Цю розповідь Удівця Дмитрик теж чув (властиво, не саму розповідь, а уривки з цієї розповіді, щораз по новому оздоблені міркуваннями Берізка, Ґудзика, великого Федора, а особливо зизавого Ростика, що присягався, ніби на підставі цієї розповіді, знахідки для винахідницького ока, — а кому ж видніше, як не винахідникові? — він виснував особливу метеорологічну систему, за якою можна безпомилково — глянув, і як на долоні! — вгадувати не лише погоду в найвіддаленіших частинах світу, а й забурення в людській душі, і то далеко чіткіше, ніж за допомогою ворожіння чи найінтенсивнішого передчуття; твердження, за яке Ростик негайно — трохи згодом люди звикли, заспокоївшися, й махнули на винахідника рукою, — мало не заплатив життям, бо Іван Дримба, на якому Росткові заманулося перевірити винахід, — чи ж народжувався де винахідник, якому не кортіло б якнайшвидше випробувати своє відкриття? — кинувся на душевного метеоролога й напевне задушив би, якби їх силою не розборонили, — погоду Ростикові ще великодушно прощали, — чи в Антарктиці від теплих дощів виростали полуниці, чи Індійський океан вкривався кригою, ніхто не перечив, — але зазирати в душу! — цього навіть незлобний Іван Дримба не стерпів, а Дюрченко, з десятих уст довідавшися про небезпечну метеорологію, — він аж уночі кидався, белькочучи, що він ні в чому не винний, — так бодай сусіди розповідали, — а люди зі злости й помсти зводять на нього наклепи, — помчав до таборової поліції з доносом, вимагаючи, аби зизавого шаленця разом із Дмитриком і його бандитськими виплодками негайно репатріювали), і ця розповідь і промайнула в Дмитриковому мозку, заки він, постукавши у фанерні двері, вставлені після пожежі, а тоді, не чуючи запрошення (зрештою, якби воно й пролунало, то ледве чи Дмитрик вирізнив би його з гамору, оплесків і музики), переступив поріг і в підвальній кімнаті, до стелі виповненій густим смугастим димом, крізь який на дужці з відра погойдувалася мерехтлива карбідна лямпа (в Кирилихи вічно псувалася електрика на втіху таборовим пліткаркам, бо, за їхніми спостереженнями й підрахунками, надто часті направи, — а направляли не таборові самоуки й невігласи, а запрошені дипломовані майстрі свого фаху, — зайвий раз свідчили, що в Кирилихи живе чорт, і електрика псується не від перегнилих дротів, а тому, що нечистий не любить світла), посередині на довгому столі (Дмитрик сам бачив, як Кирилиха зі старих таборових нар, викинених на смітник, майструвала цей стіл, аж уся дітлашня, та й не тільки дітлашня, — хоч Дмитрик справді випадково й собі зупинився йдучи допомагати Грицькові Сороченкові переносити манатки з першого барака до другого, — збіглася дивитися, як стара баба, не випускаючи люльки з рота, хвацько орудує сокирою, уперто відхиляючи допомогу й поради, немов боячися, що втручання профанів осквернить древній, забутий метушливими нащадками, яких само небо карає за коротку пам'ять, прадідівський сакральний обряд виготовлення столу для гостей, бо коли пізніше люди обмінювалися досвідом, усі зійшлися на думці, що Кирилиха наперед знала про візу й готувалася до гучних проводів), поміж сулій, кухлів, трьох буханців порізаного, але не розділеного на окремі скибки хліба, брусків американського жовтого сиру з недавнього приділу і грубо накраяної холодцюватої шинки (рештки Дмитрикової ґешефтярської операції) перед зосереджено веселим товариством, що, підспівуючи, сплескувало кожен вдалий крок господині, угледів спочатку завбільшки з людину рухоме яйце, а тоді замість яйця голісіньку Кирилиху, яка танцювала аркана, пихкаючи з файки їдучим, сльозотечним димом.
