«Бісова душа, або Заклятий скарб» Володимир Арєнєв

Читати онлайн повість-фантазію Володимира Арєнєва «Бісова душа, або Заклятий скарб»

A- A+ A A1 A2 A3

Ой, про обід не варто було — он як одразу в животі забуркотіло. І Марійка, молодша сестричка, зовсім розрюмсалася. Схоже, перелякалася-таки "живої" скриньки.

Миколка нахилився заспокоїти малу, а коли знов подивився на шлях, подорожнього вже не було.

"А шкода, що не кобзар, — недоречно спало на думку. — А то б напросився в учні — усе краще, ніж тут за гусаками ходити.

Або до козаків піду, обов’язково, як виросту, піду до козаків!"

Гуси, між іншим, забрели аж он куди, тепер зганяти їх...

І раптом спало на думку: може, й добре, що не дав перехожий навіть мідяка. А вже поготів, подумав Миколка, не взяв би він і монети з тієї скриньки, навіть золотої б — не взяв.

Якщо там узагалі — гроші.

 

Розділ перший

РОЗТОПТАНИЙ ЖУПАН

Ой, танцюю до нестями,

перейшовши за межу!

Чи до Бога повертаюсь,

чи від дідька я біжу.

А чи з Долею останню

чарку п’ю.

Чи Кістлявій чоботами

пику б’ю.

Ой, танцюю, розсипаю гопака!

Пом’яніте ж добрим словом козака!

...Зламаний, лежить

дороговказ.

Ой, танцюю!..

"... прінят єсі на вєка".

Літо стояло у скиртах, скошене, висушене, ламке. Літо майже скінчилося. Воно вже сочилося осінню, все частіше поступаючись їй парою-трійкою жовтавих листків. Незабаром усі віддасть, жбурне спадкоємиці в обличчя, немов колоду краплених карт. Незабаром, незабаром...

Але сьогодні був один із тих днів, куди осені немає ходу. Останній, прощальний банкет літа — у самому розпалі. Сонце, теплий вітерець, щебетання пташок — гуляй досхочу!

І гуляли! Так гуляли, що аж гуло — у самому Києві, певно, було чути. Та чи можна ж інакше: такий козак у монастир іде — тут гріх не провести побратима в останню путь-доріженьку. Та і йому, старому Андрію Ярчуку, знаменитому характернику й просто доброму товаришеві, гріх зі світом не попрощатися. Тим паче у монастир іде — там зайві гріхи ні до чого, і тих, що за вік його довгий блохами обсіли, вистачить з лихвою.

Тож усе облаштували за козацьким звичаєм, як здавна заведено. Музик найняли кращих із кращих, що вміли гарно душу роз’ятрити своїми смичками та бубнами; вози з горілкою та всіляким харчем скрипіли колесами по шляху вже добрих десять днів, — і впродовж усього цього часу гуляння не припинялося ні на мить. Андрій, убравшись у найрозкішнішу одіж, щедро сипав червінцями на всі боки (музик і харч, природно, також він найняв), танцював і співав пісень, пригощаючи кожного зустрічного, який лише виявляв бажання вшанувати старого козака...

Січові товариші, що його супроводжували, лише з розумінням кивали та підкручували вуса: "Знана справа! Така людина зі світом білим прощається! Скільки всього бачено-перебачено, скільки голів татарських та ляських порубано, скільки життів козацьких врятовано! Оце так життя було в козака!.. Оце так життя... було... Ну, воно й не дивно, що тепер вирішив у монастир податися. Як-не-як — характерник. Час і про Бога згадати на старості..."

— Тату, а як це — характерник?

— Це, синку, козак такий, що може різні чудасії виробляти. Захоче — вовком обернеться, захоче — очі людині відведе. Кажуть, вони в шинок приходять і так роблять, аби, не плативши, і горілки випити, і здачу ще від шинкаря отримати.

— А в тебе одне на умі! Тільки про випивку й думаєш, старий бовдуре! Ти, синку, не слухай його. Характерник — він у козаків насамперед замість лікаря. За що й пошана йому, і повага. Але, звичайно, в поході може різне творити. Бувало, заберуться козаки в татарську землю, а на них іде військо нехристів. То вони спішаться, коней до гурту зженуть, навкруг списи повтикають — от їдуть татари і бачать ліс. Так і проїжджають повз.

— Ну ти, Оксано, й спритна на вигадки. По-твоєму, у татар зовсім голів на плечах немає? А про поранених це ти слушно завважила...

— Тату, а чому он той дядько плаче?

— Та звідки ж мені знати?

— Це Гнат Голий, — мугика поряд сивовусий дідуган. Як і всі межигірські, він вийшов провести в останню путь козака (а заодно — пригоститися даровим продуктом та горілочкою). — Андрій Гната виходив, коли той, вважай, однією ногою в могилі стояв.

— А-а... — У натовпі зітхнули, дивлячись на дебелого козарлюгу, що їхав, прямий, як той стовп, зі скам’янілим обличчям, — і лише на щоках його проступали дві вологі ниточки-доріжки. Здалеку й не побачиш, якщо навмисне не приглядатися.

Не приглядалися. Коли козак іде в монастир, треба веселитися, а не сльози лити. Але Гнатові — можна.

