– Так, – сказав він після довгого мовчання. – Тільки наполовину. Коли дивишся на нього через мої окуляри, відразу видно. Ручка справжня, а от сам пензлик – підробка. На жаль...
– Що ж тепер робити?
– І так завжди, – пробасив зі свого кутка знайомий Фімчин Стіл. – От повернувся він додому – ні тобі "вітаю", ні "як ся маєте". Відразу розмови розмовляє, робить вигляд, що зайнятий.
– Напевно, світ рятує, – уїдливо прорипіло Крісло. – Вони ж усі такі, герої. Що їм до звичайних меблів... навіть якщо вони не зовсім звичайні...
– Вибачте, – засоромився Фімка. – Але за нами гналися вороги і взагалі... Вітаю. Тобто очі б мої вас не бачили, – виправився він. – Дякую, що вчасно опинилися з будинком на нашому шляху, а то б...
Він здригнувся, уявивши, що б трапилося, якби Сигізмунд їх упіймав. Брехло, немов відчувши, що про нього згадали, знову заволав, вимагаючи від них негайно вийти. Потім об двері загрюкали бірюзові шашки: на щастя, без особливої шкоди. Зате Сигізмунд, схоже, дечого не розрахував. Дуже скоро почулися його вигуки. (Зрештою, бірюзові шашки завжди знаходили собі ціль, навіть якщо вона анітрохи не нагадувала ту, в яку запулював їх стрілець... зазвичай якраз і не нагадувала.)
– Це даремно він, – скрипнуло Крісло.
Начебто підтверджуючи його слова, щось важке обвалилося з даху на ґанок. Сигізмунд, здається, встиг відскочити. І, мабуть, причаївся і вичікував.
– Виходить, – замислено сказав Мось, – не вистачає верхньої частини Пензля... Гей, Столе. Здається, в одній із твоїх шухляд бачили Ми дещо цікаве. А ну висунь на секунду найнижчу.
– Нічого там немає цікавого, – пробурчав Стіл. – Всього лише друга частина Пензля, туди її сам Король поклав, коли ще жив у нашому будинку.
– Так це будинок Короля? – захоплено вигукнув Фімка.
– А ти думав, чого він так довго до себе нікого не приймав? – гордовито відповів Стіл. – Добре, тримайте свій Пензель, – він висунув нижню шухляду, і Фімка витяг звідти те, що спершу сприйняв за стару перуку з твердого волосся незрозумілого кольору.
– Нумо, нумо... – Лонгій-Л’Оккі зняв підроблену і приставив справжню частину. Пензель у його руках ледь помітно здригнувся і на мить засвітився.
– Працює! – захоплено закричали всі, а Стіл тріумфально ляснув дверцятами, мовляв, знай наших!
– Тепер залишилося тільки знайти ті самі Двері, через які пішов Король-Маляр, – підсумував Лонгій-Л’Оккі. – Шановні Меблі, ви випадково не знаєте, де вони можуть бути?
– Ну от, зовсім інша справа! – добродушно пробурмотів Стіл.
– Так би відразу! – відгукнулося Крісло. – Щоправда, – додало воно дещо зніяковіло, – про ці Двері ми нічого не знаємо.
– Виходить, так чи інакше, а без допомоги Меліси і Розалінди не обійтися нам, – сказав привид Гороб’янія, який уважно слухав цю розмову. – От тільки як же до палацу проникнути, адже будинок наш в облозі!
– В облозі, в облозі! – похмуро підтвердив з ґанку Сигізмунд.
– Ідіть-но сюди, – покликало їх зі спальні Ліжко. – Я вам підкажу. І Брехло, до речі, нас не зможе підслухати.
– Так нечесно! – крикнув їм Сигізмунд, але на нього ніхто не звернув уваги.
Розділ тридцять третій,
у якому сила думки перемагає обставини
Правогін пронизує всі Охи і схожий на павутиння, тільки замість ниток у ньому труби, а у центрі цього "павутиння" знаходиться вежа, де щодня принцеса, яка качає права, власне, качає права. Звідти вони розходяться по правогону-павутинню і здатні потрапити в кожен будинок. Безпритульні будинки фундаментом чують правогін і можуть приєднуватися до нього будь-де. Точно так, як це зробив той, що колись належав Королеві-Маляру, а тепер прийняв за господаря Фімку.
Труби правогону були товщиною з Фімку... Чи навіть трохи товщі.
– Я не пролізу, – тихо сказав хлопчик. – Я там застрягну. Назавжди!
Лонгій-Л’Оккі зніяковіло кашлянув.
– Але ж іншого виходу немає. Тобто залишається, звичайно, той, біля якого чатує Сигізмунд, та навряд чи це кращий варіант.
– Ніж застрягнути? – образився Фімка.
– Ніж те, що я тобі хочу запропонувати, – м’яко вимовив чарівник.
"Перетворить, – вирішив Фімка і з виглядом приреченого на страту востаннє подивився на спальню. – На жабу перетворить. Або на муху. Щоб точно проліз у трубу. А потім випадково загубить або розіб’є окуляри, і буду я квакати чи дзижчати. Або і квакати, і дзижчати водночас, хто їх знає, цих неуважних чарівників..."
