Я запріг коней і поїхав до себе на осідок. В уяві знову замаячив німець. "Найсильніші гімнасти — німецькі. Найкраща промисловість — германська..." Він мав просте, нелукаве обличчя. Мабуть, був порядною людиною. Очевидно, це спорт: хвалити те, чого нема. Самоповага, самозвинувачення, самовикриття... А може, лиш оця бридота і дозволяє людині іронізувати зі світу і з себе і тим самим відчувати, що не все втрачено і вона, людина, ще має обличчя, душу, розум. Бо поза цим вона або слугує, або обслуговує! Як той казав: на роботу ходжу кохатися, додому вертаюся працювати?..
Несамохіть я розміркував, що в горах сталась підлість. Чесні та сердечні гуцули, такі чесні та щирі, що вже ними послуговується найпаскудніша покруч, ніби з переїду збаламутилися і сотнею пар рук розділили між собою куце солдатське життя того німака, аби всі завинили, бо у змові— всі підлягають криміналу і ніхто не посміє видати таємницю.
В хаті не сиділо ся. Можливо, якби вона була розмальована і оздоблена, як та, яку купив у Крицяка для віденського музею австрійський вишколений москвофіл, я лежав би собі мовчки на лаві та й шукав у лініях візерунків якихось натяків на повороти людської долі, як робить ворожка, читаючи з долоні.
Батько тесав хату, турбуючись тільки про те, щоб було просторо дітям, зручно господині. Тут нема прикрас. Нема навіть вишитого рушника. І в мене таке відчуття, що сюди повинен хтось прийти і все змінити. Я люблю гори і не довіряю цивілізованому світові. Сам по собі я чогось навчився, твердо знаю, що й без академій можна чогось осягнути, але стараюся нічому не давати спуску, як справжній гуцул, і того, хто повинен до мене прийти, чекаю не з рівнини. "Діл,— каже старий Кошута, наш примхливий ватаг, який не любить суперечливих визначень,— то пекло. Там — знищення. Там усе так переплуталося, що нема виходу, а історію творять війнами. Там колись тирани замикалися в монастирських келіях, а тепер закопуються в підземелля, і навіть коли вмирають, цього роками ніхто не знає і всі скоряються мертвому". Старий Кошута має свої причини ненавидіти рівнину. А я настільки люблю гори, що мені не кортить бути причетним до справ у долі. Видно, це через Максима Третяка. В нас, любить повторювати він, не зобачиш кланової зневаги. В нас і дик не втратив серця. Максима довкруж величають сепаратистом. Мені здається, він зважає на це так само, як Верешко на жіночу лайку.
Все-таки самому в хаті маркітно. Не знаєш, до чого причепитися. Коли б не ця катавасія з мобілізацією, заробляв би в полонині на хліб. А так — що робити? Навіщо?
Я йшов облазами до водоспаду. На дорозі — ні душі. Черемош за ніч виповнився дощовими струмками, подекуди розлився. На водоспаді ріка стікала широким мутним сувоєм, який, розмотуючись, ніс у долину гуки сотень і тисяч флояр. Високий, зарослий смереками берег набігав з одного боку до самої ріки, а з другого — то ховалася під кручами, то визирала вузенька доріжка, на якій учора мелькнула смерть.
Я вже було ступив на неї, коли з-за гори показалося відділення кіннотників. Через кілометр дорога, минаючи Гребенище, поверне на південь, у пустку, серед якої над Яловичорою і Саратою губиться кілька хуторів, у тому числі й наш Розлуч. Вершники прямували туди, їхали поволі, біля водоспаду стримали коней, походили уздовж кручі і підтюпцем подалися далі.
Я нарубав смерекового гілля, половину спалив на мураві, засипав попелище глицею, рештою віття вкрився. Заснув би швидко, коли б не солдати, що проїхали поруч. "В селі будуть опівночі, — прикинув я. — А завтра надвечір отут проведуть рекрутів..."
Зійшов місяць. Гори зітхали на холоді, шлапав, осуваючись у наповнені таловоддям яри, зернистий провесняний сніг. У цю пору в долах цвітуть сади. А в гори весна придибує пізніше. Я уявляв собі рівнину з розповідей, мабуть, ахав би там з подиву, як ахають у нас рівняни. Якось я бачив на Перекалабі кількох старих гуцулів, що вели на повідках коней, а в сідлах погуцкувалися пани й панянки. Через півроку вчителів синок привіз книжку, написану тими гостями. Коли їдеш верхи, гори вельми привабливі. Не дивно, що гуцули в книжці були змальовані милими варварами, які лиш те й роблять, що вигукують "Мой бри!' і Оле!", а про Стіжок, Яровицю, Козарку, Жупана сказано, що то такі собі чарівні горби, звідки не хочеться злазити.
Вітер доніс шум водоспаду, а мені в дрімоті здалося, що на плиті збігає молоко. Навіть запахло пареним молоком. Я розплющив очі. Крізь глицю пробивалося місячне сяйво. Я подумав, що живиця в місячному сяйві мусила б пахнути молоком. Ще трохи, і я вигадав би себе в такій героїчній історії, де під стравами вгинаються дубові столи, та вчасно згадав, що гірняки не скаржаться на долю.
