 |
Сломать сегодняшнюю массовую школу директивой строить «оранжевую» школу невозможно |
Украинская школа в контексте теории спиральной динамики
Існує точка зору, що для реформування країни нам потрібні різні школи. Пошук однієї форми закладу середньої освіти, однієї програми навчання, одних підходів до забезпечення якості освіти тощо треба визначити як анахронізм. Про українську середню освіту з огляду на теорію спіральної динаміки розмірковує Костянтин Линьов, доцент кафедри управління Київського університету імені Бориса Грінченка.
У минулому році вийшло друге видання книги Валерія Пекаря «Різнобарвний менеджмент», що зайвий раз говорить про інтерес як науковців, так і практиків управління до теорії спіральної (інтегральної) динаміки, а також до її авторів – Дона Бека та Кріса Кована. Книга з результатами їх досліджень «Спіральна динаміка: управляючи цінностями, лідерством та змінами» побачила світ у 1996 році, а в перекладі російською мовою вийшла у 2010 році.
Давно не знайомився з такою красивою, елегантною теорією, такою, яка має практичне застосування, пояснює складні речі простою мовою, може стати дороговказом для практиків управління в епоху реформ та змін. Бувши викладачем в університеті, запропонував матеріал зі спіральної динаміки студентам магістерської програми «Управління навчальним закладом» та слухачам Програми підвищення кваліфікації керівників навчальних закладів м. Києва й отримав підтвердження у необхідності популяризації нової теорії. Саме це дає мені сміливість запропонувати нижченаведений матеріал для експертного середовища.
Спіральна динаміка: загальний огляд
Теорія спіральної динаміки є універсальною, описує і пояснює еволюцію як окремої людини, так і організації, суспільства, країни в цілому. Ключем до розуміння є еволюція систем цінностей та парадигм мислення.
Парадигми відбивають спосіб нашого мислення, а не те, у що ми віримо, цінуємо; вони не бувають добрими чи злими, хорошими чи поганими. Вони задають жорстку і несуперечливу систему фільтрації та інтерпретації всього, що людина бачить, чує і відчуває. Людині доступні лише фрагменти нескінченно складного світу, і які саме фрагменти ми оберемо для власної моделі світу, залежить від наших фільтрів, обмежень, упереджень і розумових звичок. Розвиток має спіральний характер, у процесі змін людина, організація, суспільство проходять через етапи, у яких є спільні властивості.
Автори теорії позначають кожну парадигму мислення кольорами. Не шукайте в цьому матеріал для аналізу за тестом Люшера, просто певними маркерами були позначені прозірки для демонстрації презентації в епоху «до Power Point».
У перший, бежевий, світ людина попадає при народженні, або опускається у старості, тут живуть безхатченки, наркомани, люди з хворобами мозку. Зовнішні зміни – війна, Голодомор тощо – змушують людей виживати, втрачати «людське обличчя». Цей світ недалеко пішов від світу тварин, тут панують інстинкти, страх. Відсутнє «я», немає багатоманітності емоцій. «Бежева» людина вимагає задоволення потреб існування, щоб залишатися в живих.
Фіолетовий світ – світ безпеки, найбільші сили – тато і мама. Людина зв’язана безліччю табу, правил та обмежень, позбавлена індивідуального мислення та права на вчинок. Сімейні, родинні, кланові зв'язки мають абсолютну силу і містичне забарвлення. Рід як група збільшує вірогідність виживання та має більше значення, ніж окремий його член. Чужі можуть образити, свої – захистять. Мають велику вагу дружба, кумівство, «блат».
Червоний світ – світ его, він кидає виклик страху перед духами, чужинцями, громадським несхваленням. Світом править доля, жорстока і безжальна сила. Тут немає етики, сорому, каяття. Тут немає праведників, але є улюбленці богів, є право сили. Влада дає право взяти все, чого можна побажати, відмовитися від неї неможливо. «Червона» людина виховується історіями героїв, «великих і славних людей», святкуванням подвигів, свідченнями поваги. В цій парадигмі мислення перебувають азійські диктатури; варвари-кочівники; Дикий Захід; бандитські та піратські королівства; «солдати удачі»; молодіжні тусовки; начальники «лідерського типу»; правоохоронці; мачо; «нові руські».
