Игорь Ликарчук: стоило ли начинать с конца?

Мы должны радоваться появлению Всеукраинской школы онлайн, но не решены три главных задачи

Игорь Ликарчук: стоило ли начинать с конца?

Автор: Игорь Ликарчук, экс-руководитель Украинского центра оценивания качества образования.

Ще на початку березня, коли лише тільки почали вести мову про дистанційне навчання в школах, а основною платформою для його (начебто) здійснення у 80% відсотків вчителів був вайбер, я сформулював чотири умови, за яких, на мою думку, справжня дистанційка могла б з’явитися в нашій системі загальної середньої освіти.

Перша - централізоване забезпечення вчителів і учнів сучасними гаджетами, потужним інтернетом та безкоштовним доступом до нього (інакше про рівний доступ до якісної освіти вести мову абсурдно).

Друга - формування мотивації у вчителів та здобувачів освіти до дистанційного навчання (бо одна справа «ходити в школу, тому що так треба», і зовсім інша - вчитися самостійно, щоб вчитися»).

Третя - навчити вчителів і учнів навчати і вчитися дистанційно (бо дистанційне і традиційне навчання це, за як словами Голохвастова «Кієв не Паріжь»).

Четверта - контент для дистанційного навчання (щоб не вчитель перетворювався у розсильника текстів, відео та посилань з Інтернету своїм учням, а щоб достатня кількість цього матеріалу була у легальному та організованому доступі).

З того часу пройшло майже десять місяців. Після трішки запізнілих пологів світ побачив гучний та амбіційний проект «Всеукраїнська школа онлайн», яка начебто й має надати потужний (на думку батьків цієї дитини) контент до дистанційного навчання.

Відверто кажучи, поява цього продукту мене порадувала. Бо з’явилося в полі зору вчителів та учнів на безмежному і малозрозумілому для багатьох полі дистанційного навчання якийсь перший обнадійливий промінчик. Тому приєднуюся до шквалу захоплень, котрі продукують соцмережі та офіційні джерела з нагоди народження цього продукту.

Але ми всі добре знаємо, що кожне немовля завжди викликає шквал таких захоплень. І ті, хто захоплюється, готові цілувати і немовля, і батьків – будь-куди... Та проходить час, і далеко не завжди з немовляти виростає те, що й далі хочеться цілувати...

Тобто епоха ейфорії пройде. А далі - будемо бачити.

Я, відверто кажучи, прочитав лише кілька анонсів до деяких предметів у цьому продукті, і моє бажання його продовжувати цілувати поступово почало стихати. Наприклад, один із авторів курсу історії анонсував, що він хоче разом з учнями шукати зашквари в курсі української історії... Не думаю, що пошук зашкварів є основним завданням шкільного навчання історії. Все-таки мета її вивчення дещо інша... Точно так, як і для вивчення української літератури важливим є, очевидно, не скільки пошук зашкварів у життєвому й творчому шляхах українських письменників і поетів, а дещо інше...

Тож давайте не поспішати з поцілунками стосовно змісту...

Мене більше турбує інше. А саме те, що попередні три умови ефективного здійснення дистанційного навчання залишилися нереалізованими. Більше того, не зроблені елементарні кроки для їхнього вирішення.

Коротко про них. Як мені повідомили знайомі, у деяких землях Німеччини та канадських провінціях, іще в березні місцева влада розіслала вчителям та батькам учнів анкети, у яких цікавилися технічним забезпеченням та можливостями для здійснення дистанційного навчання. Іншими словами: чого не вистачає. І те, чого не вистачало, упродовж літа в учителів та батьків з’явилося. А що в нас? І чи як може вирішити цю проблему Всеукраїнська школі онлайн? Риторичні запитання. Відповіді на них немає.

Аналогічна ситуація і з мотивацією. Дистанційне навчання страшенно гостро висвітлило одну проблему нашої шкільної освіти, про яку старанно замовчували. Йдеться про те, що насправді хочуть вчитися, особливо в старших класах, не більше 10-15% відсотків учнів. Решта ходять до школи тому, що ТАК ТРЕБА.

