«Вступ до географії» Юрій Андрухович

Читати онлайн есей Юрія Андруховича «Вступ до географії»

A- A+ A A1 A2 A3

А тому, по-останнє, не забудьмо й про культ мови, свідомо піднесеної, баладної, ритмізовано-штучної, романтичної — словом, німецької. Усі іменники в ній досі пишуться з великої літери, бо це назви — речей, рослин, людей, міст, напоїв, і, можливо, саме тому так багато слів з великої закрадається до мене сюди, в ці українські нотатки...

"І даватимуть собі сотні нових імен, а тоді їх назад забиратимуть, але тихо і ніжно — так із вуха сережку знімають.

4

Щось подібне — втечу в середньовіччя з його замками І вежами — вчинив свого часу король Баварії Людвиг Другий. Мав у своєму монаршому розпорядженні чи не найгірший для монархів час — другу половину тупого й безкрилого, загрузлого в матеріалізмах і позитивізмах XIX ст. Пішов від свого часу геть.

Спочатку в лісову самотність, вибудувавши для себе кілька замків посеред альпійського безмов'я.

Пізніше — у смерть (у вічність?), на 41-му році життя канувши в глибини Штарнберзького озера. Існує версія, що його втопили. Існує також версія, що був божевільним. Як доказ, наводять беззастережне захоплення, послідовне і чимось аж нав'язливе опікування композитором Вагнером та довжелезним виводком його оперових персонажів, усіх цих трістанів та ізольд. Справді, всі найгучніші Вагнерові прем'єри відбулися у Мюнхені.

Натомість боявся живих людей. Боявся радників і дипломатів, банкірів і промисловців. Може, й мав у тому рацію.

Сяйливий дегенерат, він став прапором для пізніх декадентів. Метерлінк, здається, щось там присвятив йому.

Нині його розмножують на кольорових поштівках і пивних етикетках. Його замки — втілення божевільних фантазмів та кічу — Ліндергоф, Нойшванштайн, ці еклектичні химери з водяним опаленням, дають баварській скарбниці вагомий туристичний прибуток — переважно від дурнуватих американців, які саме в Людвигових замках вбачають істинний "дух Європи" і таким чином задовольняють свій майже статевий потяг до неї.

Його називають Лебединим Королем. Цей символ часу і враженої вимиранням аристократії зробився товарним знаком баварського добробуту.

А втім, до чого тут моя звинувачувальна патетика? Хто дав мені право? Хіба я забув про карнавал, про це вічне оновлення? Про це безперестанне жонглювання суттю?

Я ж бачив його на карнавалі, де він був маскою!..

5

До карнавалу я маю те відношення, що я Патріарх Бу-Ба-Бу. Тобто іноді я буваю ним — зодягнувши пурпурову мантію та корону зі срібної фольги, трохи блазенську, трохи монаршу. Дивний це взагалі персонаж — напівсвітський, напівдуховний. напівп'яний.

Я прибув до Баварії саме вчасно — у розпал фашінгу. Це найдовший карнавал року, безперервний ланцюг забав І пиятик, що тягнеться понад два місяці — аж до передвеликоднього посту.

І що найперше впало у вічі?

Кількість перехожих мюнхенців з волоссям, фарбованим, на зелено або червоно, зростала з кожною годиною мого перебування. Серед таких смарагдово-пурпурових ундін навіть сімдесятирічні бабеги не становили надзвичайної рідкості. Зимові дерева були обсипані ліхтарями. Вечірніми електричками подорожували Маври і Паяци, а сонми Янголиць у стилі панк перепурхували з однієї кнайпи до іншої слідом за Чортиками та Римськими Легіонерами. Поза тим загальна атмосфера була достатньо спокійною, аж ніяк не криміногенною і саме тому, на мій погляд, не зовсім святковою. Усі надії тепер я покладав на Венецію, де, як і в решті Старої Європи {в Авіньйоні, Картахені та Антверпені) відбувалося щось подібне і де, на відміну від загрузлого у власній добропорядності Мюнхена, кров моя мала б закипіти вже тільки від того, що там прийнято ходити зі стилетами і стріляти в небо зі стінгерів. Цілі дивізії найманих убивць і ревнивих месників, користаючись плащами, шпагами і масками, нишпорять у пошуках своїх потенційних жертв з єдиним прагненням — раз і назавжди спустити їхні веселі карнавальні тіла на дно дещо смердючих і романтичних каналів.

Забігаючи наперед, скажу, що не встиг упіймати венеціанського карнавального шестя навіть за хвіст — коли я врешті опинився у цьому ірреальному місті, було вже цілих три дні, як усе скінчилося й розпочався піст. Завдяки чому я все-таки зміг там що-небудь побачити — з базилікою Св. Марка і Оспітале делля П'єта включно, а найголовніше — відчути всією кров'ю цю потаємну вологість мініатюрних садів у внутрішніх альковних подвір'ях монастирів і палациків (початок березня, панове!),

Хочу цим лише зауважити, що венеціанський карнавал по-своєму тривав далі, навіть після великопісної середи...

