«Вступ до географії» Юрій Андрухович

Читати онлайн есей Юрія Андруховича «Вступ до географії»

A- A+ A A1 A2 A3

Недалека присутність гір вирішує майже все.

2

Європейську людину (куди, однак, мене потягло?) сотворили гори і ліси.

 

Природа підказала, що буття мусить прагнути до дискретності, різноманітності й формальної довершеності. Гірсько-лісовий ландшафт був наочним втіленням усього переліченого. Він привчав до чутливого співіснування з Каменем і Рослиною.

 

Мандрівні проповідники, рицарі, акробати та комерсанти — цей рухливо-текучий фермент поштарів Старого Світу — щоденний свій шлях вимірювали подоланими горами і перетятими лісовими стежками. Краєвид вимагав уважності. У степах їм не вдалося б стільки пройти.

 

Заглибившись у нетрища Чорного лісу десь поблизу, наприклад, Тисмениці, подорожній самітник міг уже ніколи з нього не виринути. Чи виринути, скажімо, аж у південнонімецькому Шварцвальді (що, зрештою, в перекладі — той самий Чорний ліс). Стара Європа була суцільним

лісом, вмістилищем святинь і кошмарів. Безперечно, це її врятувало. Кочівники Великого Степу могли й справді жахнутися цього океану. Обмеженість краєвиду змушувала любити кожну п'ядь

землі. Коли маєш до диспозиції Велике Ніщо, себто голу рівнину, по якій — скачи хоч десять тижнів — нічого не зміниться, починаєш вірувати у марноту марнот, в нікчемність усіх зусиль, у повну людську неспроможність. Залишається мчати з диким свистом у кількасоттисячній масі таких же знеосіблених одиниць, палити і руйнувати, приносити криваві офіри своїм незрозумілим богам. І розвіятися з попелом по спустошеній рівнині — все одно!

 

Коли ж довкола тебе — зелені схили й улоговини, починаєш вірувати у тривкість. З'являється усвідомлення дому. Він такий і тільки такий, він тут.

 

Європейську людину сотворила спадковість.

 

Ти приходиш у світ в оточенні веж і садів, яким безліч століть. Ти вже безсилий чимось тут нашкодити — навіть якби дуже прагнув цього. Хоч цю архітектуру підглянуто в ландшафту, всі її творці відомі поіменно. Це перемога над марнотою марнот, ці координати сталості й поступальності знаменують собою певні абсолютні цінності, серед яких — людська особистість, окрема, одна і неповторна.

 

Комуністичний режим волею історії (історії?) зміг запанувати над поляками, чехами, угорцями. Але він завжди сприймався у цих країнах як тимчасове й абсурдне непорозуміння. Настільки не пасував до їхніх площ, арок, соборів, дзвіниць, парків і садів. А коли режим не пасує до

людей, то його раніше чи пізніше повалюють.

 

Європейські міста будувалися особистостями, панами над формою. І водночас — слугами Божими. Про Вертикаль, про цей погляд згори тут пам'ятали завжди. Властиво, вся забудова здійснювалась так, аби задовольнити найвимогливіший смак Небесного Глядача. Цього року я

пережив цілу серію таких сходжень. Дивився на карнавальний Мюнхен з вежі Св. Петера, на неймовірну Флоренцію з дзвіниці катедрального собору Санта Марія дель Фйоре ("Свята Марія квітів" — щось як "Берта лісів"); прикордонне баварське місто Пассау, єпископську езиденцію, розглядав з-над скелястого урвища в околиці Верхнього замку, достеменно понад злиттям в єдину трьох пассауських річок — Ільца, Інна й Дунаю, з яких кожна мала свій колір, однак найбільшу для мене інтригу являв собою таки Дунай — не оперетково блакитний, як обіцяли путівники, а свинцевий герой давньої української поезії; пізніше мав ще нагоду

побачити Люблін з узвишшя тамтешньої "старувки"; на десерт я приготував собі Львів, до якого періодично маю слабість повертатися, щоправда, цього разу сходження було специфічне — восьмий поверх готелю "Львів", з вікон якого я відкрив для себе цілком італійський ансамбль довкола Замкової гори.

 

І от, коли це стається, коли там, унизу, маєш це місто —— іграшкове скупчення дахів, балюстрад, вуличок і площ, це напружене трепетання прапорців на вежах і сохнучої білизни

у подвір'ях, починаєш усе на світі дуже любити. До щему, до серцевої зупинки, гостро і болісно. Бачиш, як воно рухається, біжить, летить, співає, кохається. Пізнаєш цю

велику Працю Буття. Іноді бачиш усе до найдрібніших деталей, всю цю матерію — кожного ангела надбрамного, кожен вазонок у вікні, кожен прожилок на листкові. Перебуваєш там, з усіма, невидимий для них, І тут, сам у собі. Щось подібне мав би переживати й Він, коли згори

дивиться на людство.

 

А втім, до чого тут це? За всіма такого ґатунку "напівмістичними" настроями — тільки ландшафт. Гори. Ліси. Вежі. Сади.

