«Сурми» Олесь Донченко

Читати онлайн оповідання Олеся Донченка «Сурми»

A- A+ A A1 A2 A3

Через кілька хвилин він умер.

IX.

Золота, звичайно, Ян не знайшов. Воно стало, мабуть, у великій пригоді самому панові, але срібні ложки, тарілки та кілька коштовних дрібничок наповнили Янів мішок. Забрати останні речі він не подужав.

Ян озирнувся. Батько мовчазно лежав біля стіни, якось чудно підгорнувши під себе руки.

"Забив" ! — майнула Янова думка. Огарок свічки догоряв, і світло нерівними блисками метлялось по стінах.

Мішок був важкий, і Ян із трудом звалив його собі на плечі. Іти назад із вагою було дуже тяжко — і в деяких місцях мішок довелося просто волочити за собою.

Тільки відчувши в своїх руках п'ять "червяків", Ян уперше подумав про те, що на цей раз йому таки пощастило вистежити батька й відкрити місце схо-

ванки лишків панського майна. І, коли темний "ділець" (хто він — залишилось невідомим), купивши за бізці-нок "оптом" увесь Янів мішок, зачинив за ним двері, вперше подумав Ян про те, навіщо ж йому потрібні були ці гроші, вбивство батька й нічне блукання. І тут же майнула думка, що п'ятдесят карбованців — це ж зовсім небагато для того, щоб зробити з ними щось надзвичайне, таке, щоб усі почули про це, навіть, щоб Ольга здивувалась і сказала: "Як? Це зробив Ян? отой Ян ?.."

Ольга !.. Ян затремтів і вирішив бігти до неї.

І він побіг сонними містечковими провулками, спотикаючись об засохле груддя й зачипаючи плечима похилі драні паркани. Але спочатку опинився він у пивній Мордуха Цукера.

Пивна з вулиці була вже зачинена — і Ян пройшов до неї з двору. Кілька повій пили пиво з іншими постійними відвідувачами цієї пивнушки. У згустках синього диму й хрипких вигуків прислуговував гостям сам хазяїн вертепу—gt; маленький горбатий чоловічок, швидкий і слизький, як в'юн, з лисим черепом і без жодних слідів рослинности на худому мавп'ячому личку.

Прихід Янів лишився якось не поміченим. Він сидів у куточку й залпом спорожнював шклянку за шклян-кою. Зараз у нього була одна думка — впитись. І він пив, пив, пив. І враз згадка про Ольгу знов блиснула перед ним, ніби метеор. П'яна проститутка, посварившись із кимсь, почала, випльовуючи огидливу лайку, здирати з себе одіж. Лякливо заметушився по кімнаті Мордух, прохаючи й умовляючи.

Ян глянув і одвернувся. Голе жіноче тіло викликало в нього раптову огиду. Зараз він міг думати тільки про Ольгу. Він зробив спробу підвестись і знову сів—закрутилась голова. Так він просидів іще кілька хвилин. Жіночий вереск і рев стихли. Натомість нагло роздер вуха кошачий зойк. Так, це несамовито кричало кошеня. Кілька проституток тримали його на столі, а одна з них застромила йому глибоко В бік залізну виделку. Кілька десятків очей із насолодою слідкували за цим видовищем, боячись пропустити хоч один рух нещасної тварини.

Ян глянув, і йому швидко застукало серце. Він відчув, що цю хвилину шалено, божевільно бажає ласкати Ольгу. Рвонувся з місця й кинув на стіл червінця. Йому належало одержати здачу, але він не звернув на це уваги й вибіг на вулицю.

Небо чорніло, як прірва, від важких кошлатих хмар.

X.

Ян знав, що хвіртка до шкільного двору замкнена на ніч, і стрибати через високий паркан — це значить наробити ґвалту. Ось через віщо він побіг в обход, городами й зупинився там, де замість паркану в шкільний двір уклинився невисокий сухий тин.

Вікно Ольжиної кімнати дивилося просто в двір на високий бур'ян із дерезою, в якому можна було сховатись від непроханих очей. Раніше в місячні ночі, приходячи сюди, Ян ховався тут і видивлявся, де Ольга. Коли вона була вдома, тоді він сміливо йшов просто до її вікна.

Він і зараз, перелізши через тин, обережно поплазував— бур'яном. В Ольжиному вікні ще світилося. Враз за тонкою білою фіранкою майнула така знайома Янові дівоча постать. І в ту ж мить він був під вікном.

Він зняв руку й твердо, настирливо постукав у шибку раз і друге. Так раніше Ян ніколи не стукав.

Фіранка стрибнула вбік, а лямпа загасла. Ольга дивилась у темряву й тоді впізнала Янів голос. Але що це був за голос ! Ользі вчувся в ньому і дикий відчай, і туга, і, нарешті, якийсь нелюдський жах.

Зразу вона не розібрала слів, тоді вслухалась, і "раз буйно глибоко йокнуло серце й розбіглося по всьому тілі хапливими й чіткими вдарами.

Ян вимовляв тільки два слова :

— Лист... Вам лист!..

Раптом невідомо чому ці слова й цей дивний пе-вервистий голос породили в Ользі глибоку незрозумілу тривогу. Ці два слова раптом запаморочили їй голову, і в ту ж мить вона напівсвідомо розчинила вікно. 1 тільки тоді, коли легенько брязнули шибки, а Ян уже стрибав через лутку в кімнату, якось майнула думка: "Який лист? Від кого? І чому його приніс Ян?"

