Учні, не дивлячись один на одного, немов кожен зробив якусь підлоту, сіли за столи і мовчки почали їсти свій кандьор, що такого хіба тільки й можна було знайти в каторжних тюрмах...
Почувши свої імення в списку виключених, Зорченко з Черненком пішли геть з їдальні. Незабаром за ними вийшов і Балан з Савенюком та Карпенком.
— Що то буде? — тривожно запитували Марка товариші, коли вони зійшлися в порожній спочивальні.
Марко підозріло озирнувся і пошепки відповів:
— Сьогодні неодмінно треба викрасти з учительської ті журнали, в яких Фукс робив одмітки під час балотування... Я певен, що вони брешуть, нібито більшість припала на Черненка та Бізона.
— Але як же це зробити? — спитав Савенюк.
— Треба дістати обценьки та ломик і виламати двері в учительській, коли всі спатимуть... Журнали в столі в шухлядах... Я вже дізнався...
Знизу почулися чиїсь кроки, і Балан поспішив докінчити:
— А як викрадемо, всім треба зійтися в нашій аудиторії... На нижньому поверсі ніхто не ночує...
Кілька учнів увійшло до спочивальні...
— їй же право, я за вас не кидав,— виправдовувався один.
— А признайся, Бізоне, то ти побив вікна і прибив калоші? — спитав другий.— Все ж одно тебе ж виключено, скажи правду! Га?
Цікавий через мить пожалкував, що поставив таке питання Бізонові. Дужа рука Митьчина захопила цікавого за барки з вивертом, так що кілька ґудзиків одлетіло од блузи, і добірний ляпас дзвінко розлігся по залі.
— Іди тепер жалійся, плювать я хотів і на твого Барацького, і на тебе!
Ображений ляпасом схопився за коцюбу, що стояла поблизу, але це не дало йому перемоги. Вмить Бізон збив супротивника з ніг і підім'яв під себе. Тільки через Балана не до речі цікавий хлопець уник серйозної бійки.
Заспокоївши розлютованого Бізона, Балан узяв його під руку і одвів убік.
— Не сердься, Митько, він же дурень!..
Виключеним втрачати не було чого, і вони пішли із спочивальні, сказавши, що йдуть на село гуляти. Дехто з заздрістю подивився їм услід, а дехто злорадно всміхнувся собі. Уголос сміятись не можна було — кулаки Бізонові були недалеко.
Не важко було дістати потрібний інструмент. Кузня, звичайно, замикалася на замок з секретом, який був відомий і Зорченкові, і Черненкові, бо їм не раз доводилось справляти обов'язки молотобійців як найсильнішим у класі.
Треба було тільки зачекати, поки сторож, обходячи шкільну садибу, зайде в найдальший куток її.
Надворі морозило, і вітер що далі, то дужче дув із лісу, немов вириваючись з цупких обіймів чорних дубових гілок. Парк гудів сотнями голосів, і сухий сніг на дворищі збивався в намети.
— Слідів не буде... Замете...— зауважив Черненко. Зорченко нічого не відповів, а тільки мотнув головою на знак згоди. Сторож калатав десь за свининцем, а потім 1 зовсім замовк. Товариші знали, що він заходить грітись У свининець, де коло казана завсіди тепло. Певно, ось і тепер він гріє покляклі од лютого морозу руки, розповідаючи охочим слухати про кріпосне право, що він його ще зазнав.
Бізон наблизився до кузні і помацав замок з секретом. Замок не подавався під Митьчиними руками. Чи то пальці замерзли й не слухалися, чи то, може, замерз сам замок.
— Та стукни цеглиною! Мо', одімкнеться!..
Бізон вибив коло воріт цеглину і вдарив по замку. Десь недалеко загавкав собака і почувся скрип людської ходи,
— Ховаймось під повітку...— прошепотів Черненко, і вони похапцем шмигнули в темну повітку, поблизу.
Під повіткою між реманентом легко було сховатися. Товариші причаїлись і дивилися в бік кузні.
Раптом калаталка сторожева забилася зовсім близько. На щастя, він був старий, підсліпуватий, та до того ж і не дуже сміливий. Справляючи свій обов'язок, він обійшов кузню і подався далі.
Незабаром у шумі вітру товариші почули, що калаталка вибиває десь на другому кінці садиби.
— Ти сиди тут, а я піду подивлюся... А як що таке,— виручай...— промовив Черненко.
— Не бійся,— відповів Митько і почав стежити за товаришем.
Черненко швидко перебіг сніжну смужку, що відділяла повітку від кузні, і наблизився до дверей. Ледве чутне металічне шарудіння, заглушене шумом дерев у парку, донеслося до Зорченкових ушей, і раптом він побачив, що Черненко кудись зник.
Зорченко занепокоєно висунувся з-під повітки і за одну мить опинився коло кузні. Двері були трохи одхилені
— Це ти, Бізоне?
— я...
— Ломик є, а от обценьок ніяк не знайду...
— Вони під піддувалом... Товариші вибрали потрібний інструмент.
