Зі словом від громади виступив дев'яносторічний сухорлявий, але моторний і на вигляд ненабагато старший за Юра Клим Маринич, Миколин дід.
— Громада низько тобі кланяється, сину, — промовив тремтливим тенорком. — У річках нуртує зрадлива хвиля. У лісі стогне лютий звір. У небі котиться стрімкий грім. Ми віримо, що ти сумлінно пантрував наше добро і не мав ріски сну в оці. Нам невпродиво твій нестерпучий жаль, бо ти — чесна людина. Посполом дякуємо за службу. — Старий обвів юрбу звеселілим зором. — Рости великий, сину.
Навколо забринів смішок, заплескали в долоні. Клим Маринич поцілував ватага в скроню і за руку привітався з пастухами. На його знак дівчата піднесли полонинцям наповнені кварти. Ми випили, хекнули і в супроводі натовпу рушили до церкви. Парох нездужав. Та він і не потрібен був.
— Отче наш на небесах, — солодко, як Златоуст, затуркотів прощений громадою Кошута. — Будь милостивий до нас, Господи, Боже наш, і хай славиться ім'я твоє, і хай славиться спогад про тебе високо в небі і внизу на землі...
— Хай буде царство твоє над нами нині і завжди,— схлипнув тенорок діда Маринича. Для оказії він чисто поголився, між чорними, трохи понурими вусами, на які з заздрістю задивлялися й парубки, жевріла лагідна усмішка. — Прости і помилуй нас, що б ми не зробили проти тебе, і не вводь нас у спокусу.
— А чого Бог вводить у спокусу? — голосно прошепотів Микола Маринич, не спускаючи з діда покірного погляду. На леґіника покосилися, і він услід за дідом повторив: — А врятуй нас від зла, бо твоє царство... Мій дідо — як лісовий див... і во віки віків.
— Ввечері прошу всю ватагу до себе додому,— підняв руку Кошута.— 3 жінками, хто жонатий.
Над юрбою зринув гомін, полилися бубонці сміху.
— Переспали в барвінку, а на ранок... — Побачивши мене, Микола прикусив язика і опередь товаришів шугнув у натовп.
— День за днем... Багатвечір на порозі, — бубонів Юр, під руку ведучи діда Маринича.
— Ксеню! — наздогнала мене Крицякова Олена.— Бачилася з твоєю, Ксеню. Де таку білозірку надибав?
— У темному лісі.
— То й видно. Між людьми давно була б у парі. Не ображайся, але я подумала: "Ади, бурлиголова! Хіба він її вартий?!"
— Невартий?
— Ще подумала: цій любасці потрібне щастя. Перед нею треба розплистися медом і молоком. А він — сухий, калічений, злодумний...
— Ти ж не куштувала який.
— Гарна! — прицмокнула Олена, пропустивши між вуха мовлене мною.
На оболоні вирувало людське стовпище. Олена пішла вилучати товар, а я з в'язкою сіна на возі поїхав додому.
Дружана відкинула ворота, метнула в мене далекий і променистий, як сонце, погляд і, взявшись за кантарок, допровадила конячину в затишок оборога.
— Я розпряжу, Ксеню. Там тепла вода, іди митися.
У сінях я зняв із себе зітлілий сардак, зітлілі гачі, зітлілу сорочку. Мені здалося, що й караоін зітлів, і я колупнув нігтем деревко. Помившись і натягнувши свіжу білизну, впав на лежанку, розкинув важкі од втоми руки.
"А що має казати Юр Кошута? Тяжко дається хліб у горах".
У світлиці все було переставлене на краще, образи окутані рушниками, пахло хвоєю.
— Поїж, — сказала Дружана, нахилившись. Я погладив їй руку.
— А ти?
Ми їли з полив'яної миски, перезираючись, і всміхалися. Прийшло просте й незгірше життя.
— Кошута запросив у гості. Підемо?
— До нас навідувалась Олена.
— Про що ви розмовляли?
— Вона розповіла, як ти мало не застрелив дяка.
— Нема що згадувати.
— То правда?
— Чиясь вівця блукала на царині. Я загнав на обору і поїхав на звал по дрова. Повертаюся — шарварок. Дяк обзиває злодієм. Попік йому м яке місце дробом.
Дружана розсміялась, потому звела брови і спитала:
— Що з Оленою?
— Гасом ошпарилася. — Чи через втому, чи тому, що обвітрилося, в мене запекло і стерпло обличчя.— Гасом,— повторив я, дивлячись на мальований глечик у закутні.
— Вона була гарна, Ксеню? Я кивнув.
— Дуже?
— Як ти. І ви були б надзвичайно схожі.
