Дві найсвіжіші новини із нашого українського освітнього життя мене вже навіть не здивували. А навпаки – розчарували. Укотре.
Йдеться про те, що уряд доручив відремонтувати дороги до 150 пілотних ліцеїв та виділив додаткові кошти на придбання обладнання для цих закладів.
Мати Василева! Ми знову будуємо (чи продовжуємо будувати) фасад. Рівна асфальтована дорога до ліцею – чудово. Нові кабінети з обладнанням – також.
Але головне питання не в тому, як учень доїде до ліцею, а в тому, якого вчителя він там зустріне. Але саме про вчителя, який буде працювати в майбутній профільній школі, МОН та його співучасники реформування уперто мовчать.
Мабуть, вважають, що учителі для профільної школи знайдуться. Із тих, хто працює в закладах загальної середньої освіти сьогодні. Або із тих, хто за 1500 гривень на платформі «Вектор» «підвищить свою кваліфікацію».
Хоч ще не так давно Міністерство освіти і науки звинувачувало вчителів, що саме вони, образно кажучи, провалили реформу НУШ. Що вітчизняних педагогів конче необхідно «прокачати» додатковим навчанням чи «нашарувати» їхні знання.
А виявляється, що без цього все добре: вчителі готові, бо про них – жодного слова.
Ну як в цій ситуації не згадати старий єврейський анекдот: «Йося, ви або хрестик зніміть, або труси одягніть».
Бо й справді: якщо вчителі – це «слабка ланка», яку треба безкінечно «прокачувати», то де системна програма підготовки викладачів саме для роботи в нових ліцеях? Де концепція відбору, мотивації, врешті-решт – визнання того, що вчитель академічного ліцею має бути інтелектуальною елітою, а не просто людиною, яка вдало доїхала до роботи новим автошляхом?
Але мовчання МОН – промовисте. Воно означає, що в новий профільний ліцей ми плануємо просто… загнати чи перевести вчителя зі звичайної теперішньої школи. Загнати чи перевести тим самим адміністративно-командним методом, яким колись заганяли в колгоспи чи на «добровільні» суботники.
І тут я хочу відповісти на прогнозовані закиди хейтерів типу: «Ви не поважаєте і недооцінюєте сьогоднішнього вчителя» чи щось подібне.
Тож відразу ставлю крапку над «і». Цей текст – не про «поганих» чи «не таких» учителів. І точно не про їхню «неготовність». Український учитель витримав те, що не витримала б жодна концепція: пандемію, дистанційку, війну, постійні зміни правил гри. Сьогоднішній український учитель – це водночас і диво, і подвиг, і самопожертва, і відданість.
Але витримати – не означає бути підготовленим до нової моделі школи.
Особливо тоді, коли цю модель ніхто чітко не описав і для її реалізації спеціально нікого не готував.
Звичайно, можна говорити, що у нас є вчителі, які сертифіковані, готують до МАН і НМТ, мають учнів-переможців олімпіад, конкурсів і змагань. Хвала їм і честь.
Але профільна школа – це не «та сама школа, лише з меншою кількістю предметів». Це зовсім інша логіка педагогічної діяльності: вибір учнями освітньої траєкторії, різні рівні складності, інша мотивація учнів…Це не просто «занурення» чи «заглиблення», про які люблять розповідати чиновники. Це не просто викладання. Це інша професійна роль вчителя.
Але ми вперто робимо вигляд, що достатньо існуючого рівня його професійної підготовки. Лише потрібно його трішки «прокачати».
Не помиляючись, стверджую, що без спеціально підготовленого вчителя профільної школи не буде.
Але в Україні підготовку педагогів до роботи у профільній школі ганебно провалили. Наведу лише кілька фактів.
Про те, що колись буде профільна школа в освіті дізналися 9 років тому. 9 років у вищій освіті – це 2 повних цикли підготовки бакалаврів, 1.5 – 2 цикли магістрів. Але за 9 років у жодному університеті, включаючи й колишні педагогічні, не було відкрито жодної освітньої програми з підготовки вчителя профільної школи.
Якби це було зроблено, то уже можна було мати підготовлене перше покоління вчителів профільної школи, пілотувати модель такої школи з цими учителями, потім – аналізувати помилки і визначати втрати. Але цього немає.
Більше того, за 9 років ні у МОН, ні у тих грантових організацій, які штовхають цю недореформу, ніхто не артикулював проблему необхідності підготовки вчителя для профільної школи.
Більше того, всі ці стейкхолдери, незважаючи, що запуск профільної уже через рік, не спромоглися ні розробити професійний стандарт вчителя профільної школи, ні чіткі вимоги до його кваліфікації і найголовніше – розуміння функцій цього вчителя.