Повертаючись хронологічно до Баварії, додам, що напруга дійства все-таки зростала, особливо з середини лютого, після Валентинового дня з його обов'язковим ритуалом поїдання шоколадних сердець. Спорадично виливаючись у чергову маніфестацію дурнів і товстунів, карнавал самовдоволено переходив у завершальну стадію. Телевізія транслювала велике збіговисько "карнавальствуючих" в Аахені блазнів: національна еліта Німеччини та Франції з'їхалася туди в черговий раз, аби позмагатися в дурощах. Сам геній міжнародної політики, міністр закордонних справ маестро Геншер, увінчаний блазенсько-монаршою короною (щось на кшталт Патріарха Бу-Ба-Бу), виголошував пародійні тиради на межі пристойності, а доктори філософії та Нобелівські лауреати, загримовані під пастухів і сажотрусів, надривали боки від його, геншерівських "залепух". o

Чи не тому так багато несосвітенних дурниць натворено в нашій історії, що ми для власних дурнів і товстунів не відвели хоча б однієї карнавальної площі, помістивши їх натомість у зали для пленарних засідань? Ми не надали самим собі відповідного часу і простору для видурнювання, тож змушені видурнюватися повсякчас і повсюдно. Адже карнавал — це ще й нейтралізація дурощів через їх звеличення. А ми, на жаль, нейтралізували щось протилежне.

Якісь рештки Великого Карнавалу, здається, ще маємо:

в різдвяних вертепах, маланках. Утім, я не етнограф і не етнолог, не буду категоричним. Знаю лише, що справа знову фатальним чином полягає в одному й тому ж самому:

відчуття форми або відсутність його. Дурнів і товстунів можна висміювати на площах, а можна обирати в парламент. Справа смаку.

Апогей фашінгу настав у трояндовий понеділок, 1 березня. Як розперезалися німці! Вони загатили площі і вулички середмістя. Вони тільки те й робили, що дудлили, жерли, тевкали, плямкали, горлали, галакали, гуцикали, випорожнювалися, видурнювалися, тупали, скакали, плескали, ґелґотали, шварґотіли, молотили, пекли, мастили, грали, співали, злягалися, цілувалися, наливалися тощо. Я їх ще не бачив такими і не знав, що вони такими бувають (буяють себто). Не німці, а шаленці якісь! Не баварці, а збоченці! Вони звели докупи всі принади і всі петарди.

Уже в середу місто виглядало по-старому — чистота і вилизаність поверхонь, змита з волосся фарба, посипані попелом голови. Останнього, звісно, насправді не було: це таке моє авторське перебільшення. Карнавал остаточно виграв свою велику битву з Постом, у зв'язку з чим навіть великопісна середа ("попільна середа" по-німецьки} — день зосереджено-глибокої скорботи й задуми — розглядається життєлюбами теперішньої Європи виключно як нагода поласувати рибними делікатесами з білим вином.

Це болісно-солодке свято під назвою Життя залишається найвищою цінністю навіть у дні печалі та аскетизму.

Хтось, однак, може забачити в цьому лише черговий прояв апокаліпсису. І буде близький до істини.

6

Майже все з описаного мною вище є моєю ж вигадкою. Щось я побачив, але не так, чогось іншого не побачив зовсім, щось іще приплів суто від себе. Зрештою, тут усе суто від мене. Я нічого не нав'язую й не узагальнюю.

Виправдовує мене тільки одне. Я не став би цього писати, якби Сашко Ірванець одного разу не подарував мені величезну настінну, виконану в масштабі 1:750000, мапу об'єднаної Німеччини з зеленими улоговинами та коричневими хребтами гір. Ця мала надовго (чи не назавжди?} стала для мене одним з найпоетичніших малярських творів. Я взагалі шаную географію, цю найточнішу і найбезстороннішу з наук. Тому відповідаю принаймні за географічну достовірність усього викладеного.

Про що я не написав, хоч міг би? І про що я не зміг би написати?

Про поступове вживання в мову, в цей гайдеггерівський "дім буття", з якого спершу виловлюєш розрізнені сигнали окремих слів, які, однак, аж ніяк не хочуть складатися у щось змістовніше від себе самих; а проте, їх робиться дедалі більше, і от уже виринають цілі острови ясності з темних надр стихії, аж врешті, одного чудового вечора, під кінець третього місяця своїх мандрів, зненацька усвідомлюєш:

"А я, виявляється, вже розумію. Розумію все, про що вони говорять ось тут, в одній зі мною електричці. Просто чую і розумію"... (Безногий навчився ходити. У безвухого виросли вуха).

Про інший дім буття, себто про храми, про церкву Св. Каетана (ах, ці тільки баварські святі — вони чудові у своїй локальності!) — білу і барокову всередині, куди я приходив по десять хвилин рівноваги і спокою, однак найчастіше бував ще більше приголомшений перенасиченістю її густої ліпнини...

(Продовження на наступній сторінці)