«Бісова душа, або Заклятий скарб» Володимир Арєнєв

Читати онлайн повість-фантазію Володимира Арєнєва «Бісова душа, або Заклятий скарб»

A- A+ A A1 A2 A3

І скинувши золотом вишитий жупан, жбурляє на землю, просто в пилюку: от тобі, життя, мій даруночок наостанок!

Ой, танцюю до нестями,

перейшовши за межу!..

Та як пішов витинати, тільки руки та ноги миготять!

— Рви підошви, Андрію! Дай лиха закаблукам!

— Та вже дам, панове!

Народ розступився, вивільнюючи місце для танцюриста, дехто й сам підтупцьовує, підсвистує. А Ярчук вистукує чобітьми, наче має намір втоптати коштовний жупан (висе не блакитний, куди там!..) у сиру землю-матінку.

Ой, танцюю, розсипаю гопака!..

Витанцьовуючи, він обводить натовп зважнілим поглядом.

"Сьогодні ви славословите мене і піднімаєте чарки на мою честь. Чи згадає про мене хоча б один із вас завтра? А післязавтра? Тиждень по тому? Місяць? Рік?

І правильно.

Нема чого про мене, старого дурня, згадувати. Шкода, Гнат цього не розуміє. Шкода..."

А люди сміються, підморгують йому, вдоволено пригощаються смакотою...

І лише двоє без посмішок поглядають на танцюючого Ярчука. Гнат замислено куйовдить гриву свого коня, не зводячи очей зі старого характерника. Та іноді побіжно кидає оком на одного чоловіка у натовпі... Чоловік цей, непримітний і сумирний на вигляд, просто дивиться, дивиться і вичікує. Коли ж, мовляв, нарешті нагуляєшся ти, козаче? І навіщо вся ця кумедія: глечики побив, жупан он топчеш... добрий, між іншим, жупан, його продай — кількох би дітей голодних нагодував — а ти топчеш... Гаразд, рви чобітьми, твоє право. Що, припинив, притомився, старий? То піди, відпочинь — тебе вже заждалися майбутні нові брати. Попрощайся зі старими — і до брами. А на мене не зважай. Я зачекаю — і зайду до тебе пізніше, коли не такий зайнятий будеш.

Неодмінно зайду.

* * *

...вклонився на всі чотири сторони, вибачення у громади попросив, обнявся з кожним, плеснув по плечу Гната ("Не журися, козаче!").

Підійшов до височенних стулок, постукав. Звук вийшов глухий, ніби мрець із домовини на волю проситься.

— Хто такий? — запитали по той бік.

— Запорожець Андрій Ярчук!

— Задля чого?

— Спасатися!

Після тривалої паузи щось упало за ворітьми, хтось зойкнув і тихо зашипів від болю; нарешті відчинили. Чернець, скособочившись і намагаючись не ступати на праву, щойно забиту ногу, жестом запросив Андрія зайти.

"Спасатися!.."

Коли брама зачинилася в нього за спиною, Ярчук зняв черес — пояс із червінцями — і вручив ченцеві. Раніше в цьому поясі Андрій носив набої з кулями та порохом — а тепер набив його монетами, аж шви тріщали. Такий звичай; однаково тепер Андрієві черес не знадобиться.

Чернець, шкутильгаючи, повів козака через яблуневий сад до старого шпиталю, де Андрій мав провести перші дні, допоки сповідується та очиститься. Шпиталь було збудовано на кошт січовиків і призначено насамперед для поранених і скалічених запорожців, яких відсилали сюди поновити здоров’я.

Утім, якраз зараз він був майже порожній. Андрієві виділили невеличку кімнатку, де він нарешті отримав змогу побути на самоті. Скинувши дорогі шати й перевдягнувшись у принесену з собою в торбі повсякденну одіж, Ярчук примостився на ліжку й запалив люльку.

— Гей! — кашлянули за стіною — й одразу ж гепнули чимось важкеньким, не інакше як ковальським молотом. — Чи є хто живий?

Найменше Андрієві хотілося зараз когось бачити, і він промовчав.

Молот знову приклався до стіни:

— Та не мовчи, я ж знаю, що ти там. Ну не налаштований на балачки, то і біс з тобою. Тільки тютюнцем поділися, а то зовсім кепсько мені без нього, кляті ж ченці забороняють — кажуть, шкідливо. Ну, ти чув, аби козакові та добрий тютюнець зашкодив?!

Довелося йти у гості, пригощати хворого. "Ще стіну мені розвалить своєю довбнею, тоді взагалі не матиму спокою", — вирішив Андрій.

Сусіда по шпиталю звали Степан Корж.

Він лежав у ліжку, груди йому було перев’язано, до бинтів жадібно присмокталися руді плями крові. Ще не старий, із могутнім тілом (найбільше вражали кулаки, справді схожі на два молоти), Корж одначе доживав останні дні. А можливо, й години. Людина необізнана цього б не помітила, та Андрій за своє довге життя навчився розпізнавати присутність смерті навіть тоді, коли Кістлява воліла лишатися невпізнаною якомога довше.

— Пальнули, сучі діти, — важко видихнув Степан, вказуючи на груди. — І влучили ж!

