Однак попри те, що Іван на праведника не скидався, саме після його смерти повелося (а втім, може, то й не Іванова смерть, а спільна небезпека прояснила серця й розум; не виключене також: людям раптом промовило до сумління, що знайшовся між ними, здавалося б, звичайний, лише трохи дивакуватий чоловік, який віддав за них життя), а потім ставши звичкою, і залишилося, що православний хор з оперовим басом Яцьком Мелешком співав у греко-католиків, а греко-католицький — у православних (цього не змінила навіть та обставина, що коли переполох минув, у нових суперечках вся Україна на один помах знову перетворювалася то на греко-католицьку, то на православну, то, — значно рідше, — на єговістську державу; — мохаммеданство й буддизм в особі Єлисея Полікарповича Барабольки, який добачав єдине спасіння українського народу виключно в цих двох релігіях, мовляв, і католицизм, і православіє вже досить нашкодили і пора взятися за розум, — теж не густо перемагали, бо Єлисей Полікарпович, ховаючися від переслідувачів, що, як тільки смеркне, майже без перерви, — навіть коли він лягав у ліжко, накрившися коцами, лахміттям і чужими баняками, — їх зі сварками згодом забирали власники, — били йому серце енкаведівським трупним промінням, місяцями не з'являвся на таборові диспути, які дали остаточний поштовх Ількові Побігуйкові, вибатькувавши непримиренних сперечальників, прилюдно заявити, що віднині він, Ілько, засновує власну всеукраїнську релігію, а себе проголошує її першим вірним, — не пророком чи, боронь Боже, новим Ізбавителем, устами якого говорить єдина неділима істина, — йому так остогидли за життя ці кровожерні єдинонеділимі і єдиноправильні істини, разом із їхніми ощасливлювачами й ізбавителями, що він, Ілько, крім терпимости, — а це завжди: право на відмежовування! — добра й звичайнісінької людяности: "Тобі боляче — я прийму на себе твій біль!" — нічого іншого не визнає. А щоб ніхто не сумнівався, чи це, бува, не чергова п'яна витівка, коли людина не тямить, що чинить, аж поки її не охолодять на поліції, а таки воля провидіння, — нехай дещо незвична, але хіба воля провидіння — звичне явище? та й хіба впав би Ілько сам на цю думку, якби його не штовхало щось усередині на цей крок? — Ілько на подив усього табору відцурався від горілки, — хоч таборові провидці лише переморгувалися, запевняючи, ніби це не на довго, — і, роздобувши від Дмитрикових хлопців сірого паперу, за допомогою Івана Берізка, і його картопляних печаток видрукував ручним способом півсотні листків-відозв, обклеївши ними бараки, сміттярки і навіть колоди за третім бараком, а в своєму закамарку на очах ошелешених співмешканців, які вагалися, чи тішитися, чи плакати з Ількового перевтілення, спорудив зі старої валізи вівтар і виліпив із сухого американського молока й таборових пайок хліба тризуб, серце і щось, подібне до вареника, — його Ілько називав "духовною регалією", лікуючи згодом прикладанням до скронь цього вареника-рогалії багатьох від болю голови, на який люди часто й довго хворіли, навіть коли небезпека примусової репатріяції відгула і на обрії почали з'являтися просвіти), і сама паніматка в обох баракових церквах старанно виводила кольоратурні сольо, остаточно помирившися з долею, яка послала їй найдобрішого й найшляхетнішого чоловіка, наділивши його лише єдиною вадою: нахилом до оковитої, що й привела Ґудзіїху до Стецька, біля якого вона вже півгодини вовтузиться, вмовляючи очманілого небораку, нехай він зласкавиться і, Христа ради, пригадає, з ким учора зустрічався й чаркував, бо ж напевне серед Стецькових горілчаних побратимів був і її чоловік.