Голий їде перед возами, відразу ж за Андрієм, конем не керує, а тільки смутно дивиться у спину свого рятівника. Наче запам’ятати намагається — навіки, до самої могили, звідки одного разу вже був врятований Ярчуком.

Немовби відчувши на собі цей погляд, Андрій обертається.

— Не журися, Гнате!

І посміхається — наче сонячним промінням обдає з голови до ніг!

Неможливо не посміхнутися у відповідь. Які там сльози?!..

А він уже знову дивиться перед себе, невисокий, кремезний, засмаглий. Майорять під вітром рукава-розпори блакитного жупана, колишеться срібляста китиця на заломленій шапці зі смушковою околицею, хвилями йдуть пишні сині шаровари, глузуючи, виблискують на сонці начищені гостроносі чоботи. І на диво до лиця все це багатство Андрієві, який завжди зневажав надмірну розкіш, навіть на гулянки одягався непримітно та й узагалі не любив привертати до себе увагу. Чим, між іншим, і вирізнявся, бо серед козаків скромність та непримітність були незвичними. Однак характерник він і є характерник, та й люд на Січ приходить різний.

І не сказати, щоб зовсім відлюдькуватим був Ярчук, товариством не гордував, кожен міг йому душу відкрити; от він свою — нікому. Хіба що Богові тепер ввірить її; багато доведеться розповідати, але ж і часу в них достатньо — і в Господа, і в Андрія.

— Матусю, а що у монастирі козакові робити?

— Те, що і звичайним людям. Богові молитися за спасіння душ грішних, ченцям допомагати по господарству.

— Ет, Оксано, таке скажеш! У звичайний монастир козака хіба б пустили?! Лише в наш, Межигірський. І знаєш чому?

— Я знаю, тату, я! Минулого року ми з Іваськом на ставку рибалили й бачили, як вози козацькі у монастир рибу везли, сіль, ще всяку всячину. От за це!

— Правильно, синку. Наш монастир, кажуть, за козацький кошт зведено, і лицарство сюди завжди дарунки надсилає. От і приймають вони старих козаків до себе, тому й Ярчука взяли. Виходить, угодний він Богові, хоча й багато за життя наробив... різного...

Ідуть посполиті слідом за возами, призволяються угощенням, дивуються, позираючи на характерника. А той немов і не чує їх, і не бачить — їде собі та їде; шлях звивається під копитами коня роздавленою зміюкою, але Андрій на те не зважає, знає, що в кінці одне: брама дерев’яна, за якою — інше життя.

Він же простує зараз крізь життя своє колишнє, і встають обабіч дороги химерами колишні знайомі, яких ніхто, крім Ярчука, не бачить, яких і на світі цьому немає давно. Для інших немає, для нього — ось вони, простягни руку — доторкнешся! Андрій не простягає, лише пильно вдивляється в обличчя минулого (так, як втупився йому зараз у спину Гнат Голий), вдивляється, киває, тримає посмішку й поставу.

Наздоганяють воза, котрий тягнуть два брилоподібних воли, схожі на ропух. На возі, у застеленій соломою колисці, лежать немовлята-глечики, які везе на торг господар. Глечики... А Ярчукові раптом примарилося, що це не глечики, а голови, ним за довге життя порубані, погойдуються на соломі, підморгують злими очима: "Рубав ти нас, старий дурню, та не дорубав! Ось ми, живі, цілісінькі — що з нами станеться?!"

І зітхають посполиті, коли, осадивши коня, сплигує старий характерник на шлях, вихоплює з піхов шаблю і, скочивши на воза, у друзки б’є гончарове творіння. Січе гострим лезом, топче чобітьми; на губах — мертвенна посмішка.

— Гуляє! — розходиться хвилями шепіт. — Наостанок гуляє, із життям прощається, з долею танцює гопака — бач, як воно буває...

Музики, наче чекали саме цього, ушкварили ще сильніше, молодечий мотив на подив швидко втрапляє у такт — і тепер здається: Андрій танцює на возі, на черепках та соломі...

Ні, вже не танцює, отямився, сховав шаблю у піхви, підійшов до господаря, заплатив за понівечений товар. Гончар тільки рукою махнув і пішов пригоститися в’яленою рибкою, аби вшанувати старого Ярчука; хтось йому вже чарку оковитої підніс, гроші за глечики повернуто — чого побиватися?

— Татку, а чому дядько Андрій посміхається?

— Радісно йому, синку.

— А чого ж він тоді так посміхається?

...Глечики, побиті на черепки, вже не кривляються й не прикидаються головами. І Ярчук дивиться на них, а бачить життя, своє і чужі.

І посміхається. Звичай такий: ідеш у монастир — веселися.

Наостанок.

Піднявши черепок, розглядає його — і, посоромившись, обережно кладе на солому. В засмаглій Андрієвій долоні черепок так само недоречний, як і збита на льоту пташка мала. Як — здалося Ярчукові — і коштовний одяг, у який він вирядився.

"Що я тобі, життя, — блазнюк, чи що?!"

Музикам:

— А ну, хлопці!.. Ушкварте нашої!

(Продовження на наступній сторінці)