Імовірно, цей їдучий сльозотечний дим і завинив (хіба не тому дід Свирид статечно плакав, злегка похитуючи плечима в такт музики й не помічаючи, як він плаче, а Дмитрик попервах кілька разів чхнув і теж витер очі?), що Дмитрик не лише не здивувався, тобто трохи здивувався, однак це тривало так коротко, що він відразу й забув, чому це Кирилисі, та ще в її віці, забаглося витанцьовувати, в чім мати народила, і звідки в неї стільки енергії, що ні Лаврін Кирда, ні шалапут Захарко Борецький, які вискочили на стіл, аби й собі відзначитися, щойно Дмитрик прочинив двері, не втнули перетанцювати гуцулку і, заточуючися, сплигнули додолу? — а й несподівано з полегшою зідхнув і з новим подивом (лише тепер цей подив виявився і глибший, і триваліший, і стосувався вже не Кирилихи, а його самого) встановив: він, Дмитрик, відпружується в тій (ніби не його) закутині свідомости (з хвилею, як він переступив поріг, ця закутина ніби приросла до нього осиним гніздом), де випадково застрягли й зловісне відлунювали Йосипові погрози, і от тепер це осине гніздо згорнулося струпом і відпало, втішивши, і спантеличивши Дмитрика, бо ж він справді пустив Йосипові погрози на вітер і навіть гадки не мав, що вони всупереч його волі проникли в якусь частку його єства (адже він їх цілковито знехтував! Чи це просто нові витівки корови, яка заповзялася ускладнювати йому життя?); проникли й сиділи в ньому не смертельним, проте досить дошкульним, а головне — принизливим наривом (Дмитрика аж кинуло в жар від сорому. Куди він зайшов, коли його вже навіть Йосипові погрози непокоїли? Може, заради цього Кирилиха й запрошувала до себе, воліючи допомогти?), який тієї миті, як Дмитрик його усвідомив, розсотався, і на його місці зайшла така радість і полегша, що Дмитрикові здалося: він завітав не на Кирилишині проводи (хоч, звісно, частково і на це), а на своє власне свято.
І на підтвердження, що він не помилився (та й як тут помилитися, коли від святкового настрою лускалися груди!), Сашко Небіла повернув до Дмитрика голову (він єдиний із гурту зауважив нового гостя, бо ні дід Свирид, ні Стецько Ступалка, ні Лаврін Кирда, ні Захар Борецький, ні Пилипенко з бандурою, ні кульгавий Петро з сопілкою, ні сама господиня не помітили Дмитрикового приходу), поволі, як сновида, вимовив: "Так", показавши пальцем на лаву біля себе, а тоді трохи жвавіше потіснився місцем, присунув Дмитрикові чарку, хліб і шинку і знову вирячився на Кирилиху, ніби вона не танцювала, а вичакловувала кожному його ліпшу долю, що її чоловік помилково на, здавалося б, непримітному, а в дійсності на вирішальному закруті життя через власний недогляд, дурощі й зневіру проґавив, і тепер те проґавлене явилося перед очі чи тому, що Кирилина з файкою дійсно вирішила трохи поворожити гостям на прощання, чи тому, що кожен хильнув дещицю зайвого, чи тому, що незалежно від обставин приходить час (так, як визріває яблуко), коли людина, підсумовуючи свої вчинки, шкодує за втраченим, яке в такі хвилини майже намацально оприсутнюється, чи тому, що табаровий бабій, гульвіса й віртуоз-бандурист Богдан Пилипенко по-новому перебрав струни, повертаючися з аркана до коломийки, а тоді до тієї незнайомо-знайомої музики, що так схвилювала Дмитрика, а за ним і кульгавий Петро на сопілці спрощено повторив цей мотив і, ніби злякавшися свого зухвальства, одразу перейшов на щось інше, зовсім відмінне, що, однак, не різало вуха, хоч Пилипенко невдовзі награвав уже "Марусю Богуславку", "Олексу Поповича" та "Про втечу трьох братів з Озова" (за що згодом Антін Грущак мало не побився з Кіндратом Свацьким, бо Кіндрат затявся, мовляв, Кирилиха, не пошкодувавши труснути череском, найняла і бандуриста, і сопілкаря, а Грущак із кулаками доводив, що Пилипенка і сам Бог не змусив би грати за гроші, це лише йому, Кіндратові, скрізь гроші ввижаються, а Пилипенко і кульгавий Петро прийшли в гості, як усі, та й ніколи за плату людина не заграє так, як Пилипенко тоді грав!), і думи плуталися із "Ченчиком", "А в Єрусалимі дзвони задзвонили" лунали поруч із "Ой у лузі, та ще й при березі", "Бог предвічний" та з "Бодай си когут знудив", бо кожен тягнув своєї, і кожному було тужно й весело, аж Дмитрика нагло пройняло: таж і він співає!
(Продовження на наступній сторінці)