Надворі розгулялася справжня хуртовина. Зорченко причинив двері в кузні, і вони бігом подалися до корпусу школи.
— Зачини двері в їдальню,— наказав Черненко,— та подивись, чи немає кого вгорі в коридорі...
Час був пізній, і в будинку всі міцно спали. Згори на сходи лилося світло каганця і губилося на поворотах, ледве досягаючи до коридора нижнього поверху малими виблисками.
Як нічні злодії, два юнаки навшпиньках пройшли до учительської кімнати і зупинилися коло дверей, замкнених на великий замок. Внутрішні замки були попсовані, і тому до дверей прироблено клямки, і двері замикалися на висячий замок.
— Ломик не залазить під клямку,— прошепотів Черненко.
— Підкладай держално обценьок, а потім ломиком підважуй... Та давай я...
Під дужими Бізоновими руками клямки не встояли. Замок стукнувся об двері, і товариші причаїлися, хоч знали, що поблизу нікого немає, а надворі така хуртовина, що не багато охочих знайдеться гуляти серед ночі по корпусу.
Двері одчинив Бізон і зазирнув у кімнату. Та було темно, і тільки велике вікно тьмяною чотирикутною плямою сіріло в протилежній стіні.
— Зачиняй двері...
— А сірники є?
— є...
— Треба спершу спустити штору... Давай огарок...
На щастя, в учительській була штора, та, певне, коли б і не було, то світла од тоненької свічки ніхто б з боку лісу не побачив.
Журнали швидко опинилися в Черненкових руках, і він, сидячи під столом, швидко перегортав їх, а Бізон присвічував йому недогарком. Та скільки не перегортав Черненко класні журнали, відміток про балотування ніде не знаходив.
— Мабуть, Кобра забрав із собою...
— Треба ще пошукати...
Від напруження та нервового зворушення чуби у товаришів змокріли, немов вони робили важку фізичну роботу.
— А подивись-но в тому столі...
Сторінки нового журналу зашелестіли в Черненкових руках, і раптом він схопив Бізона за руку й вигукнув:
— Єсть! — В старому журналі проти прізвищ стояли од-мітки про балотування.
Як і треба було ждати, проти прізвищ старших учнів стояли невеликі числа. Одиниця, рідко двійка. Видимо, голоси подані зозла, з особистих рахунків. Найцікавіша була сторінка, де стояли імена другокласників...
Червоним олівцем підкреслено чотири прізвища, що проти них стояли найбільші числа... Це були Черненко, Хватько, Коржов і Зорченко.
— А в мене скільки? — спитав Зорченко, що хоч і дивився в журнал, та, проте, нічого там не бачив...
— Тобі зовсім мало накидали... Удвоє менше, ніж Корбову...— Не було сумнівів, що частина старших учнів теж кидала на Коржова та Хватька, бо були підозріння, що про останню випивку старшокласників виказав Коржов.
— Бери журнала та ходім геть...
Бізон вставив клямки на старе місце і притиснув їх ломом. В коридорі було тихо, і тиша, гостро контрастуючи з шумом вітру надворі, приваблювала якоюсь затишковою м'якістю, не звичною для цієї брудної касарні.
Товариші, справившись із дверима, прислухалися, але, не почувши нічого підозрілого, подалися до аудиторії другого класу. Аудиторія, як і завсіди в часи навчання, була незамкнена, і вони без перепон пірнули в темряву її, щільно зачинивши за собою двері.
В кутку за партами заворушилося кілька тіней, і Бізон підійшов до них ближче. То були Балан, Савенюк і Карпенко.
— Знайшли... Єсть...
— Ну що?
Васько почав розповідати.
В кутку темної аудиторії п'ять хлопців, як середньовічні змовники, нахилившись близько один до одного, пошепки говорили про свої таємні діла.
— Я ж казав, що тут брехня... Не могло бути, щоб хлопці підвели і не накидали б підлизам у лівий бік...
— Але що ж робити?
Це запитання тривожило всіх, а найбільше Балана. Він відчував, що товариші хочуть од нього почути повну відповідь на поставлене запитання, і це безмірно турбувало його. Як міг Балан взяти на себе відповідальність за долю оцих юнаків, що так вірили йому, коли і сам він гаразд не розумівся на тому, що твориться навколо і чим кінчиться вся ця справа.
Добре було проповідувати проти бога й релігії, там конкретно ніхто не страждав, а тут, коли загроза виключення повисла над усіма, що мусив він робити? Але справу розпочато, і треба її рушати далі. Марко зважився:
— Завтра на лекції не виходити. Хлопців підмовити на забастовку.
Слово "забастовка" було таке нове, що хлопці принишкли, почувши його. "Забастовка"! О, вони не помилилися, коли вірили Маркові! Марко знає, що треба робити!
— Забастовка, щоб, значить, ніхто не йшов на уроки! — пояснив Черненко і був дуже задоволений, що міг це пояснить.
— А потім витребуємо Кобру і скажемо йому, що не по правді зробила педагогічна рада...
(Продовження на наступній сторінці)