А нещасні вчителі, вибиваючись із останніх сил, ледь не танцюючи й не співаючи перед такими учнями, кажуть, що навчають, добре розуміючи, що односторонній процес результативним не може бути. А його двохстороннього навіть у стандартній системі немає. Бо мотивація до навчання в більшості учнів відсутня. То хтось повірить у те, що вона з’явиться під час дистанційного навчання? Дарма. Фрази «поза зоною зв’язку», «не було Інтернету», «завис комп» та інші вчителі чутимуть частіше, ніж «я вивчив».

Чи допоможе вирішити цю проблему Всеукраїнська школа онлайн? Риторичне запитання. Відповіді на яке - також немає. Як і відповіді на те, чи з’явилася після появи Всеукраїнської школи онлайн мотивація у вчителів працювати краще, якісніше, ефективніше, результативніше? Ох, не впевнений у тому. Бо, на мою думку, немає сьогодні в українській системі загальної середньої освіти дієвих мотиваторів до кращої учительської праці у вигляді зарплат, премій, надбавок...

Учитель, може, і має бажання працювати краще (і для таких вчителів контент Всеукраїнської школи онлайн буде в добрій нагоді), але що він від того матиме? Нічого. Бо колега, який і далі буде виконувати функції «урокодавача» і «перевіряльника», отримуватиме таку ж зарплату, таку ж оцінку від керівництва, як і справжні вчитель, котрий прагне професійного удосконалення. А якщо урокодавач з керівництвом у гарних стосунках - то іще й більшу і кращу оцінку.

Десять місяців пройшло, а зміни до підходів у оцінці учительської праці не з’явилися. Між іншим, як свідчить моє спілкування з учителями та результати деяких учительських опитування, рівень інтенсивності, фізичної завантаженості та психоемоційної напруги під час дистанційного навчання набагато вищий, ніж тоді, коли воно здійснюється традиційно.

Спілкування учора й позавчора з учителями і директорами деяких шкіл висвітлило іще одну проблему. Вони обґрунтовано бояться, що поява Всеукраїнської школи онлайн для урокодавачів - це, як паличка-виручалочка. Бо не потрібно напружувати власні мізки, шукати матеріал, структурувати і компонувати його і т. ін. Відправив учнів до школи онлайн - і готово. Урокодавач стане ще й диспетчером. І контролером, який оцінить виконання тестів, що пропонуються в школі онлайн.

Не знаю, як кого, але мене турбує те, що у всіх українських школах урок з історії, математики, фізики чи інших предметів гіпотетично можуть бути однаковим: за зразком Всеукраїнської школи онлайн. Не думаю, що це можна назвати великим успіхом і досягненням. І тому, що педагогіка - це мистецтво, і тому, що учні різні, і тому, що у кожного вчителя своя методика навчання... А ми хочемо всіх одягнути в однакове, навіть нехай найкраще (?) вбрання...

Між іншим, українська освітня історія таке вже знала. У останні десятиріччя шкільної системи СРСР у всіх школах від Карпат і до Курил шкільні уроки проводилися за зразками, що розроблялися в Москві, і публікувалися в спеціальних книжках для вчителів. У моїй бібліотеці ще і до сьогодні їх можна знайти для кожного класу і кожного курсу шкільної історії. Не хочу думати, що хтось вирішив повторити цей урок з нашої освітньої історії. Це - поганий урок...Але...

І на завершення. Все-таки маємо радіти з появи Всеукраїнської школи онлайн. Але давайте не заціловувати це дитя та його батьків. Бо не вирішені щонайменше три набагато головніші завдання, без яких ефективне дистанційне навчання не відбудеться. І тоді буде сумно, що велика праця народження і сподівання батьків на достойне майбутнє дитяти підуть у небуття.

Оригинал

Освіта.ua
15.12.2020

Популярные блоги
С. Колебошин: 3000 спартанцев (задача о молодых учителях) 3000 молодых учителей на 15000 школ, в среднем - 1 новый учитель на 5 школ
И. Совсун: как надолго еще хватит запала учителей? Между победителями мировых олимпиад и средним базовым уровнем украинских школ гигантская пропасть
Т. Сердечная: зарплаты у учителей должны быть разные Есть шанс, что когда-то государство сможет оплачивать работу людей, которые работают с его будущим
И. Ликарчук: шароварщина и отчеты вместо воспитания Воспитательной работы как системы формирования человека уже давно нет, а есть гам, шум, трескотня
Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Нет комментариев