В. Мисан: бездумная трата времени на «обновление»

Автор: Виктор Мисан, кандидат педагогических наук, доцент, заслуженный учитель Украины.

Етюд №4.

«Ой, весно, весно, що ж ти нам принесла?..»

Весна цього року принесла звістку про те, що робота над оновленими навчальними програмами для 5 – 9 класів завершена і їх навіть можна переглянути на сайті МОНУ. Мене, як учителя історії, цікавили винятково програми з шкільних курсів історії. Спочатку намагався вичитувати скріншоти протоколів обговорень, що публікувала робоча група в соцмережах, але потім вирішив не витрачати даремно часу і дочекатися остаточного варіанту вже готового тексту.

Дискусія, яка розгорнулася навколо програм, пройшла повз мене. Лише в червні місяці прочитав програми і подумав: «Для чого було витрачати час, переписувати написане, не оновивши суттєво змісту і не заклавши абсолютно нові підходи у навчанні шкільної історії?»

Свої міркування стосовно нової-старої програми виклав у двох статтях на порталі «Освітня політика» (перший матеріал опублікований від 17.06.2017 р., наступний вже поданий і чекає на оприлюднення).

Як бездумно ми витрачаємо час на всілякі дописування, переписування, оновлення, редагування. Чи не краще створити щось нове і корисне? Чи ми не здатні створити це нове і приречені ходити кругами навколо того, що лежить на поверхні? Чи наш мозок налаштований на те, щоб зміст шкільної історії укладався винятково на двох базових принципах – хронологічному і тематичному?

Думаю, що здатні. Але для цього потрібно шукати тих, хто може це зробити, хоче обговорювати і дискутувати, домовлятися, здійснювати апробацію.

Варто відмовитися від совпедівських підходів. Більш ніж впевнений, що чимало читаючих цей пост зі мною погоджуються. Але впевнений на всі 200%, що частина з них публічно подібні висловлювання не підтримають. Чому? А що подумають Раїса Іванівна, Олена Іванівна, Палагея Метрофанівна, Катерина Дерміндотівна та «прочаї» з тих, хто зверху, від кого залежить якщо не все, то багато чого.

Наша загальнонаціональна біда полягає в тому, що ми турбуємося не про справу, а про те, «хто і що подумає?». Свій час вже пережило оте «що подумають?» Чим це скінчилося? Десятиліття співпрацював з громадською організацією викладачів суспільних дисциплін «Нова Доба». Наша співпраця завершилася після того, як виявив, що керівництво організації здійснює тиражування на приватному видавництві раніше виданих посібників і… зовсім не планує ділитися отриманими прибутками з авторами цих робіт. Зберігаю чимало цікавих документів для підтвердження вищесказаного. Історія стосунків – це також факти.

Коли Сергій Терно виступив з критикою нових програм шкільної історії (2012), що укладалися під керівництвом О. І. Пометун, мені прийшлося підтримати Сергія Олександровича, бо він уболівав за справу, за те, що вивчатимуть школярі, як це формуватиме їх світогляд. Чим це обернулося для мене? Перестали запрошувати на опонування дисертацій, виключили із редколегії часопису «Історія і суспільствознавство в школах України: теорія та методика викладання», припинили замовляти статті для друку тощо.

Дякую долі, що так трапилося, бо подібні життєві ситуації дозволяють зрозуміти важливі істини: лише втративши баласт, можна бути вільною людиною і висловлювати судження, не оглядаючись назад.

Цьогоріч наша школа, на жаль, не втратила свого баласту. З яким пієтетом Сергій Горбачов та інші учасники відеоролику намагаються переконати нас у тому, що оновлені програми для 5 – 9 класів - ледь не панацея для української школи. Ми ще не працювали з ними навіть місяця, а нам вже утокмачують, що будемо «ощасливлені». «Не кажи гоп – допоки не перескочиш» - здається, так вчить народна мудрість. Чи хочемо ми в неї повчитися?

Оригинал