Синій світ долає суперечність попередньої парадигми мислення. В ньому панує «сила права, а не право сили»; його інструментами є мораль, право і порядок. Для «синьої» людини важливо бути вихованим і ввічливим, поводитися пристойно, мати охайний вигляд, демонструвати повагу до уніформи (всі однакові, тому має сенс застосовувати у школі). «Сині» є консервативними до догматизму, різноманітність їх лякає. Структурою синього світу є ієрархія, типовою фігурою – бюрократ. Ідеалом є суспільство, застигле в нерухомості, стабільності. «Синя» людина посилюється внаслідок звернення до традицій, загальної справедливості, вітання стажу роботи, відданості.
Рамки й обмеження синього світу затісні для помаранчевого світу – раціонального, пізнаванного, керованого, щиро переконаного у силі наукового підходу. «Помаранчеві» люди постійно і цілеспрямовано шукають нові можливості, вірять, що все можна поліпшити, готові до ризику, доводять собі та іншим, що вони «спроможні». Ключове слово для них – успіх, символи якого цінуються більше за червону владу і сині правила. Вони самостійні та незалежні, позитивні та відповідальні, підприємці за стилем життя. У цьому світі завжди є вибір, відсутня одноманітність. Метою діяльності є виграш, кумиром – технологія, способом життя і верховним принципом – конкуренція. Саме в цьому світі з’являється демократія, існує вірність цінностям, а не авторитетам. Особистість отримує визнання за свої досягнення та подолання труднощів заради удосконалення.
Але стомленість від постійних перегонів, конкуренції, бездуховності, експлуатації природного середовища, нерівності спонукає людину до наступного етапу еволюції – зеленого світу, основними цінностями якого є гармонія і взаємовідносини. «Зелена» людина зміцнюється, коли підкреслюється важливість особистостей, сприйняття їх почуттів, відчувається турбота соціально відповідальної спільноти. Вітаються та заохочуються відмінності, парадокси, піддаються сумніву загальноприйняті істини. «Зелена» людина вносить суб’єктивність у науку, факти є лише інтерпретаціями, різні люди побачать в них різне відповідно контексту. Ідеал успіху замінюється ідеалом служіння. Наука та мистецтво управління доповнюється мораллю. Зрозуміло, що для зеленого світу критичним є певний рівень добробуту соціуму та високий рівень особистого розвитку людини.
Жовтий світ – це перший рівень, який усвідомлює всі попередні світи й не намагається їх викорінити, а органічно вписує у сучасність: кожен світ є важливим та доречним. «Жовта» людина розуміє, що світ є складною хаотичною системою, в ньому неможливо взаємодіяти, якщо мати жорстку систему поглядів. Найбільшими цінностями, важливішими за ранг і статус, є компетентність, незалежність, свобода, гідність. Гроші є лише інструментом досягнення свободи. «Жовтий» прагне до самореалізації, є майстром незвичайних рішень і стратегії «win-win-win» Стівена Кові. Це світ сьогоднішньої мережевої спільноти («глобальне село»). Людина живе безліччю життів одночасно, зміни для неї є нормою життя, ідеалізм з прагматизмом легко поєднується між собою.
Кожна наступна парадигма мислення та система цінностей діалектично заперечує попередню, орієнтуючись або на диференціацію від інших (виокремлення себе з групи, зосередження уваги всередину), або на інтеграцію з іншими (єднання з групою, зосередження уваги назовні).Існують й інші парадигми мислення, але вони слабко вивчені та описані й не мають великого значення, виходячи із цілей нашої розмови.
Якщо превалює орієнтація на «я», то людина сприймає себе як самостійна істота, індивідуальність, яка має особисті інтереси, які є вищими за інтереси групи. Якщо превалює орієнтація на «ми», людина усвідомлює себе як частина групи. Відповідно цілі групи важливіші за особистісні цілі.
