«Драма в темному коридорі» Олекса Слісаренко

Читати онлайн оповідання Олекси Слісаренка «Драма в темному коридорі»

A- A+ A A1 A2 A3

— Революція нам нічого не дала! Мистецтво жебрачить! Художник не став прикметою держави, як поліцай, учитель, чиновник, міністр! Художник голодує!..

— К дідьку міністрів! — вигукнув експансивний Зінько Кізленко.— Ік чортовій мамі міністрів! Міністрів було тисячі і буде їх ще мільйони, а от Рембрандтів, Анджело, Кізленків — одиниці! Я протестую.

Кізленко патетично приклав руку до грудей і після слова "протестую" вимахнув нею так, ніби хотів хвиснути по губах свого приятеля Чуприну, що посмів поставити художника поруч поліцая й міністра.

Обидва вони, і Чуприна, і Кізленко, вчилися в художній школі, але за два роки вчення їм не пощастило захопити якусь визначну мистецьку височінь через запеклу зненависть старих зашкарублих професорів до молодих талантів... Щоразу, як їм припадало йти в атаку на мистецькі позиції, несучи, як знамена, свої полотна, мистецько-професорська старизна робила вилазку й розбивала Чуприну й Кізленка в пень...

Оці спільні біди та нещастя і були за причину приятелювання Чуприни й Кізленка, незважаючи на взаємне презирство й одверту нелюбов.

Жили вони вдвох у маленькій кімнаті на околиці міста ще з тих часів, як Чуприна, кинувши вкрай розкуркулене хазяйствечко своїх батьків, вступив до художньої школи, а Кізлик за протекцією земляка з Холмщини не тільки вступив до тієї школи, а й одержав стипендію, як людина без роду й племені.

Молодший за Чуприну Кізленко, що звався звичайно Кізликом, і зовнішністю різнився од свого приятеля. Тоді, як Чупринине обличчя, починаючи од очей, заросло чорною щетиною, у Кізлика на щоках, як у дівчинки, золотився ледве помітний пушок і тільки під носом, де проектувалися вуси, він набирав інтенсивнішого зафарблення.

Чуприна своїм волохатим обличчям нагадував молодого мандрила, зіпсутого цивілізацією, а в Кізликовому обличчі було багато од бичка, що йому під тоненькою шкуркою на лобі муляють ріжки і от-от прикрасять його ознаками мужності.

У кудлатій Чуприниній голові гніздилося святе переконання, що Кізлик — ідіот і бездара, а під ненарізаними ріжками Кізлика була певність, що в особі Чуприни він має справу з тупим міщанином, який ніколи не зрозуміє його, Кізликових, творчих знесень...

Викликавши Кізлика на гнів згадкою про міністрів, Чуприна зневажливо подивився на опонента й суворо, як смертного присуда, прорік:

— Ти, Кізлик, був ідіот і будеш ідіот!

Та Кізлик не образився на це зауваження. Він був певен, що геніїв і новаторів пересічні міщани всіх часів і народів вважали за божевільних.

— Я згоджусь з тобою, що я ідіот, коли ти згодишся зі мною, що ти тупий міщанин і бездара! — сказав Кізлик і одійшов до вікна.

Він завжди робив так, коли тупе міщанство турбувало його своїм втручанням,— відходив до вікна й презирливо кривив рота.

Своє прізвище Кізлик підписував на італійський кшталт так, що виходило "Кізлічіо", але це зовсім не означало, що він був прихильником класицизму в мистецтві. Навпаки, він тішився з праць лівих майстрів і навіть готувався виголосити свого власного мистецького маніфеста.

Кізлик дивився у вікно, що за ним розбруньковувалися бузкові кущі, і на сонці в затишку грівся шолудивий собака. Нескладний пейзаж завершувався кособокою дощатою спорудою, що була нахилена набік і нагадувала мініатюрну Пізанську башту. Ця Пізанська башта і спричинилася до того, що товариші, незважаючи на погожий весняний день, не одчиняли вікна...

Проти вікна й Пізанської башти над ліжком Чуприниним висіла його картина, що була зелена, як рута, і розпливчаста, як туман. Із зеленого туману випливали якісь світила, зеленіші од загального тла, а невідомі предмети кидали на ті світила чорні тіні. Це "полотно" звалося "Душа Канібала".

Чуприна міг годинами пояснювати затаєний зміст цієї картини глибокодумними фразами з безліччю чужоземних слиз, що^ й самі потребували пояснень...

дей, що не розумілися на картині і одверто в цьому признавалися, він вважав за ідіотів, тих же, що своє нерозуміння маскували глибокодумними фразами, він звав "люди з іскрою". Такою людиною з "іскрою" був, на думку Чуприни, і театральний рецензент Фалалій Чінгізханів, що готувався в художні критики. Через це до Фалалія ставилися трохи запобігливо і Кізлик, і Чуприна.

Фалалій Чінгізханів терпляче вислухував Чуприну, уважно розглядав його диктове "полотно" і менторським тоном казав:

— Ти сприйняв інтуїцією творця трагедію концентричних контрастів хаотичного космосу, спіймав його тональний контрагалс і легіював нюанси нерво-м'язових відчувань у психоаналітичному сатурналізмі парфорсного майстерства. Ти, Чуприна, пророк крензельного меленізму в епоху перманентних революцій!

