, увірвався терпець. Нервово смикнувши вус, гаркнув:
— То бий орчиком суку! Чого чекаєш?
Я зірвав з орчика шлею. "Нема! Нема в горах добрих леґенів. Перевішали. Витлумили. Лишилося таке, що само дає собі руки скрутити. Мертві нейтрали! Лицарі страху! Воюєте, поринувши у вигадані історії..."
— Аби тебе світ не знав! — просичав наді мною Крицяк.— Не вмієш жити в пошані — за мак-зерно пропадеш!
— Авжеж! — прошипів я. — Краще здохнути в сукняному мундирі. Іван Кошута каже, що будуть годувати мамалиґою з бринзою, аби швидше рани гоїлися.
Крицяк вирвав з моїх рук орчик, прив'язав шлею і підштовхнув мене до воза.
— Дурне ти телятко, Ксеню. Велике, навіть трохи розсудливе, але не може, щоб не побрикатись.
Отаким робом він завжди мене гамував. Якби він крикнув, я і його оперезав би батогом, і німака б скупав у Черемоші. "Дурне ти телятко, Ксеню!.." — лисячим хвостом притулилося до моїх вух, бо сказав те самоповажаний, шанований людьми і від природи делікатний гірняк. Попустивши віжки, я ліг на возі. У вухах мені лящали Крицякові слова. Коли минула злість, задрімав і почув голос пароха: "За корону! За великого Франца-Иосифа!" За ним говорив німець, який нас провадив до Вижниці. "Усі найбільші витвори мистецтва — німецькі. Найсильніші гімнасти — німецькі. Найбільші винаходи і найвидатніші вчені — німецькі. Найкраща промисловість — германська. Найкмітливіші робітники — німці. Де в світі організованість і порядок кращі, ніж у Німеччині?!" Гуцулам на чолі з Трояном Крицяком (лідером нової орієнтації) зосталося лишень прилаштуватися до цього славного племені й жити як у Бога за пазухою. "То чому нас, німців, — провадив далі жовнір, — прагнуть позбавити місця під сонцем? Кайзер і цісар люблять вас, пани гуцули, як рідних дітей, і впевнені, що ви горою станете за честь трону". — "Бідовенькі ж ви мої!" — прошепотів Іван Кошута. Парох став читати: "Сергій Верешко, Іван Кошута, Данило Крицяк, Оксен Супора, Максим Третяк, Василь Чигрин..." Усього сорок чоловік. Парох перехрестився і гукнув: "За корону! а великого Франца-Иосифа!" У цю мить німак озирнувся на пасма гір, немов злякався, що кайзер, якого дурний гуцульський попик забув упом'янути, пустить на село блискавицю.
— Ксеню! Чуєш, Ксеню! — термосив мене Данило. Я розплющив очі й передражнив німця:
— Усі найвидатніші в історії подвиги — прусські...
— Тьху!
— Боги-пани-добродії, — надточив я.
— Тьху! — мов під'юджував Крицяк і зблід, сатаніючи.
— Нас комісують, стариня, — сказав я, сідаючи. "Еге ж, відпустять, — й самому скортіло повірити, одначе щось заперечувало: — Не спокусися! Дати зневіреному чоловікові трохи правди — і він глибше влізе в ярмо". І все-таки вголос я додав: — Розпустять, навіть на світ не встигнемо глянути.
— На що там дивитися!
— Тато раз на віку спускався в діл.
— А дідо чого зслиз з рівнини?
— Бо спалив графову скирту.
— Завиграшку?
— За кривду... А німцева шинеля якраз на мене! І карабін придасться: моя рушниця б'є, як розсохла сикавка.
— Вио, здохляки! — хтось попереду підганяв коней, Крицяк аж скривився од пецесердя. Либонь, дорога стала пекти. Ще раз сплюнув и подався геть, а я подумав: "Вернешся, ще не так припече!"
Тужливо, майже жіночим голосом Іван Кошута виводив:
Ой на горі два дубочки, Явір зелененький, Покидає Яровицю Леґінь молоденький.
— Втечу я з фронту, — мовив я собі так, як колись хлопчаком говорив: "А я ще тебе ошукаю, Трояне!"
Крицяк справді вернувся.
— Ксеню, може б, дременути в ліс? — зацьковано блимнув очима.
— Обом?
— Можна б і посполом...
— А якщо облави?
(Продовження на наступній сторінці)