Знявши кептарик, Дружана лягла побіч мене, уткнувшись лицем у плече.
— Не ховайся,— сказав я, перебираючи пальцями дрібненькі завитки кіс на її скронях. — Я хочу тебе бачити.
— Ксеню, — мовила вона тихо. — У нас справді буде гуцулик. Тепер справді.
— Син?
— А хто кого більше любить? — поривчасто підхопилась Дружана і, сміючись, сперлася мені на груди. — Якщо ти мене більше любиш, народиться син. Коли я... Ну, хто кого більше любить? Хто більше любить, Ксеню? Чуєш? — затермосила вона мене. — Хто кого більше любить?
— Я.
Вона заперечливо крутнула головою.
— Ні. Я тебе так чекала!..
— І я вернувся додому багатим господарем. Ми на весь рік маємо що їсти і маємо чудову ношу. Щонеділі будемо кликати когось у гості, а в будень я займуся... Вгадай чим?
— Щось змайструєш.
— Найкраща і найрозумніша, я займуся різьбярством. Першим ділом вирізьблю твій портрет.
'Різьбярством, — уже впевнено міркував я. — І не яким-небудь. Треба виписати книжок. Може, я прославлю ці занедбані гори?"
Кортіло сказати про це вголос, сказати набагато більше, а іншими словами, вигадати себе в приємній для серця історійці.
— Уся наша хата буде в оздобах, — мовив я пихато, ледь ворушачи губами.
— Так?
— Я її нікому не відпродам.
Дружана засміялась, заглядаючи мені у вічі.
— Ти її так вичічкаєш, що нам страшно буде зайти.
— Я поселю тебе з сином у зимарці.
— Боже!
— Посаджу на хліб і воду. Всі сили і всі гроші оддам мистецтву.
— Ти добрий, пошануй нас.
— Я злий! — сказав я хриплуватим моторошним басом.— Я ненавиджу Міттельштедта.
— Хто це?
— Німець. Офіцер. Наш ескадронний командир. Він читав нам книжку одного російського письменника про війну росіян з Наполеоном і вчив, як бити росіян. Це не армія, а вал, говорив він. Вал треба розсікати, заходити в тил і оточувати.
— Хочеш побалакати про війну?
" — Хай їй чорт! — Я схопився з лежанки. — Одягайся. Йдемо в гості.
— Не нап'єшся?
— А що?
— Не треба.
— Не наврочуй, сонечко. Я тебе безтямно люблю, і в нас буде син.
— Я думала... Інколи мені здається, що ти сердитий.
— Я протестую не проти людей, а проти неволі. Я — за повну волю і розум, за самовизначення людини. Мабуть, у наш час у цьому нема нічого поганого... Але я заговорив, як книжник. Вибач.
Надворі пощипував мороз. Ми йшли шпаркою ходою, тримаючись за руки. Я подумав, що ми, мабуть, непогана пара. Правда, в мене псувався настрій. Щось причаїлося на споді душі і волало: "Треба бути щасливим. Треба..." Я намагався заглушити його, це немовби вдавалося, та настрій спадав.
Ми пройшлися за село і звивистим плаєм вибралися на дикогір'я.
— Знаєш, Ксеню, — захоплено вигукнула Дружана.— Тут усе як у Красному Долі.
— У крайній хаті, ось там, — показав я внизу, — авст-ріяки до смерті побили господаря. Лишилося четверо дітей.
Дружана спохмурніла, я провадив далі:
— Бачиш ґаночок з флюгером? Там мешкав Максим Третяк.
— Ти розповідав...
— Смереку без вершка бачиш? Під нею австріяки застрілили Павла Супору, мого стриєшного брата. Я з Су-порами не сходився. Це були єдині в селі люди, які не допомогли мамі, навіть пробували з нею судитися за хату. Але австріяки вбили Павла під тою смерекою. Онде дяків осідок.
— Якому ти припік м'яке місце дробом?
— Правда, я не признався, що мав з ним старі рахунки. Колись розповім. У пароха я малим крав сливи. Коли вони достигали, я наїдався.
— Ксеню, а тепер ти не голодуєш? Ти так мало їси, що я боюся.
— Ні, — засміявся я. — Я живу пам'яттю.— Очі її заповнив смуток, і я додав: — Ні, Дружано. Наїдаюся досхочу. Справді.
Раптом мене немовби хто смикнув за полу, і я відчув, що червонію від сорому.
— Поки зійдемо — смеркнеться,— сказав я.
— Ходімо, — озвалася Дружана і теж чогось спалахнула.
— Замість питати про дурниці, — сказав я, — розповідай про Красний Діл.
(Продовження на наступній сторінці)