«Вступ до географії» Юрій Андрухович

Читати онлайн есей Юрія Андруховича «Вступ до географії»

A- A+ A A1 A2 A3

Але що робити? Якщо є сенс щось робити. З чого почати?

 

Ви будете сміятись, але я скажу так: навчити школярів відрізняти сонети від октав. Окситонні рими від парокситонних. Питальне речення від окличного.

З

І звідки ти там узявся, такий розумний, спитаєте ви. Візу до Німеччини мені підписав Райнер Марія Рільке.

 

Боронь Боже, я не хочу цим зауваженням прирівняти його до дрібного урядовця з відділу віз та реєстрацій. Маю тут на увазі цілком іншу візу. До цілком іншої Німеччини.

 

Яко гість міста Мюнхена і вілли "Вальдберта" я досить часто був рекомендований "перекладачем Рільке". Насправді все значно складніше: я настільки ж люблю цього поета, наскільки й не розумію у найвизнаніших здобутках. Мене завжди приваблював інший Рільке — той, до якого звикли ставитись легковажно. Недооціненний і майже проіґнорований ранній Рільке, Проторільке, Рільке дев'яностих років, Рільке-студент, Рільке-богема, празький та

мюнхенський Рільке. Той, про якого зазвичай відгукуються як про "ще не-Рільке".

 

У двадцятидворічному віці я на дозвіллі (яке, зрештою, становило добрих три чверті всього відміряного мені Львовом часу) переклав низку ранніх його поезій, орієнтуючись переважно на впізнаване. Наприклад, на краєвиди старої Праги, в якій на той час устиг побувати тричі. Можна припускати, що в тому перекладанні було більше захоплення Прагою, ніж самим Рільке. І все ж мої тодішні спроби дехто похвалив. Я поквапився запропонувати їх редакції "Всесвіту' — не минуло й десяти років, як вони побачили світ. Заради справедливості мушу визнати, що ці неповних десять років редакційного вилежування пішли моїм перекладам на користь — я неодноразово повертався до них, правив, чистив, збагачував, перекроював синтагми і силаби, словом, знущався, як міг, аж поки не полюбив остаточно, на цей раз уже незалежно від празьких сантиментів. Щоразу мені здавалося, ніби я вже осягнув у цій справі певну досконалість, але через рік-другий виявлялося, що ні, що досконалості не досягнути, а

вдосконаленню немає меж, і це наштовхує на ризиковану думку, що, якби означені вірші "ще не-Рільке" в моїх перекладах не були досі опубліковані "Всесвітом", то, можливо, вони й далі робилися б усе досконалішими й досконалішими.

 

Його "Повість про кохання і смерть корнета Крістофа Рільке" {мовою оригіналу, певна річ) була подарована мені в один із чергових днів народження. Самому Рільке вона, за його словами, теж була подарована. Червневої ночі 1899 p. він записав її в тісній комірчині невідомого заїзду, скажімо, десь у Каринтії. Спостерігаючи з вікна химерну гру хмар, вітру і місяця, Рільке зненацька почув ритм: "reiten, reiten, reiten", — "гнати, гнати, гнати". Уранці "Корнет" був готовий. Рільке почував себе всемогутнім і гордим, як павич. Так, буває, коли занадто повіриш у тобою ж самим написане. Зрештою, віра ця не зовсім безпідставна.

 

Історію виникнення "Корнета" Рільке розповів значно пізніше, влітку 1926 р., за кілька місяців перед смертю, княжні Марії фон Турн унд Таксіс-Гогенлое, перебуваючи в її замку Дуїно поблизу Трієста, на Адріатиці. Уважному читачеві назва замку, звісно, нагадає про "Дуїнезькі елегії" — один з найшаманськіших у світовій філософській ліриці циклів, розпочатий саме в Дуїно ще у 1912 р" а завершений десятьма роками пізніше у вежі Мюзо, кантон Вале, Швейцарія.

 

По суті справи, він був бездомним, цей Рільке. Мандрував з одного замку в інший, з вежі у вежу, немов заблукалий в іншу епоху міннезінґер, підтримуваний лише вигасаючою шляхтою, гемофілічними уламками старого європейського рицарства, схильними до опіуму, спіритизму і декадансу. Так, спіритизму, безперечно! Бо чим, зрештою, є "Корнет", як не викликанням духів?

 

Кілька років я не наважувався його перекладати. Так, наче знав, що зроблю це там, неподалік Мюнхена, де Рільке дев'яностих лишився у вигляд меморіальних табличок і кав'ярні "Луїтпольд" на Брієннерштрассе, 11.

 

Я запізнився десь так на тиждень. Артистична та інтелектуальна еліта Мюнхена саме завершила серію богемних акцій під загальним гаслом "Rilke comeback". Діялося все це у задимлених кнайпах пролетарсько— мистецького мюнхенського передмістя Пазінг, повз яке я щодня курсував електричкою і в якому Рільке дев'яностих, здається, квартирував. Акції, з англомовною назвою включно, нагадували швидше вшанування померлої від СНІДу рок— зірки, аніж найвитонченішого поета початку століття, і це, як на мене, є свідченням того, що "Рільке назавжди".

