«Бісова душа, або Заклятий скарб» Володимир Арєнєв

Читати онлайн повість-фантазію Володимира Арєнєва «Бісова душа, або Заклятий скарб»

A- A+ A A1 A2 A3

Власне, як так сталося, що вони з усього села вибрали саме цю хату, Ярчук не розумів досі. Були скраю дві хати, нічим не гірші за цю — але ж козаки пройшли повз них! Певно, далася взнаки гарячка бою. Точніше, той лихоманковий стан, коли нарешті (дякувати Господу, надто пізно, аби перелякатися й загинути!) приходить усвідомлення, що ти був на волосинку від смерті.

Смерть прийшла, як завжди, з-за річки. Зима нині видалася щедра, з глибоким снігом і майже без ожеледиці. "Татарська зима". Саме в такі орда приїздила за ясиром: по-перше, тому що переправлятися через вкриті кригою річки було набагато легше, по-друге, тому що селяни переховувалися по хуторах та селах і менш за все чекали нападу, а навіть якби й чекали — чи могли дізнатися точно, звідки прийде біда? На кордонах, звичайно, стояли козацькі застави, але в татар була своя тактика. За дві-чотири милі від кордону, за яким закінчувалися їхні володіння, орда розділялася на три частини: приблизно третина від загальної кількості утворювала "крила" обабіч "ядра", — і так вони сунули на українські землі. Їхали без відпочинку добу, а то й довше, зупиняючись, лише щоб нагодувати коней; отак, забравшись углиб православних земель, вони раптово повертали назад, знову розділившись: "ядро" поступово відступало, а "крила" вирушали грабувати найближчі села. Захопивши здобич, вони поверталися до "ядра", де їх змінювали нові воїни, з тих, хто відпочив; таким чином вони швидко набирали ясир (себто невільників) та й іншої здобичі чимало.

Козаків, які в’їжджали в розорене село, зустрічало лише мертве попелище та кілька свиней, що спромоглися втекти від татар (їх не брали, вважали "нечистими", а тому зганяли в один якийсь хлів і спалювали).

Якщо ж козаки наздоганяли орду, то зазвичай татари вислизали з оточення, не приймаючи бою. Крукам, які незмінно супроводжували військо, вони, певно, здавалися розсипаним горохом: стрімголов, розділившись на дрібні загони, розбігалися хто куди. Піймати їх, як правило, було неможливо.

...Цього разу — наздогнали; звичайно, не всіх, лише один із загонів, — але наздогнали! Коли бій, закипівши червонястим снігом і передсмертними зойками, відгорів, виявилося, що убито чотирьох козаків і шістьох поранено. Втім, рани п’ятьох були не такими вже небезпечними, а от молодий Гнат Голий, який лише місяць як приєднався до січового товариства, постраждав серйозно. Один із татар розрубав йому ліву гомілку і, здається, зачепив легені. У степу точно визначити, наскільки важко поранено хлопця, Андрій не міг. Та й у будь-якому разі лікувати Гната слід було в теплій хаті, а не на морозі.

Нашвидкуруч спорудивши ноші для пораненого, козаки вирушили до села, яке тільки-но врятували від знищення. І от там, оминувши дві крайні хати, зайшли до третьої...

— Холодно! — шепоче поранений на смерть козак. — Ой, матінко, як же ж холодно, матінко!..

Ярчук гірко всміхається: якби ти знав, синку, що мати твоя, разом із сестрою твоєю, в сусідній кімнаті зараз сидять! Якби знав!..

Добре, що не знаєш.

Вистачить і того, що помреш ти в них на руках, укоротивши їм життя — кожній років на десять.

У Гната дійсно поранені легені. Тож Кістлява от-от має заявитися. Якщо, звичайно...

Ярчук озирнувся на щільно причинені двері: він наказав своїм товаришам, аби ні в якому разі нікого, навіть матір із сестрою, сюди не пускали — поки сам не покличе.

Що ж, ніхто не заважатиме!

"Я витягну тебе, синку! Чи принаймні — спробую".

Гнат лежав на підлозі, біля печі, на ліжку з ковдр. Ярчук примостився поряд, поклав йому долоні на лоба та груди, підстелив собі під бік згорнену свитку, аби зручніше було. Заплющив очі, видихнув...

Тут теж падав сніг — тільки чорний. І небо світилося фіолетовим, і зорі на ньому проступали хворобливою висипкою. Такою бачив Ярчук-характерник Рівнину передсмертя. Він знав, що напевно в неї — тисяча ликів, для кожного свій. Але яка, Боже ж мій, різниця?..

Шлях тягнувся за небосхил. На шляху стояли двоє: Андрій і Гнат. Гнат — далеко попереду, майже біля самісінького небокраю. Андрій пішов навздогін, відчуваючи, що рухатися з кожним кроком стає дедалі важче. Наче хтось, хто сидів у ньому, пручався.

Або ж намагався видертися назовні.

Та все ж незабаром Ярчук наблизився до Гната настільки, що міг бачити: той не просто чекає на нього — Гнат бореться із чимось, що вже проступає крізь туманні контури його тіла.

І це щось явно перемагає.

"Кістлява", — збагнув Андрій.