Кожна наступна парадигма мислення стає домінантною у людини, але не знищує попередні. Розширюється психологічний простір, погляд на світ і горизонти планування. Зростають число «ступенів свободи» і граней особистості, розмаїтість альтернативних способів зробити щось, ускладнюються потреби людини. Кожна наступна парадигма мислення – це більша свобода, більша структурність, вищий ступінь рефлексії, більший енергетичний потенціал. Менше жорсткості, більше творчості, менше примусу, більше вибору.
Бежева парадигма дарує нам інтуїцію, але неприйнятним є сліпе слідування інстинктам; фіолетова – безумовну любов, безпеку, дружбу, але у «довісок» приносить забобонність, кумівство; червона – упевненість у собі, прагнення до результату, цілеспрямованість і водночас – владу бажань, егоїзм, агресивність.
У синій парадигмі мислення ми приймаємо мораль, честь, совість, дисципліну, системне мислення, натомість відкидаємо догматизм, зашореність, поділ світу на чорно-білу палітру. Помаранчева парадигма мислення несе з собою прогрес, раціоналізм, жагу знань, але й конкуренцію, жадібність. Зелена – толерантність, прийняття і одночасно – моральний і культурний релятивізм.
Ми дуже швидко і поверхово розглянули лише чисті кольори. Звичайно, наша реальність складніша і містить різноманітні відтінки. Але кожну ціннісну систему характеризує не поведінка, а те, як, яким мисленням вона сформована.
І до чого ж тут школа?
- По-перше, школа має справу з дітьми, які мають різні системи цінностей та мають різні парадигми мислення.
- По-друге, самі школи як організації належать до того чи іншого кольорового світу.
- По-третє, ми живемо в країні, яка так само відноситься до певної кольорової парадигми.
Валерій Пекар у своїй книзі пише про те, що українська масова школа живе у синій парадигмі. І «синім» дітям (! – у термінології спіральної динаміки) в ній комфортно, чого не скажеш про дітей інших парадигм. І «сині» вчителі (! – у термінології спіральної динаміки) самовіддано створюють розумне і вічне. І країна у нас належить до синьої парадигми. Але і проблеми у нас мають яскраво виражений «синій» характер.
«Синя» школа – це визнання існування єдино правильного Шляху (з великої літери), висловлюється шана авторитетам, вітається авторитаризм як вчителя, так і адміністратора, порядок і стабільність у всьому, насаджується та вимагається дисципліна.
Мислення є поляризованим, дуальним, «чорно-білим» у своїй основі. Зміст підручника, книги слід розуміти дослівно і буквально.
Правильність і неправильність визначається у відповідності з побажаннями системи, компроміси не вітаються. Проповідується терпеливість, праведне життя, виконання обов’язку, тяжка праця.
«Помаранчева» школа – це гімн науковим методам пізнання реальності; її принцип – навчання на основі досліджень, орієнтація на кінцевий результат; її переконання – є множина можливих шляхів, за допомогою експериментальних даних та оцінювання потреб треба відшукати найефективніший. Істина стає предметом обговорення, розвивається незалежне, перспективне мислення. Відбувається становлення справжнього самоуправління, вітається свобода дій, намагання досягти самостійності та незалежності. Людина у своєму житті спирається на вроджені здібності та набуті навички. Компетентнісний підхід у навчанні – наслідок «помаранчевої» парадигми мислення.
Український Майдан – це потужна спроба і суспільний запит на перехід до «помаранчевого» (! – у термінології спіральної динаміки) світу. Наша реформа освіти має яскраво виражене «помаранчеве» спрямування і текст проекту для обговорення «Нова школа: простір освітніх можливостей» лише підтверджує наші припущення.
Ми є свідками того, як батьки та діти виступають замовниками зміни самої школи. Якщо ці запити не задовольняються, то все більша кількість не тільки студентів, а й школярів буде здобувати освіту за межами нашої країни або шукати шляхи отримання неформальної та інформальної освіти. Цей процес розпочався і набуває обертів.