 

Я запізнився, але не відмовився від "Корнета". Зрештою, чим гірша вілла "Вальдберта" від замку Дуїно? Від вежі Мюзо? Тільки тим, що хворобливі принци і принцеси по ночах не займаються тут столовертінням? Тоді я займуся ним. Я вирішив спробувати простір своєї кімнати. Як у ньому писатиметься? І про що? З точки зору матеріальної все було доведено до абсолюту. Електронна друкарська машинка з пам'яттю, від самого тільки шрифта якої можна було

впасти у тихий екстаз, безліч тоненьких різнокольорових олівців, вікна на південь з Італією та соснами, дві грубезні паки винятково білого й пахучого паперу (які, до речі, вирішально вплинули на мій подальший вибір — писати "Московіаду")...

 

Існує точка зору, що Рільке вигадав свою причетність до великого шляхетського роду. Що, порпаючись у давніх хроніках І догоджаючи дрібноміщанському снобізмові, відкопав корнета Крістофа Рільке, свого нібито предка, який зовсім юним загинув у військовій кампанії проти турків 1663 p. Що насправді той Крістоф, навіть якби існував, то ніякого стосунку до родини Рільке, справіку службовців і купців, не мав би.

 

Усе це стверджуючи, біографи та дослідники поета забувають про одну ненаукову річ, яка в цій ситуації, здається, забуватися не повинна. Про містику. Про містику червневої ночі 1899 p., коли "Корнет" був явлений. Про містику душі, яка за вітром, хмарами і місяцем вгадує ритм.

Про містику крові, яка говорить сама в собі і через двісті років, і через тисячу. Про містику тексту, який оточив мене своєю прозорою щільністю у перших днях лютого 1992 p.

 

...Випаленою сонцем рівниною мчить військо. Сини найблискучіших родів Європи рухаються все далі на схід, назустріч ворогам, туркам, Азії. Готується велике, можливо вирішальне зіткнення двох світів — Хреста і Півмісяця, Свободи і Деспотії, Особистості й Маси. Цей сюжет нам дуже близький — навіть географічне. Адже описана в "Корнеті" випалена рівнина, хоч і є Угорщиною, а ще точніше — метафорою, а проте може бути і диким полем нашої історії. Війни з турками — чи не найміцніша з історичних ниток, котрі все-таки, попри все, не дивлячись ні на що, в'яжуть нас із Європою. І коли 1683 p. — через двадцять років після описаної Рільке героїчної смерті корнета — в битві під Віднем фатально злютовані європейські сили вільних людей перемогли 300-тисячну султанову армію рабів, то цим назавжди було покладено край азіатським інвазіям на Захід (визвольний похід червоної армії 45-го року — дещо інше).

Втім, турків у сьогоднішній Німеччині повно. Замітають вулиці, чистять взуття, торгують м'ясом. Це також наслідки битви під Віднем.

(В якій, до речі, загинув смертю хоробрих, "смертію смерть поправ", такий собі Станіслав, граф Потоцький, двадцяти років, командувач підрозділу легкої кінноти; Колись його ім'я відібрали в нашого міста. І тим самим спрофанували не тільки пам'ять героя Віденської битви, польського (зрештою, українського) вояка, а й пам'ять тих сотень і сотень своїх, козаків, що теж не повернулися з-під Відня живими; спрофанували не тільки нашу європейськість, а й пам'ять про нашу колишню європейськість, а також ідею вільної особистості та — найголовніше — спадковості)...

Бо європейську людину сотворила спадковість.

І коли вона порушується, настає порожнеча, патріотично прикрита Франковим іменем.

Це, однак, деякий публіцистичний ухил. А що там наш "корнет"?

Так багато всього закодовано в ньому! Спробую дещо вичленити, бодай пунктирно.

По-перше, культ жінки, в ім'я Якої все й діється, — культ матері ("хтось повів мову про матір") та коханки ("дух жіночих розпашілих шат"), зрештою, й самотня напівзруйнована колона у випаленому степу згодом виявляється Божою Матір'ю (стовп істини та цноти).

А отже — культ високого еротизму, легкого й довільного, з кавалерськими, куртуазними, танечними символами, що витоки свої знаходять, напевно, ще в середньовічному "Романі про троянду".

А звідси — і культ пригод, культ чоловічої доблесті та бойової етики, зафіксованої в незліченних кодексах, а ще більше в серцях і легенях: "Моя добра мамо, пишайтесь: я несу прапор". Своє вміння красиво померти корнет Рільке довів так само переконливо, як і вміння красиво кохатися. І все протягом однієї ночі — максимальна ущільненість буття.

Бо перед нами — казка про яскравість і гостроту переживань, про цей великий театр єдиного глядача Бога, як уявлялося кожному в ті підкреслено театральні часи. Кожен жест диктувався естетичною необхідністю, адже Глядач бачив згори все, і Вистава мусила Йому сподобатись (так мимоволі повертаємось до феномену відчуття форми).

(Продовження на наступній сторінці)