Він зітхнув і поправив на грудях табличку: зазвичай із такими ходять ті, хто купує золото або пропонує на продаж квартиру, але на цій табличці були виведені ім’я Сигізмунда, його вага, зріст і таке інше.
– І що ж ви тепер робитимите? – обережно запитав Фімка. У крайньому разі він дав би дьору: тепер, схуднувши, бігти він міг довше і швидше.
– Ну, я сподіваюся якось це виправити, – зніяковіло зізнався Сигізмунд, вказуючи на таблички. – Тільки не знаю, як. Може, за допомогою Пензля?.. Але Пензель виявився справжнім лише наполовину, а потім ви його зовсім у мене відібрали. Але й у вас нічого з ним не вийшло, правда?
– Взагалі-то так. А коли ми зробили його повністю справжнім, виявилося, що ним може скористатися лише Король. Я вирушив за Королем, спеціально, але не знайшов його.
– Що ж тепер?
– А ходімте зі мною, – великодушно запропонував Фімка. – Наші усі зараз на правокачальній вежі. Може, разом щось вигадаємо.
Удвох із Сигізмундом вони пішли вулицями Охів. Зараз був ранок, нічні і денні городяни перемішалися. Вони схвильовано перемовлялися, і Фімка, прислухавшись, розібрав окремі слова: "дощ", "наші права", "відмовитися", "а як же інакше"... Він смикнув за рукав зелену горилу в солом’яному капелюшку, яка саме пробігала повз нього:
– Скажіть, будь ласка, що тут відбувається?
– Потім, – відмахнулася та. – Даруй, хлопчику, але в мене немає часу все пояснювати. Йди до правокачальної вежі, там сам зрозумієш, що й до чого.
І вона помчала далі.
– Фімко, – покликав Сигізмунд.
– Зачекайте, я...
– Фімко! Роззирнися, швидше!
– Що?
– Мені здається, чи будинки справді рухаються?
– Справді, – прошепотів вражений Фімка. – Але як таке може бути?!
– Не про те ти запитуєш, – пробурчав із кишені Мось. – Як – не важливо. Головне, чому!
Будинки продовжували рухатися, обережно і граціозно, немов гігантські циркові слони. На їхніх балконах, башточках, а то і просто на дахах сиділи господарі, скеровуючи будинки так, щоб нікого не зачепити і не покалічити.
І рухалися вони усі в одному напрямку.
До правокачальної вежі!
Перезирнувшись із Сигізмундом, Фімка поспішив услід за будинками.
– Ми тут про дещо довідалися, – подав голос Мось. – Це через правогін. По ньому права качаються тільки в один бік: від вежі до будинків. А навпаки ніяк не можна. Тому вони йдуть до вежі.
– Що значить "тому"? Навіщо їм права назад у вежу накачувати?!
– Кажуть, Лонгій-Л’Оккі з Рету-Де-Моном придумали, як можна зупинити цю порядну епідемію.
– То як?
– Вони хочуть улаштувати дощ, але не звичайний, а з прав. Адже права здатні творити дива і перетворюватися на що завгодно. І от усі городяни захочуть очистити місто від цих табличок і парканів.
– Але ж я хотів як краще! – пробурмотів збентежений Сигізмунд. – Я просто хотів, щоб скрізь був порядок!
– Порядок – це така штука, яку приймають з доброї волі, – повчально мовив Мось. – А те, що тут коїться, вже не порядок. Це – обмеження!
Вони опинилися перед вежею – там, на самому її вершечку зібралися і сестри-принцеси, і адміральша Бенбоу, і чарівник Лонгій-Л’Оккі, і Рету-Де-Мон, і Мірмелеон, і привид Гороб’янія. Щоб усім вистачило місця, Лонгію навіть довелося начарувати трохи більшу площадку.
Помітивши Фімку.із Сигізмунд ом, друзі відправили до них хмару із синьою літерою "П" на борті.
Звідси, згори, усе місто лежало перед Фімкою наче намальоване. Було видно, як статечно рухаються до вежі будинки, щоб, по черзі приєднавшись до неї і здоївши в неї залишки прав, поступитися місцем іншим.
– Сигізмунде! – гукнула адміральша Бенбоу. – Як же ви могли так вчинити з усіма нами! А я вам так довіряла! І ви мали добру репутацію в мого чоловіка.
Бульчин Жуск зніяковіло кашлянув:
– Узагалі я не хотів, щоб хтось знав, що я теж король, тільки не з вашого міста. Я тут у відпустці, пообіцяв-от своїм зятеві й дочці наглядати за Охами, поки вони подорожують. Я і вигадав Порядників, але потім виявилося, що місто саме чудово справляється і нам не потрібно нічого такого робити. А ти, Сигізмунде... Ех, та що там казати!..
– Вибачте мене, – попросив Брехло. – Якщо я можу якось допомогти...
– Навіть не знаю, чи зможеш, – втрутився Рету-Де-Мон. – Але... раптом у тебе вийде?.. Словом, історія така: хмари, у які ми збираємося закачати права, звичайно, правові. Але потім потрібно їх зробити дощовими, а для цього необхідно літеру "П" у них на боках домалювати до "Д". Зрозуміло, Пензлем. От тільки Пензель не бажає нікого з нас слухатися.
