— Каже: "І ти, Балан, можеш їхати, і ти, Савенюк, бо я вас виключаю зі школи..."
Важка мовчанка запанувала в юрмі, одна з тих мовчанок, що буває у стрільців перед пострілом, коли вони ціляться. Такого нахабства хлопці не сподівалися од Кобри.
Бізон одразу не зрозумів, що саме трапилося і чого хлопці ущухли, а зрозумівши, вискочив наперед і закричав не своїм голосом:
— Хлопці!.. Це так оставити не можна! Ми йому не лакузи, щоб так говорити з нами!.. Ми прийшли з ним по справедливості говорити, а він ще виключати!
Очі йому горіли, як у розлютованої кішки, волосся настовбурчилося і стирчало в усі боки, руки стискувалися в кулаки.
— Справді, як він сміє так говорити? — обурено й з піднесенням заговорили в натовпі.
— Я сам піду з ним розмовляти,— вигукнув Бізон і, з силою сіпнувши двері, зник за ними.
— Хлопці, підіть ще хто! — схаменувся Балан, і од натовпу відокремилися, немов зарані чекали вже на цей заклик, Хватько і Черненко.
В кімнаті, що до неї вони потрапили, стояв Барацький обпершись об стіл руками, а проти нього, з другого краю стола, стояв настовбурчений Бізон і, вимахуючи руками гукав:
— Як любимчиків, так залишати, а як мене, так виганяти! Ви думаєте, не знаємо, хто скільки голосів одержав? Думаєте, не знаємо? Це було нечуване явище в школі, відколи вона існує. Затурканий хлопець, що все життя звик коритися старшим і начальству, що своє обурення часто боявся висловити найближчим товаришам, стоячи перед всесильним Барацьким, кидав йому в вічі обвинувачення.
Щось символічне було в цій сцені. Віками гноблена сила повстала і рвала греблі й загати віками усталених норм і взаємин, а один з тих, що ті норми обстоював, збентежено дивився на цього хлопця і не розумів, що сталося.
Нарешті Барацький опам'ятався і, як борець, коли йому загрожує поразка,— зібрав усі свої сили для одсічі. Раптом він випростався, очі його гостро вп'ялися в Зорченка.
— Геть з цієї кімнати, а то я тебе викину, як цуценя! — затупав ногами Барацький, а побачивши Хватька і Черненка в дверях, суворо загримотів: — А вам чого тут треба? Марш у корпус!
Та завжди слухняні учні й не думали виконувати наказа завідувача. Барацький остовпів і відчував, як підлога під ногами захиталася,— карта була бита. Він ще раз тупнув ногою, але учні не рухалися. Зорченко, бачачи товаришів, замовк і стояв очікуючи. Хватько й Черненко ступили через поріг і не зводили очей з Барацького.
Нарешті Барацький зрозумів, що вся його влада над цими, до цього часу покірними юнаками з якоїсь причини втратила силу. Чого та сила зникла, він ще не збагнув і виряченими по-баранячому очима дивився на учнів.
Троє хлопців спідлоба позирали на свого начальника, з він, немов знесилившись розгадати таємницю зміни, що сталася в його взаєминах з учнями, важко сів на крісло, держачись обома руками за стіл.
— Чого вам треба? — хрипким голосом запитав він знову. Хватько ступив крок наперед і, дивлячись у землю, промовив:
— Ми хочемо, щоб усіх виключених знову прийняли до школи... їх-бо несправедливо виключено... Ми читали журнал і там виходить...
Хватько не докінчив, Барацький стрепенувся, немов його несподівано вкололи в болюче місце, і прохрипів:
— Ти читав журнал? Де?
— То моє діло, де... Тільки коли так, то й я кидаю школу!..
Барацький нахилив голову до столу і з хвилю сидів, дивлячись у підлогу. Потім він підвів голову і коротко сказав:
— Гаразд... Ідіть... Ми приймемо назад... Чого ж стоїте? Я сказав? — підвищив він голос, і учні мовчки посунули з кімнати.
Барацький відчув, що влада знову повертається до його рук, і тепер вже начальницьким поглядом він подивився на учнів.
— Ура! Молодчага, Хватько! От що значить хороший товариш!
Хватько справляв свій перший тріумф. Його качали. Хлопці з вигуками і свистом, побідно піднявши голови, йшли до корпусу, дозволивши собі, нарешті, покидатись сніжками. Серйозні ж справи покінчено, і молодість входила в свої права.
З приємним відчуттям справленого важкого обов'язку вони весело розмовляли і сміялися. Тепер вже не сором було дивитися один одному в вічі.
Коли розпорошена юрба підходила до корпусу школи, з дерев'яного клозета, що стояв осторонь, вийшов Коржов. Він злякано озирався, як зацькований цуцик, а побачивши хлопців, швидко подався до корпусу.
— А, підлиза! Лови його, хлопці! По снігу його! Зляканого тремтячого Коржова тягли по снігу за ноги, аж поки за нього не заступився Хватько:
— Киньте, хлопці, годі,— може, в нього й справді живіт заболів...