Як і Рівнину передсмертя, саму смерть Ярчук уявляв по-своєму, розуміючи, що насправді вона зовсім не така: і виглядає інакше, і здібності в неї інші. Однак за його уявленнями смерть (чи, як він її називав, Кістлява) жила в кожній людині, міцно з’єднана з душею свого власника і майбутнього раба. Тож виходило, що кожна людина носить у собі власну смерть — і коли настає час, Кістлява просто відокремлюється від душі. І йде. А душа, не прив’язана більше до тіла, також іде — цим ось шляхом, за небокрай.

Ярчук неодноразово бував тут, бачив, і як відділяється від людини її смерть, і як душа, не обтяжена плоттю, вирушає за небосхил. Лише за небокраєм не бував жодного разу — і ніколи не вдавалося Андрієві, якщо вже Кістлява покидала тіло, загнати її назад.

І ще він знав, що довго тут залишатися не можна. Рівнина передсмертя тільки на перший погляд здавалася незаселеною.

Гнат застогнав і похитнувся. Андрій хотів крикнути йому, аби тримався, аби почекав, поки він прийде на допомогу... — не зміг. Те, що сиділо в ньому самому, немовби прокинулося від сусідства з чужою смертю й тепер забилося пташкою, що потрапила в сильце.

Здійснюючи над собою неймовірне зусилля, Ярчук підняв руки й притис до грудей, туди, де в людини серце. Тут, на Рівнині передсмертя, він не відчув під пальцями нічого — та це й не дивно, адже його серце зараз не билося. Ті, хто потрапляє сюди, вже не потребують такої дрібниці.

Кістлява Ярчука рвалася назовні, Гнатова — наполовину вибралася. Тепер із тіла Голого на рівні пояса стирчав другий тулуб. Він складався з людських кісток, причому розташованих досить недбало, тож голова чомусь виявилася вдавленою у плечі, а одна рука — коротша за іншу. Але навіть такий, тулуб жваво ворушився, вибираючись із Гнатового тіла. Чомусь ця картина нагадала Андрієві бачене ним колись у дитинстві: метелик "павине око" розірвав оболонку кокона й виповз, розправляючи крила.

"Ще трохи, і я, як той метелик..."

Він глянув униз — і побачив біля черева дві кістляві руки, що немовби махали йому: "Привіт, господарю".

— А щоб вас, сучі діти!

Ярчук спробував схопити руки власної Смерті, та де там — пальці проходили наскрізь!

Він з гіркотою подумав, що все це до біса схоже на сни. Сни снилися йому нечасто, але завжди, коли напередодні він кого-небудь "витягував". І завжди — одні й ті самі: чорний сніг, фіолетові зірки, шлях. І він, розпадаючись на сотні уламків, намагається зібрати себе, та лише ще більше...

"Добре, що це не сон. Виходить, час настав. Тож більше не снитимуться ці дурнуваті сни".

Він подивився на виднокрай, зараз напрочуд близький: кілька кроків — і ти вже по той бік... Здалося, що звідти, з-за краю, лине мукання корів, гавкіт собак, галас півня, який зранку зірвав собі горло... Там — дім.

"І матір..."

Він три чверті життя не бачив матері — як пішов з дому, так і... Спершу соромно було, потім якось загоїлось, завіялося. Та й вона напевно вже...

Вірив, що неодмінно зустрі неться з нею за небокраєм. Певно, настав час.

І тут йому дали добрячого стусана, аж у вухах задзвеніло!

— Ти куди зібрався?! Ану стій!

Андрій обернувся, ще не знаючи, що відповість (та й, власне, кому доведеться відповідати). За спиною в Ярчука стояв невисокий чоловік у драному плащі з каптуром. Плащ чомусь першої миті нагадав Андрієві зламані крила; тут, на Рівнині, він готовий був до зустрічі з будь-ким, не лише з крилатою людиною.

Утім, із крильми чи без, рухався цей дідько напрочуд швидко. Один стукіт серця тому (ну і що, що воно тут не б’ється?!) незнайомець стояв позаду Ярчука, а тепер уже подолав відстань між собою й Гнатом, і смачно, навіть, здається, із задоволенням, лупцював Голого по щоках. Ну просто розгнівана дівчина-рибчина, котру милий-любий кидає напризволяще!

Сміх та й годі!

І Андрій, не втримавшись, розреготався, хапаючись однією рукою за живіт, а пальцем іншої вказуючи на Гната з незнайомцем! От же ж кумедія!

Ті, як за наказом, припинили й вирячилися на нього.

А потім незнайомець у плащі-крилах смикнув плечем і сказав:

— Досить, погуляли, хлопці. Тепер повертаймося.

І дав Гнатові штовхана під зад. Гнат зник.

Незнайомець наблизився до Андрія.

"Я сам", — хотів сказати Андрій, але не встиг. Відчув на сідниці удар важкенького чобота й розпластався на підлозі, встеленій ковдрами.

— Ніколи не чув, аби лікували ляпасами та підсрачниками, — зізнався він незнайомцеві приблизно годину по тому, коли, трохи оговтавшись, сьорбав з глечика гаряче молоко.

— А я й не лікував вас, — без натяку на усмішку відповів чоловік у плащі. — Я ваші душі назад заганяв. Тут по-іншому — ніяк.

* * *

(Продовження на наступній сторінці)