— і високо вгорі, і внизу) хтось боляче й наполегливо шарпає його за плечі, і від цього його серце, так само блискавично, як і розрослося, стискається в грудку, кусник за кусником віддаючи щойно поглиненого Стецька назад, і він розплющує очі, щоб побачити перед собою (властиво, не так перед собою, як над собою, бо паніматка трудиться з усіх сил, щоб підвести Стецька з землі й поставити на ноги) дружину отця Ґудзія, яка трусить його, вичитуючи щось, що в Стецьковому вусі вихиляється і дріботить, як стоніжка, завдяки чому Стецько ніяк не второпає, що Ґудзіїха говорить, хоч з її вигляду й догадується: паніматка домагається від нього якоїсь ствердної відповіді, наслідком чого Стецькові кістки, ще секунду тому невагомі, а тепер, ніби ланцюги з гир, переміщуються в тілі, і він нарешті розуміє: Ґудзіїха слізно благає зрадити, чи не святкував він, Стецько, разом із її чоловіком, який з учорашнього дня запропастився, хоч вона вже і сусідів оббігала, і всі таборові рівчаки й закамарки обнишпорила, де міг би ненароком заснути слуга Божий, бо вже люди сходяться до церкви, а тут нікому правити; не бігти ж їй до старенького Петруняка (теж із Волині, як і Ґудзій), щоб греко-католицький священик відправив православну літургію! — як це й сталося на Зелені Свята, коли отець Петруняк накликав анатему на свою потягнену білим пушком маківку (Петрунякові вже, видно, сам Бог уклав у груди таке людяне й співчутливе серце, що мертва буква не спромоглася заволодіти ним, виповнивши отрутою нетерпимости душу й розум. А хіба не в ім'я мертвої людожерницької букви по всьому світу найбільше і найбезжальніше проливають кров?), бо ревні греко-католики звинуватили його у відступництві, мовляв, на старощах Петруняк здитинів і переходить на православіє, лихо українського народу, яке запродало Україну Москві, наслідком чого люди й опинилися в цьому таборі, а ревні православні образилися й почали ремствувати, що їх навіть тут, де кожному, здавалося б, вільно дотримуватися своїх переконань і віри, навертають на гаспидську унію, яка завинила в усіх нещастях, штовхнувши Україну в російський зашморг, що тепер і висить над головами, — і тільки в січні, коли в неопаленому бараці втікачі (ще сполохані поголосками, ніби невдовзі за миролюбної згоди союзників мають наїхати радянщики і тих, хто вирвався з їхнього раю, репатріюватимуть силою, як тоді, коли люди цілими родинами вкорочували собі віку, труячися, перетинаючи вени, викидаючися з вікон, вішаючися, ковтаючи товчене скло, аби не потрапити до сталінської м'ясорубки) усім табором відзначали день української самостійности, яка за роки гніту й знущання над людською гідністю перетворилася на обіцяне Богом усенародне воскресіння (чи ж не тому за всіх часів скитальцям, ще не поглиненим чужою стихією, їхня втрачена, окрадена батьківщина ввижається обітованою землею, уділеною їм Усевишнім? — і хіба, зрештою, важливе, якою випадковою назвою людина окреслює те, куди вона вкладає найшляхетніші прагнення, помисли й почування, що в немічному, затурканому створінні урухомлюють нездоланні сили — вічно незбагненний прояв душевних трансформаторів, — обертаючи мізерне, запльоване й смішне — на велике, спасенне й подиву гідне, і тоді слабодухи, які щойно тремтіли за ласкаво уділене їм невільницьке існування, звільняються від страху, мов від прогнилого ганчір'я, і серед всюдисущої тьми, що, здається, ніколи не розвіється, а тільки жертиме трупи й хлептатиме кров, — із глибокою вірою в світло, добро й справедливість дають спалювати себе, розпинати й закатовувати за інших, ніби на підтвердження: шальки терезів, які важать мале й велике, постійно міняються?), греко— католики й православні помирилися (тобто не помирилися, адже ніхто й словом не обмовився, а просто, — люди й не зчулися, як воно вийшло, — причина розходжень сама собою перестала існувати, як то часто трапляється з найзапеклішими розходженнями: незначна порошина обернулася іншим боком у мозку, і не стало гори, що розділяла одну людину від другої), і не лише помирилися, а й зажадали, щоб отець Ґудзій і отець Петруняк спільно відправили літургію, бо кожному серце стислося від думки: а, може, це взагалі остання служба Божа? — хто зна, що принесе майбутнє, і чи не розкидає новий смертоносний вихор людей на Соловки, в тундру, на Колиму — по катівнях і каторгах?
Щоправда, вихор пролетів, не зачепивши таборян, тільки Івана Середу знайшли на розі Грицишиного барака з перетятою горлянкою, про що згодом подейкували, — коли вже страх минув і люди трохи оговталися, — ніби тим способом йому помстився нечистий, допильнувавши слабої хвилини, яка трапляється кожному, і з-за рогу хвицьнув бідолаху уламком старого серпа за те, що Іван, угледівши випадково (а він завжди запримічував таке, чого інші не бачили або й старанно уникали бачити), як баба Грициха відвертає від таборян напасті тим часом, як усі лише бідкаються, лементують і мелють язиками, прибіг допомогти їй (бож Грициха опісля довго хворіла, знесилившися від боротьби зі злом, що з бабою рідко траплялося, а знесилилася тому, — Володька Тронько перегодя клявся, гіби на власні вуха чув це зізнання з уст самої Грицихи, — що люди надто повірили в зло, і воно з того й набралося моці), і за цю допомогу Іванові й довелося розплачуватися життям, хоч Грициха не лише радила, як уникнути загибелі, а й, узгляднюючи Іванову вдачу, в присутності Володьки, перед яким Іван ні з чим не ховався, — імовірно, щоб той ретельніше пильнував свого приятеля, — бо ж напевне баба Грициха наперед знала Іванову долю! — кілька разів стурбовано попереджала: відтоді, як чоловік приклав рук, щоб долати зло, він мусить особливо берегтися нечисті й бодай раз на день, а коли в горлі з'являється давущий клубок, двічі подумки прочитати "Отче наш" і всією душею побажати іншій людині добра, тоді сатана й відступиться. Спочатку Іван так і чинив, а потім вирішив: напевне вже досить! Проти кривди і зла він завжди ладен хоч навкулачки, тільки ж не записався він у ченці, аби довіку вичитувати молитви й бажати саме тим добра, хто, мов на лихо, затявся йому уприкрятися! Ще тиждень, ну другий, він витримав би, а то ж із дня на день! Зрештою, хіба він мало потрудився? — і тієї миті дідько й усочив його.
Але, крім Івана Середи, ніхто не постраждав, наче своєю смертю він і справді відвернув напасті від мешканців табору, як значно пізніше на підставі зіставлень, тверджень очевидців і власних домислів висновували такі знавці людської душі, як Ярема Цибка, який, нудячися в черзі за таборовим приділом, прилюдно заявив, ніби Іван Середа заздалегідь готувався віддати життя, аби відвернути від людей неминучу загибель, бо інакше (у таборі кожен усе бачить і на всьому визнається, і ні від кого жодної події не втаїти!) хіба Грициха стояла б при Іванові, як повитуха біля породіллі, щоб його дух, очищений від гріхів і скріплений бабиним світлим словом, пішов просто до Бога?
Звісно, Яремі Цибці одразу ж заходжувалися перечити, що хоч в Івана й була м'яка душа, на праведника він аж ніяк не скидався.
(Продовження на наступній сторінці)