Стецько напружено морщить чоло, щиро силкуючися пригадати, чи не подибував він учора отця Ґудзія, але якимось підступним чином, — чи то від недавнього пережиття, спричиненого і видивом Страшного Суду, і тим іншим (невже він справді тримав у руках чашу з Господньою кров'ю!), чи тому, що він іще не прочумався від Кирилишиного пригощання, учора розтягується в його голові не тільки на вчора, а й на позавчора, ба більше, на відтинки часу, які лежать щонайменше місяць у минулому, і Стецько, замість пригадати, чи він бачив напередодні отця Ґудзія, несподівано пригадує зустріч із двома дідками, і аж сам дивується, як він міг цю зустріч так цілковито забути.
Він тоді саме вийшов від Пилипенка і, хоч і втішився: надворі ясно від місяця, і тому не доведеться довго шукати своєї оселі, — задля певности таки помандрував на таборовий майдан, властиво, до колонки з водою, звідки Стецько одразу, навіть коли доводилося пересуватися наосліп, не покладаючися на зір, а ще менше на ноги, майже безпомилково втрапляв додому, бо на місці колонки з водою з-під землі било напрямне проміння (у цьому Стецько вже пересвідчився), яке само несло людину в потрібному їй напрямку, — як нагло його зупинило чудернацьке мугикання, і тієї ж миті він відчув: його з голови до ніг обсипали вогняним зерном, аж забракло віддиху.
Стецько долонями потиснув скроні, аби перестало блимати в очах, обережно продихнув і угледів двох дідків, які, мугикаючи про себе, із торби на грудях (Стецькові від несподіванки здалося, ніби то не торба, а повне світлового зерна серце, що, не вміщаючися в грудях, вийшло назовні, або вим'я, і в нього дідки занурювали руки) діставали пригорщами рухомі променисті зерна й засівали ними табір і весь світ.
— Здоровенькі були! — привітався до них Стецько, зважуючи, чи перший дідок (другого — Стецько вперше бачив) — таборовий дід Мирон, трохи хворий на голову, — чи це лише від самогону йому так ввижається.
— Здоров, здоров! — в один голос відповіли дідки.
— Що ви робите?
— Засіваємо серця добром.
— Уночі?
— І вдень.
— Ага, — луснув себе долонею по лобі Стецько, — і тоді світ подобрішає, щезне зло й запанує правда і ми повернемося на звільнену батьківщину, яка нарешті нам належатиме, і скрізь по земній кулі всі вигнанці, знедолені й покривджені знайдуть притулок і розраду, бо з України прийде добра людина для кожного, не тільки для вибраних, і за цією безмежно доброю й милосердною людиною, хоч вона ще лежить у колисці серед мороку й жаху, стужилося людство, а Бог усе чує, і тому ви й співаєте?
— Коли засівають добро, треба конче співати: тоді воно краще росте.
— А як воно не зійде? Тепер така ніч?
— Добро завжди сходить. Інакше світ розлетівся б на друзки.
— А як люди, охоплені самозгубним шалом, не захочуть добра?
— Ми сіємо для онуків.
— А як онуки виберуть тьму?
— Онуки — завжди по боці світла, адже вони — вічні!
— Хто ж ці онуки?
— Кожен.
— А ви хто?
— Ми? Невже ти не пізнав? Онуки!
— Стривайте, стривайте, таж ви — діди!
— Діди — завжди онуки, бо те, що вмерло, ніколи не вмирає.
Наче щось подібне розповідав отець Ґудзій, виправдуючися у веселому товаристві, чому він п'є, — спробував зосередитися Стецько, пріючи, аби чіткіше згустити й зібрати докупи думку, яка розлазилася, щезаючи шматками, — однак із тієї розмови його пам'ять зберегла тільки той уламок, коли на Сашків недоречний запит: хіба пиятика личить священикові і чи не варто б слузі Божому втриматися від цього неподобства, отець Ґудзій скрушно признався: хоч воно й прикро, хоч цим він зводить ганьбу на свою багатогрішну голову, на це нема жодної ради — якби він раптом (аж страшно уявити!) відцурався чарки, його не впізнав би Всевишній, бо всі Ґудзії з, діда-прадіда причащалися сивухою, і непитущого Ґудзія Господь просто не пустить до царства небесного, а хто ж захоче наражатися на таку долю?
(Продовження на наступній сторінці)