— Кинь, Хватьку, який там живіт? Злякалася, підлиза! Та хмари, що допіру були такі непривітні, здавалися тепер прапорами перемоги, а мокре гілля вистукувало переможцям на крижаних барабанах вітрові марші...
ДВІ НЕСПОДІВАНКИ
Перемога, що її мало хто й сподівався, дуже піднесла настрій учнів, наочно довівши, що, одностайно діючи, багато дечого можна зробити.
Юнаки вперше відчули себе справжніми людьми, од яких дещо залежить у суспільстві.
Хіба не вони сьогодні примусили дорослу людину скоритись їхній волі? Хіба не їх сьогодні злякався Барацький хоч найстаршому з-поміж них не перейшло й шістнадцяти років?
Виступ зміцнив товариські почуття, і навіть старші учні почали з більшою повагою ставитись до малюків. Старші вголос висловлювали захоплення з їхньої товариської витриманості, і багатьом хлопчакам недавні події виступали тепер у рожевому світлі, на тлі якого маячили їхні героїчні постаті. Моменти вагання і непевності забулися, забувся і вчинок Бізона, що справді врятував становище. Кожному хотілося думати, що саме його участь у виступі була найважливіша. Нікому й на думку не спадало, що досить було Барацькому зорієнтуватися в обставинах та вжити рішучих заходів,— і молодий неорганізований протест було б зламано.
Завідувач, видимо, згодом зрозумів, що тільки завдяки його нерішучості він не зволодав з учнями, і тому, хоча й дотримався обіцянки залишити в школі виключених, та не дуже поспішав зміняти свою політику щодо школярів. Звичайно, коли б не припали ці події на такі тривожні часи, завідувач вжив би інших заходів. Він би не зупинився перед поліцайськими способами втихомирення бунтівників, як то не раз і робив за свою педагогічну практику. Та часи не сприяли улюбленим способам Барацького, і йому, наперекір натурі, припало братися до дипломатії, як він сам із презирством говорив, про делікатні способи педагогічного впливу.
Репресії на активних хлопців щодалі збільшувалися, і за найменшу провину, а то й просто без жодної провини, їх карали позачерговими роботами, навмисне ставили їм погані бали, і навіть Балан перейшов у категорію другорядних учнів, хоч видно було всім, що вчиться він найкраще.
Та нічого не вдієш, хлопці терпіли, бо не було такої причіпки, щоб знову розпочати організовану дію всією масою.
— Тебе, Балане, неодмінно виженуть,— казав Баланові Фока, що вже видужав,— і інших виженуть, тільки не зараз, а трохи згодом...
— Я все одно цей свининець кину... Я вже готуюсь до середньої агрономічної школи... Не виженуть, так сам піду...
— Та ти то не пропадеш, а як інші хлопці?
— Треба триматися купи, тоді не виженуть і їх...
Час за роботою та навчанням котився непомітно. Учні справляли свої обов'язки ретельно, сподіваючись на різдвяних канікулах спочити та погуляти. Тільки Балан почав мало звертати уваги на шкільне навчання. Він подовгу сидів в аудиторії над купами книжок, щось виписував у грубий зшиток і читав-читав. Останніми часами в нього навіть на звичайну гулянку не залишалося часу. Зорченко, Черненко та Савенюк були його неодмінними слухачами, коли Марко розповідав товаришам про дивні речі, що списано їх у книжках. Хлопці з захопленням слухали, але ніхто не брався за ті книжки, що їх читав Марко Балан. їм здавалося, що то тільки він може розуміти такі серйозні речі, а почне читати хто інший, то й нічого не зрозуміє.
Останнім часом до Баланового гуртка прилучився і Хватько. На нього спочатку дивилися недовірливо, та згодом звикли до його мовчазної фігури. Хватько ні про що не запитував і ніби нічим не цікавився. Та згодом його побачили з тою самою книгою, що її допіру брав із шкільної бібліотеки Балан.
— Дивіться, чи ж він що розуміє? — казали хлопці, а Балан розважливо відповідав:
— А чому ж не розуміти? Ти думаєш, що груба, так і не розумієш? Візьми тільки,— не одірвешся, доки не прочитаєш!
Книга та була про подорож відомого мандрівника по Африці. Вона справді захопила Хватька, а дочитавши її, він підійшов до Балана і заговорив про віру дикунів...
Вони довго розмовляли і розійшлися пізнім вечором. Хватько після цієї розмови довго не міг заснути. Його мучила зневіра в своїх старих істинах і правдах, тих істинах і правдах, що він з ними органічно зрісся з дитинства. Його віра в бога, що єдину її він вважав за правдиву, була вражена несподіваними порівняннями, знайденими У тій книжці. Он дикун, що молиться грубому шматку дерева, теж вважає свою віру за найкращу і за найправдивішу. Він так само, як і християнські мученики, іде на катування і смерть за свого бога...
До цього часу Хватькові здавалося, що його віру вважають за правдиву і інші народи, а тільки диявол не допускав цих грішників з народження приєднатись до православ'я...
"Десь же єсть неправда... певно, в них..." — думав Хватько, і друга думка, перебиваючи першу, ставила несподіване запитання: "А може, в нас?"
(Продовження на наступній сторінці)