Далі Фалалій Чінгізханів заплющував очі і, як піфія, прорікав:

— Ціла епоха, величніша за епоху Рафаеля, вібрує на цьому дикті!

Кізлик дивився у каламутну шибку і шукав матеріал для своєї нової картини, що мала зватися "Блакитноока рана", а Чуприна домальовував дивовижного плаката про прод-розкладку.

— Ти, Кізлику, ідіот, бо коли б ти не був ідіот, то не говорив би таких ідіотських речей,— переконливим голосом провадив Чуприна.— Держава врешті мусить визнати, що ми такі ж потрібні гвинтики її, як і поліція, міністри, чи то пак, комісари, військо і продагенти... Ми, може, навіть більше потрібні, бо мій, скажімо, плакат примусить дати багато більше хліба, аніж робота пересічного продагента, бо я вплину на емоції селянина, викличу в нього співчуття до революційного пролетаріату і до того ж гарантія, що я того хліба не вкраду, як то може зробити злочинний продагент. Розумієш: цілковита гарантія.

Хоч Чуприна і згадував про революційний пролетаріат, та ніякі політичні переконання не обтяжували його голови, чим не менше відзначався Кізлик. Вони обидва вірили, що мистецтво й політика — ворожі стихії, що не терплять одна одну, і цю віру їх підтримував Фалалій Чінгізханів, випускаючи на доказ цілі хмари чужоземних слів і комбінуючи їх найнеймовіршшими способами.

— Я комуніст-індивідуаліст, що об'єктивно визнає революцію, але я суб'єктивно не можу погодитись, що мистецтво, бароккональна надбудова актеонічної субстанції людської душі, може стати на послуги плебейської суті політичних мастурбацій...

Кізлик і Чуприна захоплено слухали Фалалія Чінгізхано-ва і вірили, що мистецтво вище над усе в світі і вони, художники, є істоти виїмкові.

Чуприна поставив якусь невиразну кляксу на дикт, оді-йшов убік і, нахиливши голову, розглядав. Потім підійшов, кописткою розітер ту кляксу і резонерським тоном почав:

_ Ти, Кізлику, не сердься... Ми, звісно, поведем людство

вперед, але коли в мене не приймуть завтра цього плаката, то нам доведеться сутужно.

Чуприна ще додав одну кляксу і так само розітер! Виходило ніби щось підхоже...

— От держава утримує міліціонера, а нас не утримує... Хіба цього ми чекали од революції?

— Позич у Чінгізханова... Він грошовитий...— пораяв Кізлик, що тільки в питаннях фінансових визнавав зверхність Чуприни.

— Яв нього вчора позичив...

Кізлик енергійніше затарабанив па шибці, але мовчав. Голова його не буЛа пристосована до справ грубої житечної прози і єдине, що він міг пораяти, так це позичити у Фалалія.

Чуприна ще мазнув на дикті і прорік:

— Господарка присилала Малашу... Гроші за квартиру... Копистка в руках Чуприни натхненно розмахнулася і поклала геніального мазка, а Кізлик тим часом придумував прекрасну фінансову комбінацію:

— Давай продамо твої калоші!

Чупринина рука з кописткою опустилася, і він промовив тоном людини, що її лиха доля хоче розлучити з найдорожчим у світі:

— Ти, Кізлику, ідіот, я тобі це скажу в тисячний раз... Калоші, по-перше, драні, і за них не дадуть навіть десять цигарок, а по-друге, моїх черевиків без калош вистачить тільки для того, щоб вийти до Пізанської башти.

Запанувала тиша, і тільки чути було, як сопів Чуприна над своєю диктою та глибоко зітхав Кізлик, катований нерадісними думками.

А як там з плакатами для комунальників? — спитав Чуприна. Кізлик нещодавно хвалився, що йому пропонують намалювати для клубу комунальників плакати.

~ Не... дають...— витиснув з себе Кізлик і знову затарабанив по шибці.

Перспективи були туманні, як осінні далі, незважаючи на холодну весняну погоду сучасність гнітила передчуттям

Мовчки думали вони однакові думки, що нітрохи не стосувалися їхньої мистецької професії. Де можна було позичити, вже позичили, й можливості кредиту вичерпалися вщент, а Кізликової стипендії на двох вистачало не надовго. Клубні керівники, зневірившися щось зрозуміти в дуже мудрих творах Чуприниних і Кізликових, перестали замовляти їм плакати, і джерело заробітку увірвалося.

— Ти тільки подивись,— гарячився Кізлик перед не-прийнятим плакатом,— ти тільки зверни свою бездарну увагу на оцю жовтогарячу кривулю на блакитному небі! Вона розрізає тло і збурює море, що кидає свої червоні хвилі на зелені скелясті береги... Бунтарський дух космосу кличе до революції експансію землі, кличе стихії, а вони, йолопи, цього не розуміють!..

Щоправда, і Чуприна нічого не розумів, але мовчав, не бажаючи добровільно потрапити до категорії йолопів...

Кізлик нарешті щось надумав і, одійшовши од вікна, почав повільно натягати на голову свою кепку.

— Піду... Маленька ідея... Може, що добуду...— казав Кізлик, прямуючи до дверей.

(Продовження на наступній сторінці)