– А може, я тут зачекаю?
– Давай-давай, – донеслося з ґанку. Це Брехло помітив Шварцика, який проходив повз безпритульний будинок, і тепер посилав його за підмогою. – Скажеш гвінпінам, щоб негайно до мене і щоб шашки прихопили. Штурмом їх брати будемо, двері виламувати.
Лонгій-Л’Оккі розвів руками:
– Боюся, не дочекаєшся ти нас. Сигізмунд раніше прорветься.
– Добре, – сказав Фімка і заплющив очі. – Перетворюйте. Тільки цур не на жабу! І не на...
– До чого тут жаба? – не зрозумів Лонгій-Л’Оккі. – Я тебе взагалі не збираюся ні на кого перетворювати.
– А як же я тоді пролізу в трубу?
– Для цього тобі доведеться стати худішим. Самому.
– Але як?!
– Не знаю, як у твоєму місті, але в Охах якщо дуже сильно чогось захочеш, завжди це отримуєш. Тому, до речі, городяни дуже обережно поводяться зі своїми бажаннями. Буває, не подумавши, такого побажаєш, що потім і сам не радий. Тож і ти, Фімко, виріши, чого ти хочеш більше:,врятуватися від Сигізмунда чи залишитися таким, який ти є.
– Хотілося б, звичайно, і те, й інше, – зізнався Фімка. – Страшно якось... і взагалі. Але якщо вибирати...
– Тоді не гай часу. Уяви собі, як ти стаєш стрункішим. Заплющ очі, так зручніше уявляти.
Фімка чесно зробив все, як радив чарівник. Уявляти себе "стрункішим" виходило поганенько. Взагалі не виходило, відверто кажучи.
– Слухайте, а ви не можете за допомогою Пензля просто намалювати хоч якісь Двері? – з надією у голосі запитав Фімка.
Лонгій-Л’Оккі, шкодуючи, похитав головою:
– На жаль. Я вже намагався – нічого не виходить. Мабуть, коли Пензель зібраний повністю, він взагалі не слухається нікого, крім свого господаря, тобто Маляра. І зачарувати тебе я теж не можу, вибач. Тому давай вже сам...
"У мене не вийде", – приречено подумав Фімка.
– Якщо ти не повіриш у власні сили, у тебе справді нічого не вийде, – сказав Лонгій-Л’Оккі. – Нумо, заплющуй очі й уяви, начебто малюєш себе заново, але вже не такого гладкого. От бачиш, – додав він обережно трохи згодом, – потихеньку починає виходити.
Фімка розплющив очі й попросив у чарівника дзеркальце. Дивно – у ньому виднівся усе той же Фімка, тільки помітно схудлий!
– Ух ти!..
Цієї миті у вхідні двері Будинку, Якого Немає, щось сильно гупнуло.
– Час, – сказав Лонгій-Л’Оккі. – Інакше виявиться, що ми даремно все робили. Лізь-но, Фімко, у правогін.
Сказано це було по-дружньому, але Фімці чомусь одразу пригадалася казка про Івасика-Телесика, якому приблизно таким же тоном пропонували полізти у відьмову піч.
– Дружніш! – гаркнув на ґанку Сигізмунд. – Дружніш бийте, що ви, справді!..
Фімка голосно зітхнув і поліз у правогін.
Розділ тридцять четвертий,
у якому наші герої нарешті знаходять ті самі Двері, але це їх зовсім не радує
У будиночку-палаці, де жили Меліса і Розалінда, а також їхня бабця-піратка, панував сум. Так завжди буває, коли пропадає щось, до чого ти звик і на що не звертав уваги, і лише загубивши це, розумієш, наскільки воно було тобі дорогим.
– Ого! – сказав Фімка, вибираючись із правогону й озираючись навсебіч. – Нічого собі!
– На жаль, – зітхнув Лонгій-Л’Оккі, – коли Сигізмунд почав перефарбовувати місто, зміни торкнулися навіть того, чого не торкнувся Пензель. От і маємо!..
Вони стояли в порожньому і темному коридорі сірого кольору, де не залишилося вже ниток, які розмовляють людськими голосами. Та зараз у нитках і не було потреби: у такому коридорі не заблукаєш. На всіх дверях висіли таблички, котрі повідомляли, що знаходиться за ними.
– А це що таке? – здивувався Фімка, прочитавши на одній: "Комірчинка. З Мірмелеоном".
– Ага! – заволав муралевиний лев, вистрибуючи до них. – Перелякалися?! А я, коли ми розбіглися, відразу сюди помчався, принцес попередити.
– Попередив?
– Аякже! Вони вас давно вже чекають.
– Вони знають, де знаходиться Двері, через які пішов Король-Маляр?
– Ну... – зніяковів Мірмелеон. – Про це я ще не запитував.
– Тоді ходімо швидше. Щойно Сигізмунд здогадається, що ми втекли, він напевно зметикує, куди саме.
(Продовження на наступній сторінці)