Хто і чому в нього стріляв, Корж не розповів, а Андрій не перепитував. Замість цього відсипав пораненому тютюнцю — Корж видобув з-під подушки люльку і тут-таки запалив.

— Ой, гарно! — сказав, затягнувшись. — А то ці лікарі, щоб їм!..

Перехопивши спохмурнілий Ярчуків погляд, Степан похитав головою:

— То я так, вирвалося. Певна річ, вони люди добрі, нема за що їх лаяти. Та ж сам бачиш, мені вже не жити. От і дозволили б наостанок душу відвести... — Він зайшовся кашлем і довго стукав себе у груди кулаком, кривлячись від болю й осатаніло закусивши люльку. — Отакої! — кинув відчайдушно. — ...як воно буває...

Відхекавшись, запитав:

— А що, це тебе проводжали?

— Мене.

— І що там, на волі?

— Життя, — коротко відповів Андрій.

Розмова не клеїлася, та й не хотілося Ярчукові зараз розмовляти. Степан відчув це, подякував за тютюнець і запрошував заходити, "якщо раптом чого треба буде".

На тому й розсталися; Андрій повернувся до себе в кімнату, сяк-так розклав речі, одіж заховав у скриню, що стояла біля ліжка, а шаблю поклав зверху, на кришку. Ліг, стулив повіки — і наче в безодню чорну провалився. Крізь сон, щоправда, інколи чулося шалене бухикання Коржа, але потім урвалося й воно.

І лише вночі Степан, певно, викуривши весь тютюнець, прийшов за новою порцією. Втім, цього разу стукав він у двері — й набагато стриманіше, наче здогадався, що Ярчука дратує його надмірне панібратство.

— Заходь, — кинув Андрій, запалюючи свічку.

А коли звів очі, побачив, що у гості до нього навідався аж ніяк не Корж. На порозі стояв колишній споглядальник з натовпу — саме той, що не їв, не пив, не веселився, лише спостерігав.

— Гарно станцював, — сказав гість, причиняючи двері. — І пожив гарно. А тепер...

 

Розділ другий

НА РІВНИНІ ПЕРЕДСМЕРТЯ

"Знаєш, мерзну я щоночі", —

стиха свічечка шепоче.

Я б зігрів тебе, рідненька, —

та спалю аж до основи!..

Свічка вже майже догоріла, але Андрій найменше переймався зараз тим, що їм бракуватиме світла. Ніч видалася місячна, через вікно в кімнатку пробивалися бліді промені "чаклунського сонечка", тож свічку можна було й не запалювати. Ярчук змалечку вночі бачив добре, та й гість його, певно, не почувався ніяково у напівтемряві.

Не роздивлятися Андрія він прийшов, цей гість. За боргом явився.

— ...Ось тоді я про тебе й згадав. "Кому ще, як не йому, під силу з цим впоратися", — подумав я.

Гість підводить голову і з легкою посмішкою чекає, поки Андрій перепитає.

"І не чекай, мовчатиму! Сам усе розповіси, якщо вже заявився".

— Є у мене потреба одна. Ось, бачиш, яка скринька гарна. — Він киває туди, де на скрині великій, з Андрієвими речами, стоїть маленька, гостем сюди принесена. Стоїть, виблискує коштовними боками, до розмови прислухається.

— Так от, хочу, аби ти заховав її. Зарив у землю, закляв, як ти це вмієш робити, та й навік забув про те місце. ...Утім, можеш не забувати — то вже на твій розсуд.

— Не боїшся, що повернуся й відкопаю?

— Вистачить твого слова. А ти мені вже дав його — тоді, сім років тому. Тож не боюся.

І здається Ярчукові: крізь щілини у дверях просочується у кімнатку час — вповзає оманливо незграбною, повільною потворою і зирить з усіх кутків.

Здригається вогник свічки: холодно! Відсмикує від вікна гілля стара яблуня: холодно!

Мерзлякувато стенає плечима Андрій: холодно! Ой, холодно!..

* * *

"...тоді, сім років тому".

— ...холодно! Ой, матінко, як же ж холодно! Хол-л-лодно...

Ярчук витер піт з лоба й у відчаї закусив вуса. За вікнами п’яно й тужливо вила завірюха. І відгукувалися на цей стогін два жіночих голоси, старий і молодий... утім, ні, уже два старих. Горе інколи за годину робить таке, на що зазвичай потрібні роки.

Молодий козак, що у лихоманці скорчився на ліжку перед Ярчуком, стогнав, хапаючи ротом повітря. Сторонньому він видався б рибою, викинутою на кригу, — та не було в кімнаті сторонніх. Були ж тут троє: поранений козак, спітнілий (топили сильно, навмисне для хворого) Ярчук і Кістлява.

"А може, — втомлено подумав Андрій, — дві Кістляві".

Йому поранений теж нагадував рибу — яка зірвалася з гачка і йде на дно. Андрій ловив її, кляту, з останніх сил простягав до неї долоні, слова й душу свою характерницьку, — та розумів: дарма.

Іншим разом він би відступився, побажав нещасному "Царства небесного" і розвів би руками: ну не вдалося, що ж, буває всяке. Іншим разом... Але сьогодні він не міг дозволити Кістлявій розгулятися. Так уже сталося...

(Продовження на наступній сторінці)