На сьогодні ще немає жодних прогнозів, яке у вчителя профільної школи буде навантаження на ставку, як буде нараховуватися заробітна плата, чи відрізнятиметься вона від зарплати вчителя гімназії.
І чи не буде такого, що змінять назву закладу на «академічний ліцей», прокладуть новий асфальт до порогу, але залишать старі радянські методички, принизливу паперову звітність і статус безправного гвинтика в системі «школознавства», називаючи цей маразм «академічною свободою»?
Тож яка різниця, наскільки плавною буде подорож учня до ліцею, якщо в кінці шляху її зустріне втомлена людина, чиє головне завдання – не навчити академічному мисленню, а вчасно написати плани, заповнити всі графи в таблицях «оцінювання за групами результатів» та не зіпсувати статистику «пілоту»?
Найбільш пікантним у цій ситуації є те, що від вчителя профільної школи із першого дня її запуску будуть вимагати відповідати реформі. Але ніхто не поставить інше питання: а чи відповідає сама реформа вчителю, який у нас є?
Бо якщо такої відповідності немає, то це все схоже на ситуацію, коли на старезну даму натягнуть міні-спідницю, зроблять їй яскравий макіяж і примусять співати пісню типу: «А я красивая такая».
Думаючи про все це, я абсолютно не здивований, читаючи повідомлення із багатьох загальноосвітніх закладів, що черг бажаючих працювати у профільній школі немає.
Наше учительство у переважній своїй більшості – мудре. І навчене. У тому числі й досвідом НУШ. Включаючи і законодавчими гарантіями зарплати розміром у три мінімальні оклади, які залишилися на папері.
І тут не можу не процитувати те, що мені написав один директор ліцею у приватних повідомленнях: «Кожен учитель, який хоча б підсвідомо розуміє, що в тому вигляді, у якому нас пропонують сьогодні профільну школу, – це вибачте коров'ячий к..як. І що треба мати в макітрі, щоб натхненно, з благоговінням,наче ті сектанти, наспівуючи якусь алілуйю, лізти в той дурдом». Дуже жорстоко написано. Але, мабуть, написано від душі. Від директорсько-вчительської душі.
Звичайно, серед учителів чимало й інших. Із тих, хто як у пісні радянських часів, завжди готовий «задрав штаны, бежать за комсомолом», пристосовуючись до ситуації та не дуже розумних вимог. Їм сказали – давай «пілот», вони і дають «пілот». Дарма, що розуміння куди, кого, для чого і що пілотують – немає. Їм сказали – впроваджуйте і вони будуть впроваджувати: платформи, методики, STEM-підходи у хореографії та багато чого іншого. Для цього особлива педагогічна мудрість не потрібна. Потрібно бути хамелеоном. Потрібно вміти пристосовуватися до віянь, моди і вимог.
Однак, хамелеони були завжди, є і будуть. Та не вони визначають сутність великого.
Сутність профільної школи будуть визначати на стіни, не дороги, не простори, а хороші вчителі.
А хороші вчителі з сучасної школи йдуть. І перспектива працювати у профільній їх ніяк не приваблює.
Сьогодні побачив інформацію, що на кінець навчального року в закладах загальної середньої освіти країни вже є 3000 вакансій. І черг бажаючих працювати аж ніяк не спостерігається. І конкурсів серед бажаючих оволодіти учительською професією дуже давно немає. А до 2030 року, за деякими прогнозами, із шкіл має піти ще 30 тисяч педагогів. То хто буде працювати в профільній школі? Очевидно, туземців будемо запрошувати?
Замість епілогу.
Ми знову купуємо дорогі шнурки, забувши придбати самі кросівки. Вартісне обладнання кабінету не навчить академічній мудрості без вчителя з академічною підготовкою. Освітній простір буде нецільовим вкладанням коштів, якщо його центром не стане вчитель, що має авторитет, а не танцює перед учнями і яжемамами. Асфальт не навчить фізики, не пояснить тонкощі біотехнологій і не виховає громадянина. Він не допоможе обрати індивідуальну освітню траєкторію (якщо хтось знає, що це таке). Він просто дозволить швидше доїхати до місця, де імітація реформи виглядає трохи охайніше, ніж зазвичай.
Можливо, час перестати закопувати майбутнє в асфальт і спробувати нарешті інвестувати в тих, хто це майбутнє повинен створює? Інвестувати у вчителя. Бо по рівній дорозі дуже зручно не лише їхати до школи, а й назавжди поїхати з професії.
P.S. В одному з коментарів до мого попереднього есе прочитав таке: «Ви недооцінюєте пілотування. Вчителька із нашої школи взялася пілотувати і отримала 1 мільйон на обладнання кабінету. Заради цього варто пілотувати». Панове учителі! Якщо пілотувати задля того, щоб отримати мільйон на обладнання кабінету – то це, можливо, і дуже добре. Але до чого тут профільна школа?
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