– Мене він теж не послухається, – засумував Сигізмунд.
– А можна я спробую? – запитав раптом Фімка.
– Точно, – підтримали його Мосі. – Дайте Пензель Фімці. Адже йому вдалося відчинити Двері.
І справді, варто було Фімці взяти до рук Пензель, як той знову засвітився зсередини таємничим світлом.
– Малюй! – вигукнув Рету-Де-Мон. – От і перша хмара готова. Давай!
І Фімка, внутрішньо ціпеніючи від захвату, вивів на боці в хмари ще три палички, так що "П" перетворилося на "Д". Негайно хмара змінила свій колір на фіолетовий і знялася високо в небо, приготувавшись пролити закачані в неї права.
Наступних кілька хвилин Фімка тільки тим і займався, що малював на хмарових боках літеру "Д". Коли ж хмари закінчилися, Рету-Де-Мон кивнув і сказав:
– Гарна робота, молодець. Але це ще не все, друзі мої. Дощ буде не справжнім без блискавки і грому.
– Де ж нам узяти грім і блискавки?
– Еге-гей! – закричали в цей час знизу. – Ми прибули.
Фімка обережно, щоб не звалитися, визирнув на вулицю: там стояв Айо, а довкола нього юрбилися холодильники на крокодилячих ніжках. У холодильниках сиділи гвінпіни, а над ними мерехтіло всіма барвами веселки полярне сяйво, прив’язане, немов повітряна кулька, на мотузочки: щоб не спливло. Його гвінпіни вивели з Вічної Криги і на прохання Рету-Де-Мона привели сюди.
Їм, разом із сяйвом, допомогли піднятися на вежу.
– Вважаймо, блискавками ми вже забезпечені, – підсумував Рету-Де-Мон.
– А як же бути з громом?
– У цьому нам допоможе мій брат. А ось і він.
Справді, до вежі наближався, як завжди, незворушний Колреш Ямс. За ним гордовито прямував дрібний хуліган Шварцик, який ніс у своїх здоровенних кулачищах новий, ще більший барабан детектива.
Коли вони піднялися на вежу, Рету-Де-Мон сказав братові:
– До речі, драпування з Горщичка можна зняти. Адже рано чи пізно його все одно довелося б повертати, а так він звучатиме голосніше.
– Ось у чому річ! – здогадався Сигізмунд. – Саме для цього ти, Шварцику, і поцупив у мене ложку з подвійним дном?! Щоб потім сховати Горщичок і винести його, так?
– Ну взагалі-то так, – зізнався Шварцик. – Я ж казав, що виправляюся. Я ж на благо міста діяв, Сигі. Через те, що ти тут накоїв, і окуляри в добродія Лонгія довелося взяти – інакше б я Горщичок ніколи не викрав.
– Гаразд, – сказав Рету-Де-Мон. – Настав час заподіяну шкоду виправити. Якщо усі готові, чи не розпочати нам, друзі?
І вони розпочали!
Спершу зняли з Горщичка драпування, і Колреш Ямс, примірявшись, від душі затарабанив по його порожньому днищу! Грім загримів такий, що чутно було у всіх куточках Охів! Мабуть, такі успіх і визнання великий детектив мав уперше за свою кар’єру – і детектива, і музиканта.
Потім гвінпіни почали прив’язувати шашки до полярного сяйва і запускати їх долу. Між шашками і сяйвом натягалися тонкі блискучі нитки, і раптом рвалися з тріском. От вам і блискавка!
А потім, звичайно ж, у хід пішли хмари з намальованими на боках літерами "Д"!
"Д", – подумав Фімка, – значить "дощ". Але ще "добро". І "домівка". Он скільки класних слів починається на букву "Д"! "Дитинство", до речі, теж".
Він засміявся цьому життєдайному дощеві, який змивав з вулиць і будинків міста все наносне, несправжнє. А внизу, на бруківці, городяни танцювали, взявшися за руки, крила і щупальці. Ну, а в кого не було ані рук, ані крил, ані щупалець, ті ляскали плавцями або просто перекочувалися з боку на бік і весело співали.
Дехто потім навіть стверджував, що бачив танцюючих у небі вакуумних летяг. І знаєте, я їм вірю...
Розділ тридцять сьомий,
у якому приходить Король
Дощ потроху закінчувався. Щасливі й утомлені, городяни розходилися по своїх будинках, і ніде, ні на кому не залишилося табличок, бірочок і наліпок. З вежі було видно, як у географічному парку усе повертається на свої місця, а самотній заблукалий веласираптор із намальованого Сигізмундом світу давно розпластався на бруківці й перетворився на мокрий аркуш. Чарівні Двері тепер знову з’явилися, дощ змив із них фарбу, і вони стояли й вабили до себе.
І раптом: "Король! Король повернувся!" – закричали десь далеко.
Радісні голоси підхопили цей лемент і понесли його над містом, як прапор, як сонце.
Ті, хто був на вежі, перезирнулися.
(Продовження на наступній сторінці)