– Три! – закінчив Мірмелеон. – Продано!! ...Потім він, звичайно, перепрошував і казав, що закричав за звичкою. Але це було потім.
А зараз вони опинилися в одній кімнаті з розбудженим і розлюченим Сигізмундом.
Розділ тридцять перший,
який повинен був іти раніше, перед тридцятим і навіть двадцять дев’ятим, але розлігся саме тут і нікуди йти не бажає!
Сигізмундові сьогодні випала важка днинка. Коли Лонгій-Л’Оккі і Рету-Де-Мон принесли йому пісковий годинник, він саме побачив, що Пензель тільки наполовину справжній. А, відповідно, наполовину – підмінений. І значить...
Тут уже Сигізмундові стало не до жартів і не до подарунків. Якщо Пензель наполовину підмінений, виходить, усе, що він малював, не спрацює зовсім. Тут не буде за принципом "ти – мені, я – тобі", – в Охах мають силу зовсім інші закони.
Сигізмунд ледве дочекався, доки двоє носіїв установлять годинник і підуть. Потім він помчав до географічного парку. Брехло був майже впевнений, що там зараз коїться ого-го яке безладдя!
І він не помилився.
Узагалі, неприємності почалися відразу ж, варто було лише Сигізмундові вийти на вулицю. Він, Головний Порядник, бачив те, чого звичайні городяни ще не зауважили (а незвичайні – зауважили, але поки мовчали).
Відтоді як Пензель потрапив йому до рук, Сигізмунд працював без відпочинку. Наводив власні порядки. Або, точніше, малював їх. І тепер намальоване облуплювалося і розлазилось, як погана фарба під дією дощу і часу.
Сигізмунд злякався. Вивіски на будинках і покажчики ("Прохід заборонено!", "Переходячи дорогу, не забувайте подивитися навсебіч і в небо!", "Стоянка тільки для повітряних куль п’ятої категорії надутості!") – нехай і змінилися, нічого особливого в цьому нема. Можна завжди намалювати нові, звичайні. Але він не лише таблички за цей час намалював.
У географічному парку всі доріжки зав’язалися вузлом. Сигізмунд попростував від каменя-покажчика до Долини Загублених Речей і побачив, як його страуси зникають один за одним. Немов хтось стирає їх гумкою. Загублені речі знову перемішалися в безладні купи. Сигізмунд ступив уперед, щоб хоч чимось зарадити, але доріжка раптом вигнулася і вивела його зовсім в інше місце.
Так, це була Хаща Хижих Равликів. Тут Брехло погосподарював зовсім трошки: намалював на черепашках кожного з равликів порядковий номер і прізвисько. Ну і паркан зробив декоративнішим.
Тепер паркан зник. І написи на черепашках теж – разом із черепашками!
Якось так виходило, що, зникаючи, намальовані Сигізмундом речі прихоплювали із собою в небуття і те, що існувало раніше!
Він не встиг домудрувати думку до кінця, бо Равлики його помітили. Без черепашок, до речі, вони рухалися набагато швидше. Приблизно зі швидкістю розлюченого бультер’єра. А розміром були з німецьку вівчарку.
Сигізмунд прожогом метнувся до виходу з парку, але доріжка знову схитрувала і вивела до Долини Загублених Речей. Брехло подумав, що це навмисно. Парк немов знущався з нього, дражнив цілковитим безладдям, якому не було виправдання.
– Порядники не здаються! – гаркнув Сигізмунд.
І побачив, як на крило літака, одного з тих, що стояли в Долині, вибирається живий динозавр. А за ним ще один. І ще.
Брехло упізнав їх – зрештою, він же сам і малював цих чудовиськ.
"Але як таке могло статися?!.."
Замість того щоб сушити над цим голову, Головний Порядник чкурнув світ за очі. Інакше він міг залишитися і без очей, і без голови: динозаври вже помітили Брехла і кинувся слідом.
Так швидко Сигізмунд ще ніколи не бігав. Він взагалі не дуже любив бігати, вважав, що це порушує порядок. Але хижі динозаври одразу завдали йому потрібну швидкість – щоправда, і самі не відставали, гади.
Ноги винесли Сигізмунда до Будинку Порадників. Позаду майже нечутно мчали веласираптори, але у тім-то й суть, що "майже": тихий цокіт їхніх пазурів по кругляках бруківки був страшніший за гучне ревіння. Так поводяться лише істоти, абсолютно впевнені у тому, що станеться за кілька хвилин.
"Навіщо я їх намалював, ну навіщо?!"
Сигізмунд увірвався до Будинку, ледве не збивши з ніг Айо.
– У чому річ?.. – почав був той, потім помітив динозаврів і замкнув двері буквально перед самими їхніми мордами. – Це звідки такі взялися? – запитав він у Сигізмунда.
– Та... намалювалися, – пробурмотав Брехло, відводячи очі. – Слухай...
Почувся дзенькіт розбитого скла на першому поверсі.
Вони перезирнулися.
– Де Бульчин Жуск?!
– Він пішов прогулятися, – заспокоїв Сигізмунда Айо. – Але ж ми тут, – додав він тихо. – Скільки їх?