Кажучи ці два магічні слова, Ян сам не знав, коли вони йому спали на думку. Може, ще коли раніше він вигадав їх і склав плана, щоб заставити Ольгу відкрити вікно,* а, може, в останню хвилину вони несподівано повернулись у нього на язиці, і він ухопився ла них, як хапається за соломину той, що втопає.

В кімнаті було темно. Ольга стояла просто перед Яном і першу мить чула тільки, як бухала в скронях У неї кров. І тоді їй здалося, що ось, як живий, захитався в кімнаті Янів голос : — Ви... ви чекали листа?

Ян ніколи не міг інакше кликати Ольгу, як на цви". Це' не була звичка1 й не було поважання. Для Яна Ольга була просто якоюсь "не такою", "іншою", "ку не можна було звати так, як усіх.

— Так, чекала. Де він ? Давай швидше !

І, сказавши ці слова, Ольга вже знала, що ніякого-листа не було. Вона, поспішаючи й чомусь дуже хвилюючись, засвітила лямпу. І, коли кинула сірника, почула, як міцні руки схопили її ззаду й кинули на ліжко.

З Янового рота дихнуло на неї пивом. У першу мить Ольга боролась мовчки, і тоді ж у роті в неї опинилась якась ганчірка. Вона зібрала всі сили й скотилась із ліжка на підлогу.

Невідомо чим би це скінчилось, коли б вона не вдарилась головою об залізну ніжку ліжка. Удар був такий міцний, що Ольга на мить знепритомніла. І до останньої хвилини вона чула на собі залізне Янове тіло.

Ян підвівся. Тепер він спокійно, без жодної пристрасти, й навіть із якоюсь дитячою цікавістю подивився на розкидані ноги комсомолки, озирнувся навколо й тоді нахилився й підняв із підлоги зібгану Ольжину хустку, яка випала в неї з рота.

Надворі набіг порив вітру, і глухо зашуміли навколо школи старі високі тополі.

Ян повернувся, поволі підійшов до вікна й вискочив надвір. Ольжину хустку він акуратно склав учетверо й залишив на столі. Це те, що скоїлось цієї ночі.

Захлинаючись сльозами, Марта першою вранці розповіла мені, що Ян кудись утік, що його шукають, але, очевидно, його вже немає в містечку. І не можна було зрозуміти, чому ж саме плаче Марта : чи їй жалко Ольги, чи шкодує, що немає Яна й що, може, вона вже ніколи його не побачить.

XI.

Мені сняться сурми: мідні срібні, золотаві. І я чуКgt; їхні звуки — безліч барвистих, густих звуків. Я бач}?

зелені, сині, голубі ескадрони. Вони йдуть і йдуть, і кінські копита мірно вистукують дроб. І раптом — р-р-р... ррр!.. Я прокидаюсь і чую — гроза. За вікном потоками мірно шумить злива, грюкає віконниця, і дробом витанцьовує в іржавій ринві водоспад дзвінких крапель.

Гр — ррр... жжіх ... х ... х ! — Це грім і блискавка і вікно раз-у-раз, схлипуючи, вибухає голубим феєрверком.

"Горобина ніч" — думаю я й удивляюсь у темряву. Мені здається, що хтось ходить по кімнаті, і полохливо пролопотіла під шахву темна тінь пацюка. І я тихо окликаю:

— Олю?

Я сам дивуюсь собі — чому Оля, чому вона?

Кроків уже не чутно, і злива стихає. Останні тяжкі краплини стрибають за вікном по листях акацій і яблунь. Нараз щось пече мене, і я підводжуюсь із ліжка.

"Ольга! Тепер я знаю, я все знаю... А навіщо ; вона впустила його до себе, навіщо ?" — відповіді немає, і я думаю, вперто думаю...

"Мабуть сама... сама ж роздратувала... А може... може, навіть приємно було ? Це може бути, це ж може бути ! .

Я почуваю, що мені душно, я не можу так більше, і я хапливо здираю з себе білизну.

Ось я підійшов до вікна і вдивляюся в чорний сад, напружую зір свій і дивлюсь у ніч.

Яка це насолода — відкрити вікно й пити цю ніч і льодову вогкість, вогкість і пахощі зливи !

Голова мені приємно крутиться, я почуваю, що зараз упаду. Я щось кричу, а тисяча рухливих тіней Уже біжить до мене з саду, і попереду тремтить велика чорна тінь, простоволоса, і очі в неї горять, як дві жарини... Я хочу втекти від неї й затуляю очі руками.

— Сергію, Сергію !

Хто це ? Це голос тієї великої чорної тіні з очима —жаринами. Ні, це не тінь. Я нахиляюсь уперед і бачу обличчя, а на ньому очі. Так, очі! Ні, не те: обличчя не було, були тільки ці палючі бентежні очі... очі Марти.

Я швидко одягся й відкрив їй двері. Вона увійшла й мовчки сіла на край ліжка. Я запалив свічку й тоді побачив, що Марта боса, розпатлане волосся її мокре., і відблиск від свічки дрижить на ньому, як коштовний самоцвіт.

Так ми сидимо вдвох — Марта і .я. Сидимо, і я знаю, що Марта чогось прийшла сюди до мене й зразу щось скаже, таке бентежне й незвичайне. Сидимо вдвох, а надворі ніч, тількищо шуміла там гроза, і десь, затихаючи, ще бавляться тугі й важкі краплини... Злегка прогуркотів десь далеко-далеко грім, і тоді Марта встала.

— Сергію!.. Я не знаю куди тепер іти. Розумієш ?.. Він хорий ! Гарячка !

(Продовження на наступній сторінці)