На світанні, наловивши дрижаків, поклацуючи зубами, я збіг до водоспаду. Черемош рвав з-під ніг дно, виважував каміння. Я крок за кроком обмацав заглибини, нараз оглянувся — і завмер: німець сидів, припершись плечима до великого каменя. Він спинився тут, мабуть, знесений течією. Руки були складені на колінах, наче відпочивав. Отак тобі не поталанило в горах, чоловіче! Привіз газет, навчив газетних слів, вирішив, що ми порозумнішали й підемо битися за зганьблену честь трону... Його вдарили ззаду по голові і кинули в річку з карабіном через плече. Я захоронив тіло, а новісінький манліхер і патронташі взяв з собою.
Аж з гори кинув погляд на долину. Купка вибіленого сонцем каміняччя над скульбаченим німцем. Смерть... І він теж був прямолінійний... Нерозважливий. Вигнанець з власної землі, який хотів стати переможцем на чужій! Ну, газетами багато не зробиш, тим паче серед непоступливих гірняків. Пославши в Габон десять учителів, французький уряд виділив для охорони кожного вчителя артилерійську батарею, а для охорони кожної батареї — ескадрон кавалеристів... Ти, чоловіче, навіз нам мудрих газет і переконав, що ти проти нас — муха. Мені тебе жаль.
Через годину у вигині Яловичори показався невеличкий хутір. Як і Розлуч — непримітне гірське гніздечко, населене кількома родинами, які з Божого благословення швидко розмнож) валися, бо над потоком бавилося з доброї півсотні дітиськ.
Малеча спершу метнулася врозтіч, та, запримітивши вишивану сорочку і поцяткований мідними капсулами черес, зійшлась до гурту. Змішалися, як наполохані в'юни, пошепотілися, вислали до мене найвищого зростом, худорлявого, але жилавого підлітка з чорною короною кучерів і смішним на дрібному личку ламаним носом.
— Не наша зброя,— сказав хлопець і показав на карабін у моїй руці.
— Чоловіки на хуторі є? — запитав я.
— Забрали.
— А жінки?
— З товаром у полонині.
Я обвів зором осідки на пригірку. Хати — з позачинюваними віконницями, дерев'яні стільці біля дверей на метрових стовпчиках, куди взимку висаджують собачі буди, щоб не досягли вовки.
— Це Вигода?
— Так. — Хлопець торкнувся рукою топірця в мене за поясом, і сумніви його розвіялися остаточно. — Яловичора — там, — махнув у бік Стіжка, що темнів на тлі похмурого неба химерною кінською стопою.— Може, постукай до Горинів? Там двоє вернулися.
Мені відчинив худощокии, із запаленими очима гуцул років двадцяти п'яти. З вигляду — людина квола й податлива, без внутрішніх спонук і мети (порожнє річище). Та, раз на що-небудь зважившись, такі стоять на своєму до смертної хвилини.
— Конаю з голоду, — сказав я. — Продай шмат бринзи. Господар розвів руками і раптом перед самим моїм носом гримнув дверима.
— Ей ти! — гукнув я. — Зажди-но!
Мене охопила лють — готовий був вламуватися, як жандарм. Підбігши до вікна, шарпонув мотузку.
— Тебе відпустили? — припав лицем до шиби. Господар виплив із сутінків, ствердно кивнув головою.
Звузивши очі, знову відступив у глибину світлиці. Я забарабанив у шибу.
— Чого? — почулося за дверима.
Вийшов, та, зобачивши карабін, чкурнув до сіней. Я спіймав його за рукав, виволік надвір. Він був досить широкий у плечах, не набагато нижчий за мене, проте надзвичайно виснажений.
— Ти потурнак чи я? Мене привела сюди біда, а ти за людину не маєш. Шкодуєш мамалиґи — підсоби інакше. Увечері гостинцем будуть провадити наших хлопців на фронт. Я хочу налякати солдатам коней, може, котромусь із леґенів удасться втекти при гармидері. — Мені хотілося якось розтермосити цього нещасного невірка. — Ми вже один раз втекли.
Гуцул заперечливо покрутив головою.
— Дам рушницю, Гориню.
— Ні.— Він набурмосився і прискалив око.
— Німців небагато.
На висохлому лиці виступили дві гарячі плями, обведені білими пругами змертвілого від голоду тіла.
— Підеш?
Він на секунду зніяковів, випалив одним духом:
— Знаю вас! Політичні бомкарі! Мене лишили, бо я пив тютюн.
Мене чогось вкололо слово "бомкар" (згодом і Верешко не зміг мені його пом'якшити). Та я не встиг озватися — Горинь рушив на мене з розчепіреними пальцями, я сторопіло відсахнувся.
— Бомкарі!..
Я позадкував до воріт.
— Пий тютюн,—задихаючись, хрипів Горинь.—Ади. — Він зібгав пальцями шкіру на вилиці. — Видиш? Пий тютюн.
— Сам ти, бачу, бомкар. Тепер здихаєш?
Я доброї півгодини відсидів над потоком, сердито дивлячись просто себе. Згадав розповіді про батька. Гринь Супора у двадцять три роки якось удосвіта приторочив до сідла рушницю й вирушив до низового села Іспас коло Вижниці.
(Продовження на наступній сторінці)