– Я, знаєш, якось не встиг порахувати. Але, думаю, у нас з’явиться така можливість, якщо ми...
Розлетілося ще одне скло. Щось важке гупнуло у сусідній кімнаті.
– Негайно до гвінпінів! – скомандував Айо. – Зрештою, не так вже й важливо, скільки цих динозаврів там. Головне, щоб вони не опинилися тут.
Порядники помчали до Вічної Криги. Раптом просто перед ними на повороті коридора з’явився веласираптор. Він був весь у порізах, напевно, тому, що проривався крізь вікно, але з цих порізів кров не текла, тільки стирчали розпатлані краї розривів, адже динозавр був паперовий.
Сигізмунд змахнув перед собою Пензлем, немов мечем, але на веласираптора це не справило враження.
– Айо, Сигізмунде, пригніться! – заволав хтось за спиною Брехла. І відразу ж: – Прицільними – вогонь!!!
Коридором полетіли шашки: чорні, білі і чарівні бірюзові.
– Брешеш, не пройдеш! – волали гвінпіни.
– Не на тих напали!
– Знай наших!
– Нема чого без запрошення в чужий Будинок сунути!..
Одна шашка рикошетом бацнула Сигізмунда по лобі, але він анітрохи не образився – навіть тихо порадів, що колись навчив гвінпінів такій корисній грі, як "Чапаев".
Згодом, коли пристрасті вляглися, динозаврів було розбито (буквально – від ударів шашок вони просто розлетілися на паперові клаптики), Брехло подякував гвінпінам і Айо за допомогу і побрів нічними вуличками Охи додому. Сигізмунд бачив, як навколо і далі відбувалися дивні, неприємні зміни, пов’язані з тим, що він намалював Пензлем. Але зараз Брехло нічого не міг зробити.
"А раптом, – думав він, – все владнається само собою..."
Вдома Брехло влігся в ліжко, міцно стискаючи в руках Пензля-зрадника. І заснув. І йому наснилося, як він, маленький, катається на поні, і той постійно вириває в нього з рук повід.
І було чудово!
Доки він не прокинувся.
Розділ тридцять другий,
у якому наші доблесні герої рятуються звичайнісінькою втечею і опиняються в облозі
– ...Три! Продано!! – вигукнув за звичкою Мірмелеон.
Сигізмунд здригнувся і розплющив очі. Потім він підхопився на ліжку, і всі побачили, що на тому боці, на якому Брехло спав, у нього в кобурі висить щось дуже схоже на пістолет.
– Рятуйся, хто може! – заволали з усіх кишень Мосі. – У нього шашкомет!!! Причому заряджений бірюзовими шашками, а ці не промахуються!
Шашкомет Сигізмунду видали гвінпіни, про всяк небезпечний випадок. Брехло зовсім забув про нього, але лемент чеширських тарганів нагадав йому про зброю;
– Стій! Стрілятиму!
Та де там! Поки Сигізмунд витягав з кобури шашкомет, Лонгій-Л’Оккі, Фімка і, зрозуміло, Мосі в його кишенях, встигли втекти. Через вікно (вже в компанії з привидом Гороб’янія) вони вилізли на вулицю. І майже водночас із будинку вискочив розлючений Сигізмунд з шашкометом у руці.
– Тікаймо врізнобіч! – скомандували Мосі з кишень. І Фімка відчув, як його куртка розривається, намагаючись скористатися порадою. Він не став чекати, що ж відбудеться раніше: розірветься куртка чи його упіймає Сигізмунд. Фімка припустив бруківкою і не відразу зрозумів, що біжить слід у слід за Лонгієм-Л’Оккі. І, ясна річ, Брехло погнався саме за ними, бо його не цікавили ні Мірмелеон, ні привид Гороб’янія. Його цікавив Пензель, нехай тільки наполовину справжній.
Над головою Фімки просвистіли дві бірюзові шашки й врізалися в Лонгія-Л’Оккі, трохи нижче його спини. Чарівник мовчки змінив напрямок бігу.
– Наворожіть же щось! – крикнув йому Фімка.
– Не можу! Мені потрібно хоча б півхвилини спокою, щоб підготуватися.
Але стільки часу вони не мали.
І тому Фімка дуже зрадів, коли побачив попереду свій безпритульний будинок.
– Повертайте он туди! Бачите, де над дверима дзвіночок висить!
Лонгій-Л’Оккі кивнув і моторно шмигонув за двері. Фімка забіг слідом за ним, і вони міцно-преміцно зачинилися зсередини.
Хоча, звичайно, могли б і не хвилюватися. Будинок однаково не впустив би до себе Сигізмунда, якщо хазяїн, тобто Фімка, не хотів цього. По той бік Брехло щосили гупав кулаками в двері, кричав щось про законність своїх вимог і наказував негайно вийти.
– Дзуськи, – гмукнув Мось. – Навіть не слухайте його, нехай собі надривається. Краще розкажіть, що з Пензлем. Чому ви вирішили, буцімто він тільки наполовину справжній?
Чарівник підніс Пензель до обличчя й уважно роздивився, ніби хотів переконатися, що не помилився.
(Продовження на наступній сторінці)