 

А проте як впливає на нього мова! Наскільки залежний він від культури! Поступова зміна пейзажів південнонімецьких у північноіталійські була для мене значно вагомішим

свідченням подорожі, ніж прикордонний контроль, якого фактично не було. Адже за якісь дві-три години таки відбувся переїзд в іншу культуру — з німецької в італійську, більше

того — в іншу мовну сім'ю — з германської в романську, в іншу поезію, в іншу мелодику, в іншу свідомість, зрештою. Перехід з культури в культуру і з мови в мову здійснювався

майже непомітно, через перехідну тирольську смугу з розбійничими замками на скелястих шпилях і двомовними написами на дороговказах.

 

Я отямився десь аж перед Вероною: то була цілком інша земля. Пейзаж зробився італійським безповоротно. Нагадував невловність перельотів з мажору в мінор і навпаки

у концертах Вівальді, щось ніби "з журбою радість обнялася". Німецька естетика доглянутості, викоханості, чистоти і твердого добробуту, пишна у своїй дисциплінованості, звільнила простір для естетики руїн. Ця прекрасна захаращеність, несамовита облупленість мурів і дике

проростання з них зелені (початок березня, панове!), ці на кожному повороті явлені пазматичні обійми Життя і Смерті — аж ніяк не хаос. Це Італія, карнавальний варіант

європейського ландшафту. Життя по-італійськи. Смерть по— італійськи. За що їм такий кайф, Господи? — запитував я з чисто варварською східною заздрістю, неспроможний притлумити у собі якусь там одну шістнадцяту крові.

 

Після доведеної до галерейного глянцу Німеччини це могло здатися повним безладом, я повторюю. Однак це був якщо і безлад, то формально довершений не менш, ніж баварський лад. А отже — то був не безлад, ні, щось цілком інше — Великий Витвір. Геніальна стилізація,

максимальна організованість форми на невловній грані перед безформністю, естетика руїн, як я вже назвав умовно. Баха змінив Вівальді, Генделя — Перґолезі. Це був цвинтар, на якому всі бажаючі мають право займатися коханням. Їм ніхто й ніколи не дорікне в цьому. Це було відчуття dolce vita, що не покидає ні на хвилину.

 

З лісів і гір можна творити прерізні комбінації: німецьку — "впорядковану", італійську — "хаотичну", французьку — "легковажну" Які там ще? Іспанську з присмаком крові? Балканську? Карпатську? Скандинавську?

 

Відчуття форми, а точніше його брак — ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність — тут не виправдання й не пояснення, а швидше наслідок. Ми не вміємо співіснувати з птахами, квітами і Скульптурами. Наші пам'ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а обрані нами правителі — кримінальних мерзотників. Наші будинки, сади, площі (я вже не кажу: заводи, вокзали, летовища) вражені тяжким гріхом безформності. Усе, на чому ще може спинитися око, — полишене не нами, але нами занедбане і осквернене.

 

У нас не може бути доброго дизайну, адже добрий дизайн — це теж спадковість, це продовження ландшафту.

 

У нас не може бути доброго театру, кіно, цирку. Як і багатьох інших речей, котрі надто вимагають любити форму, відчувати її абсолютно. А нам завжди натякали, що слід зневажати форму. До речі, як мало в нас поетів, котрі вміють знаходити точні й багаті рими! Бо ми не любимо своєї мови. Погано артикулюємо, інтонуємо. Наші актори фальшиві з першого звуку. Слова просто вибулькують з нас — таке собі напіврозбірливе бубоніння, в якому відсутній

бодай один чутливий нерв.

 

Відсутність форми — це озвіріння. Це вічна сірість буття, від якої тікають у зашморг. Пейзажі за вікном вагона вдало доповнюють сморід, хамство і переповнення у вагоні.

Цеховий інтер'єр цілком співзвучний загальному виробничому ідіотизмові. Тотальне нищення природи зраджує наше невміння дати собі раду з ландшафтом і обертається нищенням самих себе.

Як і чому це сталося? На тлі волаючої безформності творимо новий міф — кричимо про свою європейськість, наводимо якісь расові, антропологічні, географічні аргументи, сягаємо по Трипілля, скіфів-орачів, по язичництво або, навпаки, християнство, відраховуємо назад цілі тисячоліття, демонструємо писанку або сирного коника. Так, десь було воно, це відчуття форми. Десь було.

 

Може, причина в нашій незахищеності від Сходу? Може, в тому, що замало вділив нам Господь гір і лісів? Веж і садів?

 

Можна завалити наші порожні полиці прерізним товаром світового класу — все одно забракне тих, які зуміють його не по-жлобськи розташувати на отих полицях. Можна відкрити безліч приватних крамничок з усякою всячиною — все одно в них забракне дзвіночка при дверях і чемного вітання власника. Щось ми втратили, здається, назавжди. Навіть, якщо мали колись.

 

(Продовження на наступній сторінці)