Окремо треба сказати декілька слів про «зелену» школу: командно-орієнтоване навчання з багатьма дискусіями, обміном ідеями та обов’язковим врахуванням почуттів як учнів, так і вчителів. Кожен має можливість висловитися та внести свій внесок у загальне досягнення. Вітається підтримка колективних рішень та дій. Молодь бере участь у соціальних програмах через церкву або шкільну групу, бореться за екологію навколишнього середовища та захист прав людини, займається репетиторством з молодшими дітьми. Учні розвивають позитивне мислення на основі сформованого критичного мислення, впевненість у своїх силах, не бояться складних ситуацій.
Доктрина змагальності «помаранчевого» поступається місцем відчуттю спільності та єдності; розподілу ресурсів суспільства між усіма членами; звільненню людей від жадібності та догми; вивченню внутрішньої сутності себе та інших; прийняттю рішень на основі консенсусу та спільній відповідальності.
Багато хто з нас читав про феномен фінської школи, яка є типовою «зеленою» школою «зеленої» країни. Думається, українська перспектива у реформі освіти – це швидке просування «помаранчевим» світом до світу «зеленого». Але переступити через попередню парадигму неможливо, бо це фактично веде до руйнування суспільства. Як приклад, можна згадати долю «синього» Радянського Союзу, який не приймав і заперечував «помаранчевий» світ, орієнтуючись у своїх мріях на вогник маяка, або Полярну зірку «зеленого» світу.
Система управління новою школою
В експертному середовищі нашої країни висловлювалася думка про те, що однією з основних перешкод на шляху реформування освіти є існування архаїчної системи управління. А сьогоднішні зміни пропонуються, відштовхуючись від зручності їх реалізації з точки зору управлінця.
Ми можемо додати з позиції теорії спіральної динаміки, що існують певні стандартні моделі діяльності керівників, виходячи з приналежності до тієї чи іншої парадигми мислення.
«Червоний» керівник має егоцентричне мислення, відповідно структури, які він вибудовує, оформлюються у вигляді імперій і процеси мають форму неприхованої експлуатації.
«Синій» керівник мислить категорично, структури є пірамідальними й процеси мають авторитарний характер.
«Помаранчевий» керівник має багатомірне мислення і структури, сформовані навколо ідеї делегування, процеси мають стратегічний характер.
«Зелений» керівник має релятивістичне мислення, структури егалітарні та процеси пов’язані між собою консенсусом.
Лідерство як нова парадигма управління виникає у «помаранчевому» світі, а теорія лідерства-служіння взагалі є надбанням «зеленого» світу. І тільки «зелений» керівник здатний реалізувати концепцію лідерства-служіння на практиці в повному обсязі.
Сучасна наука чітко демонструє, що пріоритет особистісно орієнтованого лідерства в організації відходить у минуле і поступається місцем лідерству, в основі якого лежать взаємозв’язки та взаємодія у колективі, досягнення спільних цілей, спроможність до змін та інновацій. Від моделей лідерства з одним складником – «керівник-лідер», двоскладової моделі «керівник-лідер – послідовники», ми переходимо до формули з трьома складниками «лідер – послідовники – процес управління». Саме в рамках цього трикутника пропонується ідентифікувати сутність та зміст поняття «лідерство», створювати програми підготовки та підвищення кваліфікації керівників-освітян, спрямованих як на формування їхніх фахових компетентностей, стилів поведінки, так і на відпрацювання командної взаємодії у колективі.
Що є в українській школі абсолютно неприйнятним, так це існування директора з «червоною» парадигмою мислення. На жаль, в нашій дійсності таке трапляється часто. З цим намагаються боротися батьківські комітети, громадські організації, вчителі. Але, як правило, вчителі, які відстоюють свою позицію, а ще, не дай Боже, мають лідерський потенціал і сприймаються як небезпечний супротивник, оголошуються «небезпечними баламутами» і видавлюються зі школи. Батьки, які висловлюють свою точку зору, змушені шукати місця для своїх дітей в інших закладах освіти. У результаті школа деградує, попри численні грамоти, відзнаки та високі бали випускників із ЗНО. Такий директор ніколи не відмовиться від влади самостійно, для нього це неприйнятно, а звільнити такого керівника виявляється «непідйомним завданням» для наших управлінь освіти.
За результатами власних спостережень (вибачте таку сміливість, але я не пам’ятаю і не можу навести приклади подібних досліджень), більшість наших керівників шкіл є носіями «синьої», меншість – представляє «помаранчеву», одиниці – «зелену» парадигму мислення. Саме дві останні категорії директорів і є тими драйверами змін у своїх закладах освіти й в системі освіти в цілому. Хоча існує певна кількість реформаторів «червоно-синього» спектру, які щиро намагаються запровадити новації, не розуміючи, що зовнішні зміни ніколи не стануть внутрішніми, бо стара парадигма мислення й авторитарний стиль управління вступають у суперечність зі змістом запропонованих кроків.
Зламати сьогоднішню масову школу, директивним розпорядженням наказати будувати «помаранчеву» школу є справою безнадійною. Ми отримаємо справжній хаос з непередбачуваним результатом. У даному випадку автор є прихильником ідеї створення альтернативних паралельних структур, коли різні системи існують одночасно, еволюціонують і, доводячи свою ефективність і актуальність, змінюють співвідношення на свою користь.
Висновки і пропозиції
Перше, для завдань реформування країни нам потрібні різні школи. Пошук однієї форми закладу середньої освіти, однієї програми навчання, одних підходів до забезпечення якості освіти тощо треба визначити як анахронізм. Автономія шкіл – це, в тому числі, право на оригінальну концепцію розвитку. Створення точок зросту для утвердження «Нової школи» (експериментальні, авторські школи), підтримка тих інноваційних шкіл, які існують сьогодні, відпрацювання законодавчих, організаційних, фінансово-економічних механізмів для вирощення шкіл, «паралельних» точок зросту, – є поки що неусвідомленим пріоритетом для управлінців від освіти.
Друге, децентралізація, яка проголошена як пріоритет в Україні, закладає основи для перенесення середньої освіти як функції держави до функції місцевого самоврядування. За таких обставин ми отримуємо справжню конкуренцію між територіальними громадами у формах, змісті і якості освіти, що і потрібно для переходу до «помаранчевої» школи.
Третє, особливої ваги під час реформи освіти набуває постать директора школи як ініціатора та модератора змін. Під час реалізації реформи освіти на засадах «помаранчевої» парадигми мислення потрібні «помаранчеві» та «зелені» керівники; керівник з «червоною» та «синьою» парадигмами мислення цього зробити не можуть апріорі. З однієї сторони, ми не маємо право терпіти керівника з комплексом Зевса і запитом на бронзове погруддя на території школи. Є реальна можливість виробити правові механізми для запобігання цьому, аби була воля і зрозуміла ціль. З іншої сторони, теперішня нормативна зарегульованість діяльності керівника не дає йому часу на експеримент, на ініціативу, на рефлексію, на самовдосконалення.
Четверте, управління закладом середньої освіти на засадах лідерства є не просто бажаним для керівника, але в умовах трансформаційного періоду в освіті є необхідним. Цьому треба вчити і вчитися. І традиційне підвищення кваліфікації тут не допоможе. Крім того, нам потрібно напрацювати нову модель управління освітою як на місцевому, так і на регіональному рівнях.
Багато дискусій проводилося щодо функціонування сьогоднішніх районних управлінь освіти у Києві, в тому числі на сторінках освітніх порталів. Мабуть, проблема не є настільки простою, якщо статус-кво залишається по сьогоднішній день.
Пропоную звернути увагу шановних експертів на «Положення про освітній округ», затверджене постановою Кабінету Міністрів України. З 2010 року Положення виявилося незапитаними, лише у минулому році до нього були внесені зміни, пов’язані зі створенням сільських шкіл-хабів.
На наш погляд, освітні округи можуть бути зреалізовані у межах Києва як альтернативний проект, експеримент з управління Новими Школами. Наскільки мені відомо, портал «Освітня політика» планує організувати круглий стіл щодо цієї проблематики, то кожен з нас може долучитися до обговорення цієї ідеї.
І на завершення, пропоную ще раз подивитися на стратегію здійснення реформ в освіті в Україні з точки зору теорії спіральної динаміки.
Константин Линев, доцент кафедры управления Киевского университета имени Бориса Гринченко, Освітня політика.
Освіта.ua
06.02.2017
